Українські жиди
Михайло Грушевський
У останній книжці минулого року «Київської старовини» скінчилася чимала розправа д[обродія] Бершадського «Аврам Єзофович Ребичкович, підскарбій земський, член Ради Великого князівства Литовського»; на підставі тогочасних документів автор хоче одмалювати обличчя свого героя. Аврам Єзофович був сином київського жида Рабея, багатого митника: багаті жиди литовські найбільше тримали тоді на одкупі мита, корчемний дохід і усякі податки. Тогочасні жиди українські, як можна знати, мало одрізнялися від руського люду, між них чимало чутно вихрестів, вживали вони, здається, руську мову і сам побут їх був подібний до тогочасних українців: «Між руських, волинських, подільських жидів, – пише поляк Менчинських з шаблею біля пояса, з цибулею або рушницею за плечима залюбки сідали на коня й сміливо билися, де їм траплялося» («Київськ[а] стар[ина]», т. X, с. 76).
Подібну стежку вибрав собі Аврам: він іде на господарську службу, через якусь годину він був городничим ковенським, тобто мав у заряді той замок; великий князь литовський Олександр свідчить, що Аврам за часи війни Литви з Москвою «служив нам, крові своє та горла не літуючи». Тоді Аврам був уже вихрестом, православним, живучи однак у згоді з братами своїми, жидами. Далі бачимо його на інших урядах: старостою, війтом – сі уряди тоді спродувалися; далі заправляє монетним двором литовським; разом з тим не кидає він батьківського діла, митарства, одкупає великі доходи і тут виявляє дивний для жида поступок: побачивши, що в Ковні мито далеко піднялося проти того, як ті показували перед тим митарі, він зрікся свого контракту, взявся тільки заправляти ковенським митом і з нього вибирати одкупаючи.
Аврам давав з себе знати хитромудрого фінансиста, до того міг дати королеві великий кредит і нарешті Жигімонт Старий 1509 р. поставивши його земським підскарбієм литовським, тобто міністром фінансів. На сьому уряді Аврам пробув до смерті (до 1519 p.), чимало впорядкувавши фінанси литовські, щедро кредитуючи до смерті короля, що вже синам його король сплатив ті гроші, що був йому винен; великої користі зі своїх урядів Аврам не дістав, його маєтки не дуже побільшали за години його урядництва; д[обродій] Бершадський має його за щирого слугу великого князя. Кілька рік після того Жиґімонт згадує «усякої хвали варту, і всім відому цноту та послуги різні, що вчинив нам преславний помер Аврам Єзофович, староста ковенський і солецький, підскарбій нашого Великого князівства», і подає гербове шляхетство його братові. Таке поличчя малює нам автор, справді не схоже з звичайними думками нашими про жидів.
Д[обродій] Бершадський, земляк наш, професор у Петербурзькому університеті, не вперше виступивши у цій справі; він давно вже працює біля історії наших жидів; 1882 р. видав він дві книжки документів для цієї історії, 1883 р. велику розправу історичну: «Литовські євреї, від Вітовта до Люблінської унії», – розправу цінну, хоч і важку для читання, як і ся остання. Д[обродій] Бершадський узявся за цю роботу, щоб вирозуміти, «яким робом склався сучасний, лихий стан жидівства, яким робом сталася одрізність жидівська, його прямування, щоб добувати, приспоряти тільки багатства, що збільшило жидівську єдність і дало їх кага.
Питання се має великий вес, бо сучасний стан жидів є надто ненормальним; Нещодавно народна ненависть до них вибухнула дикою лавою антижидівського руху, «жидівських погромів» і чимало з учених, навіть людей наших, не кажу про інших, і голосно, і ще більше серцем були за ці погроми, мали погром за певну кару вчинків жидівських. Жидів маємо всі за шкідливий елемент громади; сієї шкоди не утримати, забороняючи, однімаючи в них право за правом. Народи трималися колись зручнішого приводу: коли народ переконався, що з жидів тільки шкода, їх просто виганяли всіх до нащадка зі своєї землі; так вигнали їх 1290р. із Англії (аж до XVII ст.), 1395 p. – із Франції, 1492 р. – із Іспанії, 1495 р. великий князь литовський Олександр звелів «жидову з землі наше он вибити». За такі приводи навряд чи візьметься, однак, наш вік, гордий своєю просвітою та гуманністю. Мусимо прийняти ту думку, що жиди мають бути обивателями, громадянами краю нашого, маємо через це знаходити якийсь modus vivendi , а для цього – думати за поліпшення жидівського народного характеру, щоб якомога знищити шкідливі ознаки цього народу та діяльності його вказати іншу, корисну і йому, і нашому. Для цього ж потрібно вирозуміти причини, з яких сталися всі ті некорисні прояви; тим-то такі розправи історії жидівської мають не лише науковий вагу, а й велику практичну користь. Відсилаючи цікавого читача до розправ професорів Бершадського та Леонтовича («Історичне дослідження про права литовсько-російських євреїв», Київ, 1864) цього разу подаємо читачам нашим короткі звістки про наших українських жидів, слідуючи переважно цим же розправам.
Жиди стали обивателями всесвітніми рано, ще до Христа знаходимо їх по найважливіших містах Середземного моря, найбільше вдаються вони до торгу, не цураються й іншого діла: служитимуть у військах, у магістратах, бувають адвокатами. Імператори потім забороняли їм усякі уряди, жиди тим більше вдаються до торгу, а ся вдача до грошей шкідливо впливала на характер народу, ворушила погані інстинкти, псувала його моральність і спрямовувала до будь-якого мошенства, а через се дедалі більше здобували жиди народну ненависть. «Гнати жидів і тискати, – пише проф. Леонтовичу, – почали дуже з X, найбільше XI ст., коли добре визначилися ознаки жидівського народу не лише в релігії народності, а найбільше в цілому прямуванні життя їх і відносинах їх до пануючих верств». Але ся вдача до торгу, до мошенництва, що будила народну ненависть, звертала водночас на жидів увагу і давала оборону й ласку від урядів: для них жиди були корисні річ, усякі податки, що накладали на жидів, давали чимало зиску.
Жиди не могли пристати до міської громади, міщанами могли бути тільки католики, їх не приймала шляхта, а пригнічений сільський люд нічого не привабив би до свого стану; жиди зіставалися без притулку між цими обмеженими верствами, і їх виключність і міцна єдність зростала; щоб одрізнити жидів від християн, для них видумували особину одяг, особисті знаки: у містах їм відводили особині вулиці та передмістя. Жидам не можна було бути в ремісних цехах, не можна купувати землі, служити; їм залишалося торгувати, а найбільше лихварувати, тим паче, що християнам лихву було заборонено. Жидам навіть годинами наказували брати велику лихву, щоб чим більше можна було взяти податків. Користь давала жидам оборону й ласку, пільги й привілеї від уряду, але вони не обороняли їх від ненависті люду, справді таки недаремної, вона давала собі знати кровавими бійками, годинами й уряди під впливом народу зрікались своєї користі, і жидів, як я сказав.
Коли з'явилися у нас жиди на Україні, звідки були ті перші жиди, не можна сказати. У Києві про них чутно з початку історії; на початку XI ст. трапився тут, мабуть, перший «жидівський погром», як помер князь Святополк, що потурав жидам через користь, як і західні князі. Кияни кинулися грабувати жидівські хати; однак жиди не переклалися й потім (див., наприклад, рік 1124, Іпат[ський] літопис); Волинська літопис згадує про них наприкінці XVIII ст. – укупі з іншими мешканцями жиди плакалися за князем Володимиром. Ті можна, певне, сказати, що жидів на Україні було тоді дуже мало, вони знаходили пізніше, наприкінці XVI, XVII, XVIII ст., із західних земель через Польщу, куди їх навіть закликали, щоб піднести торги, та й самі вони йшли охоче від західних утисків, приносячи вже з собою і свою виключність. З цього виходять і чималі одміни жидів польсько-українських од жидів тубільців, литовсько-українських.
Ширші вістки про жидів починаються з кінця XIV ст.; маємо три привілеї князя Вітовта трьом жидівським громадам (міст Трюків, Бреста, Гродна); вони подібні до західних та польських привілеїв жидам; жиди за ними, взагалі кажучи, мають такі ж права, як і інші мешканці; уставлено, що жиди – люди вільні, враз із литовською шляхтою вони підлеглі не міщанським магістратам, а повітовим старостам, а в деяких справах суду великого князя за рани, за бійку жидів вставлено таку саму провину, як і за шляхтича; жиди можуть судитися своїм судом, можуть охота обертатися до старості; слідкуючи за західними зразками, великий князь надає жидам право лихварувати, але в Литві досі не було такої потреби – інший був стан земський.
У Литовсько-Руській державі не було такої виключності станів, як у західних землях, не було монополій та виключних прав на ту чи іншу діяльність; міщанство було відрізнено; німецько-магдебурзьке право, що заводило цю одрізність, до кінця XV ст. було тільки у Вільні та Троках; жидам таким робом не було заборонено ні ремесла, ні всякого торгу; у XV, XVI століттях ми, що вони торгують, тримати на одкупі мита й інші державні доходи, одружувати горілку, інші живуть з ремесла, чимало з них мають землю, фільварки, села, господарюють, бідніші живляться, здається, навіть хліборобством, беруть невеликі міщанські торгу. Багатих між жидів була невелика частина; маса, як думає д.Бершадський, була люд убогий, що перебивався абияк дрібним генделем, запозичуючи гроші часом під застанову власної одежі. Багаті жиди найбільше вдавалися до одкупу – оддавали на одкуп найбільше мита на рогатках дорогами, річками; сі одкупі, знаті, давали добру користь жидам.
У Литовсько-Руській державі не такий вагу мав рід, як дотепність, ще більше грошей, і багачі-жиди мають важливе становище; їх взивають панами у Литві, се було дуже високе титло, вони бувають навіть урядниками; купивши землю, жиди тим самим ставали зем'янами-шляхтою, жиду Михелю Єзофовичу (брату Аврама) Жиґімонт Старий дарує гербове шляхетство. Чимало таких багатих вихрещується; таким вихором був Аврам Єзофович, таких було досить і до нього, і після нього. Міцної єдності, виключності в цій старої жидові не знати; вони вживають часто українські назви – Шпак, Бородавка, Козак, Зубець та інші; вживають вони, здається, мову українську, не цураються старостиного суду, охоче вдаються до нього зі своїми справами. І вони поводяться з християнами; назви «жид» не мало (як і тепер не має) жадної зневаги; се було тільки етнографічне назвище. Писали, наприклад: «Його милості пану Айзаку Єзофовичу, жиду берестейському». Укупі з цими гарними ознаками тогочасного жидівського стану не можна хвилини чогось лихого.
Жидів обороняв, як і по західних землях, уряд із бажання, щоб «як багатим і панам спрощеним, так і убогому кожному справедливість однаково бути захована», так через користь торгової та іншої. Громада ж не так привітно до них оберталася; ось, може, з того, що, як я вже сказав, жиди найбільше вдавалися до дрібного торгу, мабуть, не все чесного, лихви; бідна жидова живилася, як могла, коло руського люду і тим, може, добувала собі його нелюбові; до того жиди-митники, відкупники, рандарі скарбові як агенти фіскальні, як то буває, уїдалися громаді. Вже на початку XVI в. жиди дають знати, що «міщани одібрали у них усі маєтності з ненависті, котру мають до жидівського роду».
Шляхта клопочеться о пів на XVI ст., щоб жидам не давати одкупів (у сьому ділі вони були конкурентами шляхти), уставити їм особисті здобутки. О пів на того ж року, коли жиди здобули від Жиґімонта Августа привілей, щоб їх не винуватили, буцім вони вбивають дітей, суди не хотіли приймати цього привілею до книжок своїх. Проте жиди ще не були народові великою тяжкістю; їх було ще трохи; проф. Бершадський думає, що у середині XVI ст. їх було не більше, як 8 – 10 тисяч, усіх ж мешканців Литовсько-Руської держави д.Бершадський лічити близько півтора мільйона; з сього числа жидів на Україну припадала менша частина – жиди триматися більше Литви й Білої Русі; на Україні значніші громади були у Луцьку (56 хат), Володимирі (30 хат), Києві (громада ся зникла в кінці XV ст.), також у Крем'янці (48), Острозі, Ляховцях, Пінську (24), жидівські капітали ще не завоювали всього торгу, далеко більша; проф. Бершадський каже, що на 100 купців-християн було ледве 20 жидів; як се так, то все ж таки видно, яке прямування й тоді мала жидівська діяльність; як рахувати проф. Бершадський, жидів було 0,6% всіх мешканців, і вони ж давали понад 16% усього литовського купецтва.
Проф. Бершадський вважає на те, що за години Вітовта привілеїв просять і добують не всі жиди, а окремі міські їх громади – жидівської єдності, спільних інтересів нема; однак, вже Витовтові та пізніші привілеї мали якесь вплив на жидівську окремість; жидівські громади мають право власного суду, право виключати злочинців зі своєї громади, мають спільні громадські кладовища та школи (синагоги). Проте, спочатку жидівські громади та суди не мають великої ваги у самих жидів і вони часто скаржаться на них уряду.
Ворогування громади не зовсім і марне, про яке я сказав, мало впливати на жидів, відрізняючи їх від іншої громади, примушуючи їх тісно горнутися один від одного. Такий, ще більший вплив мала прояви, що трапилася наприкінці XV ст.; 1495 p. великий князь Олександр звелів «жидову з землі наше геть вибити»; ми не знаємо, певне, з якого приводу це сталося. Проф. Бершадський вважає за привод релігійний фанатизм великого князя; разом з тим великий князь хотів визволитися від своїх кредиторів-жидів, яким був винуватий чимало; крім того, виганяючи жидів, він хотів, може, підняти міщанство; наприкінці XV ст. одержують магдебурзьке право (що визволяло міщан з-під суду старостиного і давало їм деяку автономію) чимало міст – Київ, Луцьк, Брест, Гродно та інші, до того магдебурзьке право тільки, як я сказав, мали литовські столиці – Вільно й Троки; водночас по містах більшає німців.
Жидів було вигнано зі всієї держави, землі їх, хати, кладбища взято до скарбу, хто був їм винний, мав також сплатити до скарбу державного. Декотрі з жидів вихрестилися та зосталися. Жиди недовго пробували на чужині, Олександру треба було грошей на війну з Москвою; став польським королем (1501 p.), він мусив терпіти жидів там і за невелику годину дозволяє вигнанцям повернутись до Литви; жиди посягнули свої старі оселі, посягнули старі права, однак, ця проява не минула марно. «Жиди знову осідають у Литві, та осідають мудріші та з'єднані. Життя за литовським кордоном, спільна для всіх вигнанців мрія, щоб повернутись на старі оселі, мусили мимоволі з'єднати всіх земляків-жидів, мусили започаткувати ті відносини та зв'язки, про які гадки не було до вигнання, коли кожна громада жила окремою своєю життя6».
Вертаючи жидів, князь Олександр уставивши їм новину: жиди мусили своїм коштом ставити тисячу кінних; замість цього потім стали вони сплачувати 1000 червоних – це був перший налог жидівський окремий, за ним вставлено нові; 1566 р. замість них заведено поголовщину жидівську. Ці прояви мали теж великий вплив: налоги розкладали на жидівські громади і вони мали самі збирати призначену суму зі своїх громадян, як знали, мали додавати від себе, що не робилося. Жидівські громади, що спочатку мали функції лише релігійні, тепер стають правдивими урядами, потроху набувають великої, безкраї сили над окремим жидом, котрої не мали попереду. Жидівство одрізняється від іншого люду, міцно горнеться докупи, стає єдиною, дужою, гарно впорядкованою армією, стає державою в державі і, певна річ, державою далеко краще організованою, як та шляхетська Річ Посполита, з якою мала злитися в другій половині XVI ст. держава Русько-Литовська.
Ся ж унія мала великий вплив на процес з'єднання й відрізності жидівської; під впливом польського права з виборними королями й на Україні, як у Польщі, уряд державний лишається сил, уряди чисто втрачають діяльну, адміністративну силу, а я сказав уже, що литовське жидівство підтримував державне уряд, громада ж уже у XVI ст. почала неласкаво обертатися до жидів. Правда, що шляхта, побачивши в жидах дуже потрібних собі підручників, потім взяла їх собі під ласку, однак, і ся ласка була дуже неспівна; як тільки де стрічалися інтереси шляхти і жидів, або з інших приводів, шляхта без жадної ласки однімала і чухрала жидівські права: їм забороняли торгувати кіньми і мукою всяким, брати на відкуп торговельні комори та інше, не говорю вже, що жидам заборонено мати власну землю. До того ласка взагалі шляхетського стану не обороняла і не забезпечувала від втисків урядників – воєвод, старост, їх намісників та інших, котрі разом з тим, як державне уряд позбувався сили, тим більшого значення мали для жидів; не забезпечувала й від обид всяких насильств окремих шляхтичів; що то часом були за втиски, можна побачити хоч з такого випадку: у 1569 р. ковельський староста звелів кинути жидів у яму, повну п'явок; їх визволено, коли Володимирська жидівська громада поступилася за них перед королем.
Такі виступи дають добре знати, що жиди мали горнутися один до одного; тільки тісно з'єднані, тільки добре організовані могли вони зносити силу та приводи, щоб триматися серед таких неспіваних обставин. І жид мусив зріктися своїх індивідуальних прав, віддатися під деспотичну, безкраю владу кагалові. Так і сталося, і непогано: кагал заступав окремого жида перед урядом, він одкупався од утисків, хабарами визволяв жида з-під всяких заборон, жидівська армія одняла у християн, завоювала у XVII ст. і XVIII ст. всю торгівлю, промисли, усякі грошові справи. Коли XVII в. у польській державі набралося великої сили духовенство, жиди та їх зробили своїми заступниками: як не можна їм мати своїх хат, вони живуть у будинках отців-єзуїтів, під їх обороною, добре сплачуючи їм за це; жидівські кагали позують, звичайно, за дуже високий відсоток грошей у всяких орденів і конгрегацій; до того жиди були зговірливими орендарями їх маєтків. Нарешті, католицьке духовенство, незважаючи на свій фанатизм, має у великій ласці і дужій обороні жидів та їх кагалі. А державне уряд, з іншого боку, підтримує кагалі з погляду фіскального, щоби з них мати певний і зручний привід для вибирання жидівських податків, через те примушує окремих жидів слухати й коритися власті кагалу.
Таким робом, цілою низкою різних проявів, помилок та йогоїстичних приводів споруджувалася в русько-литовських жидів будівля окремості та з'єднання. Та ж унія, що мала такий вплив на це будівництво, мала ще інший результат: вона відкрила настіж двері жидам польським, а через Польщу і німецьким, котрі кілька віків попереду перейшли вже цей процес відрубності й з'єднання. Під впливом цих передпокоїв жидів і в тубільців процес той йшов швидше і легше.
Яка ж була організація жидівська? Центрами їх були жидівські громади – «збори», «кагали» значніших міст, тут була синагога-школа, громадське кладовище і біля них ціла окрема адміністрація – рабин для релігійних справ, корпорація старшин кагальних, що заправляла громадою жидівською з погляду адміністративного, так звані поліцейську службу у кагалі. Ця корпорація з волі своєї заправляла громадою, розкладала податки державні і свої, окремі, на громадські справи, за льодовиків-жидів їх сплачувала громада, кагал заступав громаду у всіх справах громадських і всіх відносинах до уряду державних урядників.
Під рукою цього ж головного кагалу були дрібніші міські громади тієї околиці – прикагалки; жиди, що жили по селах, або по містах, що не були прикагалками, належали до ближнього кагалу або прикагалки, се так звані партикулярці. Вся територія кагалу, прикагалків та партикулярців взивалася парафією. Сі кагалі щоразу висилали депутатів до Генеральних на всю Литву жидівських соймів: вони з'являються з початку XVII століття. Така сама організація була і у жидів польських.
Таким робом, з жидови був єдиний організм, добре впорядкований, з системою органів. Ця організація підкріплялася авторитетом Талмуда, що теж з'явився, прийшовши з Польщі, і здобув велике вплив не раніше кінця XVI ст.; за виступок накладали клятву (херим), одлучали від громади й школи (синагоги), у кагалах були й матеріальні приводи; щоб утримувати своїх громадян, він тільки, наприклад, давав жиду право орендувати якусь маєтність у своїй парафії. Під захистом кагалів з'єднане й упорядковане жидівство серед заборон, утисків, зневаги, живе та розживається у XVII ст.
Козацькі й народні війни середини XVII ст. порушили цей побут жидівський; жиди здобули страшну ненависть народну: селяни ненавиділи їх як орендарів і урядників сільських, фіскальних агентів шляхти, лихих та зажерливих, міщани та купецтва – як конкурентів, тяжких, часто привілейованих (через хабарі урядникам та заступництво кагалів). Велику силу жидів перебито розгніваним людом, жиди вважають 250 тис. побитих, інші розбіглися, маєтки їх зруйновано. За якусь годину жиди знову повертаються на Україну і пробують по-старому проводити життя, відновити стару організацію й відносини. Се їм не вдається – виявляється, у жидів інше лихо, ще тяжче, як те знищення їх за години козацьких війн: втрачається солідарність, єдність громади жидівської; починається свій хатній, нутряний розрух.
Ще спочатку була якась одрізність жидів багатих та бідних, з годинами вона більшає; жиди виступають з'єднані у відносинах своїх до чужої громади та уряду, але в самій громаді йде війна: багаті забирають до своїх рук кагальну адміністрацію, кагальна старшина вибирається з невеликої купки жидівських багатирів і ся олігархія з кагалу робить привід до власної користі, деспоти Вони визволяють собі з податків, беруть скільки хочуть з рядової жидови і, як знають, шапарюють зібраними грішми. Через таку неправду кагалів підіймається боротьба і розрух; кагали пробують затримати їх релігійним авторитетом, накладаючи на них клятву, і економічною силою, не цураються насильства, б'ють, замикають у куну протестантів, відбирають на дорозі їх жалоби до уряду, дають навіть деякі компроміси – нічого не помагає, жідівський своїх ворогів.
Правительство, з причин фінансових підтримує кагал, підвертає прикагалки й партикулярців, що «виламуються» з-під його власті. Проте, сепаратисти не відступають, вони й знаходять, з якого боку підійти до уряду, – з того ж фінансового, з погляду якого уряд підтримував кагал. Силу кагалові переважно давало його право збирати з жидів податки. Жиди починають туркотати і уряду, і громаді, що можна з них вибирати далеко більше грошей, якби їх збирати самому урядові, без кагалу, що кагальна старшина багато накладає податків для власної користі; наприклад, як пише один, кагали Литви і Польщі збирають два мільйони золотих, а сплачують скарбові лише 300 000. Справді, ці голоси помалу здобули собі увагу, що далі починали у шляхетській громаді гомоніти про реформу жидівську.
Нарешті 1764р. видано конституцію, щоб вчинити ревізію жидів, перерахувавши їх, покласти з голови по золотому, всякі інші податки скасовано, а водночас усякі з'їзди старшин жидівських, сойми і все таке. Якби ся конституція справдилась, то кагал збувся б своєї сили, бо в його, як колись попереду, залишилися б тільки функції релігійні, школи, шпіталі для бідних і таке інше. Але сьому перешкодили довгі, що були за кагалами, довгі дуже великі; наприклад, віленський кагал (близько 5 тисяч душ), маючи доходу 34 тисячі золотих, винний був 722 800 золотих і таке інше. Проф. Бершадський думає, що всі довгі склалися через те, що кагали знищено козацькими та іншими війнами, податків же всяких, потреб грошових у кагалів було дуже багато, інші думають, що всі довгі, як не всі, то частина, були фіктивні, умисно позичені. Здається, в околиці не було значного урядника, монастиря, конгрегації, щоби жиди не були їм винні такої чи іншої суми грошей. Чи зумисне, чи не зумисне ті було зроблено, воно, однак, на якусь годину оборонило кагалі: треба було комусь сплатити сі довгі; кредитори, – а були всі особини важливі – мали поступатися, щоб залишено status quo кагального ладу; все далі мали реформатори відкладати свою реформу і кагал доживши до кінця Речі Посполитої. Фінансові причини і тут вирятували кагал.
Після кінця Речі Посполитої жиди українці стали підданцями російськими. То був годинник Катерини Другої, годинник впливу західних філософів і енциклопедистів. Принципи державні формулювалися тоді так: «Кожен за станом своїм має користуватися правами, незважаючи на «закон» (релігію) і народність». Через се окремі усякі обставини жидівські хотіли ніби скасувати. У кагалів відібрано право на всяку діяльність, крім релігійної; захоронено духовні суди, але у справах громадських і кримінальних жиди підлеглі, як і інша людність, російським урядам. Однак державне уряд швидко приймає принцип, що жиди є елементом шкідливим у сучасному своєму становищі, що треба знайти, як би «спинити їх, щоб не намножилося їх надто і щоб разом з тим «добувати з них якусь користь для держави», направити їх до такої діяльності, щоб вона була і громаді, і самим жидам корисна. З сього виходили, з одного боку, всілякі замовлення та відбирання прав у жидів, з іншого, – усякі спонукання до іншої діяльності.
Вже за тієї ж таки Катерини вставлено жидам податок удвоє проти інших (що було до 1807 p.), вставлено славну «рису осілості», тобто обмежено країни, де жидам можна жити, – Біла Русь, Україна, окрім Слобідської (Харківщини та сусідніх повітів). Новоросія (Херсонщина, Катеринославщина, Крим, Бессарабія) та ще деякі. Далі й жидам заборонено жити по селах, вони мали всі приписатися до міських кагалів, усіх, кого б громада не прийняла як гультяїв, звелено засилати на Сибір. По магістратах міських з них не могло бути радніх більше третини, їм було заборонено урядову службу, купувати землю з селянами і таке інше. Водночас кагалі набувають сили; вже за Катерини вони мають розкладати і збирати налоги, урядові й окремі, далі вони мають доглядати, як поводяться жидівські громадяни і за виступи засилати на Сибір, або вдавати в рекрути. З сього виходило чимало втисків і кривди рядової жидові від кагальної старшини. Крім причин фінансової та адміністративної, державне уряд підтримував кагалі з погляду оборони жидів від неласкавої до них російської громади.
У середині сього віку починається відмінне прямування, щоб скасувати й стерти жидівську окремість. З сього погляду 1844р. скасовано кагалі, захоронено лише жидівські релігійні установи, заховано право особових своїх податків; однак того, що складалося з життя довгими віками, не скасуєш голим урядовим велінням; Ці «духовні» органи жидівські мають і досі велику і моральну, й матеріальну силу над жидівською громадою. З такої ж причини, як касування кагалів, виходили й інші статути; наприклад, заборонено носити жидівську окрему одяг, лапсердаки та ярмулки, ростити пейси. Бажали, щоби жиди обернулися до чесного торгу, до рукомісел, ще більше до хліборобства. Ще за години польської держави наприкінці минулого віку видавали деякі пільги, щоби заохотити жидів до хліборобства; се ж починається за російської держави з початку сього віку й найбільше ширитися в [18]30 – 40 pp.
У т. зв. Новоросії одділяно землі для жидівських колоній, вся колонізація йшла з урядової ініціативи і за її запомогою. Хто хотів піти в сі колонії, таких відвозили на скарбові гроші, визволяли на якусь годину з податків і рекрутства, позичали деяку суму на допомогу. За те ж уряд має серед них найпильніший і найтяжчий догляд; їх оселяли одрізними селами від інших мешканців; не маючи віри жидам, їм наставляли за старших німецьких колоністів, або якихось інших сторонніх людей; щоб не викручувалися від хліборобства, заборонено їм наймати робітників-християн, виїздити без потреб з сіл, торгувати чи братися за відкупи; урядники мали дивитися за їх господарством і за недбальство карати, засилати навіть на Сибір. Виходити з сього хліборобського стану було дуже важко: тільки через велику годину, повернувши запозичені гроші, віддавши за змінені податки. Така тяжка опіка, дрібна регламентація, такі тісні обставини не могли заохотити жидів до колоній; одрізнені від інших сел, не маючи права наймати робітників, жиди-колоністи не могли й вивчитися доброму хліборобству; через усі ці хліборобські жидівські колонії, що були спочатку так розворушили надії російської громади, по правді зісталися мертвеплодом.
Державне уряд сподівався ще впливати на діяльність жидів освітою та військовою службою. Думали, що, побувши в москалях, жид одбіжить шкідливих своїх ознак; через ті відставним солдатам давалися деякі пільги. Щодо освіти, то до неї уряд починає братися гаряче з 30-х років: заведено десь в Україні урядові школи для жидів і їх примушували навіть віддавати своїх дітей; далі жидівські власні школи віддано доглядати шкільним урядникам, для науки рабинів заведено особисті інститути. Але на масу жидівську ся російська освіта впливала мало; Вища освіта, що справді могла перемінити жида і направити його на іншу стежку діяльності, не манила жидів через те, що вченим жидам не було майже ніякої дороги: ті, що скінчили університети чи вищі школи, спочатку могли добути урядової служби не інакше, як за дозволом державного уряду кожного разу, що, звісно, Маючи жидівську натуру за шкідливу, не йняли віри й ученим.
Потім, за години ліберальних реформ Олександра II жидам стало вільно відбирати уряди, хоч більше de jure, ніж de facto . Урядова служба та приватна діяльність, переважно адвокатура та лікарювання, принаджували жидів до університету та по південних університетах на деяких факультетах жиди вистачали іноді більш як третину студентів. Кілька рік тому сталася нова відміна в державних бажаннях і статутах: жидам підтягнуто дорогу до освіти, в університетах і взагалі у вищих школах може бути лише невеликий відсоток жидів: в Одеському та Київському університетах 10%, Харківському та також в інших 5%, у столицях 3%. Цей статут надавши великого сполоху жидам; багато, покінчивши чи кінчаючи якраз гімназії, не знали, куди подітись; чимало вихорувалася; які з них були часом християни, кожен вгадає…
Такі були головні моменти у житті наших жидів; як бачимо, довгою чергою віків збудувалося їх сучасне положення. Зневага, утиски змусили їх тісно з'єднатися, збитися докупи й відрізнитися далеко від інших народів, до чого й попереду їх нахиляло їхню окрему релігійну, культурну та історичну життя. Тісні обставини, заборони та кривди обернули їхній характер до самого крамарства, грошових справ і мошенництва; із національної одрізності стався привід до йогоїстичної експлуатації. Ми мало винні у сьому процесі псування й одрізнення жидів, Польща подарувала нам цю болячку: жиди прийшли здебільшого звідти до нас із готовими своїми ознаками; що було неготового, доробили чужі для нас шляхетські верстви та польське уряд; як наслідки після Польщі дістали ми т. зв. жидівське питання, жидівське справа.
Цю тяжку проблему мало що розправляло, хоч дещо вже зроблено: все ж таки жиди зістаються нам чужим і часом шкідливим елементом, економічним тягарем нашого краю. І досі, de jure порівняні правами з іншими мешканцями, вони багато чим обділені; й досі живе «риса оседлості», за якою можуть жити тільки жиди-ремісники; жиди мають жити лише по містах та містечках, землю можуть купувати лише у т. зв. Новоросії, не можуть орендувати землі та інше; досі ж важко добути їм уряду, а декотрі – заборонено чисто (як військові, народні освіти, судові та інші); нещодавно їх почали випинати з адвокатури, нотаріальних контор… Я казав уже про підчухрану стежку до освіти; такі замовлення, чи корисні, чи некорисні, одрізняють жидів від інших мешканців, не дають покинути сучасної своєї діяльності.
Сучасне становище жидівське, приводи до покращення його – є питання глибоке і важке і не належить до нашої роботи; певне, що з усіх заборон запрет вищої освіти є, безперечно, шкідливий. Добре правдиво освічена жидівська молодь була б найкращим проводником ширших, гуманніших поглядів та норм у жидівську громаду. Вважають на те, що ся вчена жидова, ставши на повороті від своїх традицій до християнських, виявляє часом жорсткий матеріалізм і егоїзм. Але це прояви треба мати як хворобу на годину, а до того ще залежить і від нашої громади, що й сама не багата на ідеалізм. Від громади нашої залежить ще й інша річ. Як ми культурніші, гуманніші од жидів, то годі нам чекати, щоб жиди прийшли і попросили смиренно й їх прийняти до себе; треба йти назустріч всякому доброму движенню, почуванню, ворушити його, а не одвертатися від жида гордо як партія. Не треба ідеалізувати сучасного становища жидівського і заплющувати очі на те негідне йогоїстичне, матеріалістичне, що трапляється в їхній житті, але не треба забувати, що ся нація дала й вищі зразки людськості; чи не можуть знову відкритися ці джерела духовні, обізватися ці чудові струни? Серед вченої жидівської молоді було і є чимало добрих, гуманних, чесних діячів, чому ж не бути їх більше та більше?
