💬 "Коли вщухнуть усі розмови про судове засідання з обрання запобіжного заходу для колишнього керівника Офісу президента Андрія Єрмака. Коли закінчаться всі жарти про Вероніку Феншуй та її вплив на кадрову політику країни під час війни, нам як суспільству потрібно буде серйозно подумати над висновками й уроками.
Звісно, українці здатні перетворити на жарт абсолютно все на світі. У цьому є одна з наших найбільших сил. Це і є той самий механізм виживання, вироблений суспільством, яке протягом десятиліть жило в стані постійної турбулентності, небезпеки, історичних травм, проте водночас ніколи не дозволяло собі остаточно впасти у темряву та безнадію.
Але за всім цим стоїть іще одна річ, яку нам належить по-справжньому осмислити.
Насправді ми є свідками величезної трагедії. Трагедії не лише війни як такої, не лише тисяч смертей і зруйнованих міст. А ще й усвідомлення, що в один із найстрашніших моментів нашої історії країною керували люди, які виявилися катастрофічно некомпетентними, цинічними й абсолютно відірваними від реальності. Коли державні рішення майже завжди ухвалювалися, базуючись не на професійності, стратегічному мисленні та розумінні масштабу викликів, а виходячи з хаосу, примх, образ, страхів, медійної картинки, керуючись его та прагненням жити у власній політичній бульбашці.
І це насправді дуже страшне усвідомлення. Тому що не можна ні на хвилину забувати, в яких умовах існувала Україна всі ці роки повномасштабного вторгнення. Кожен день хтось гинув. Кожен. На фронті, у прифронтових і тилових містах, під завалами будинків, у лікарнях, у полоні, у власних квартирах після чергової російської атаки. Хтось втрачав дітей, а хтось назавжди втрачав свій дім і своє життя.
Паралельно з цим – і ми тільки зараз почали це усвідомлювати – значна частина системи державного управління в країні не працювала, існуючи лише формально, та була зайнята зовсім не тим, чим мала бути зайнята держава, яка веде війну за власне виживання".
Читайте колонку головної редакторки УП Севгіль Мусаєвої
Немає коментарів:
Дописати коментар