В. Висоцкій проти антисемітів в рашке: не пустили й. посадили - «…за графу – за пятую» -

 

«…за графу – за пятую»

Виктор Попов 25 января 201

25 января исполняется 80 лет со дня рождения Владимира Высоцкого. К юбилею «Лехаим» изучил еврейскую тему в творчестве поэта.

У НАС давно спустилась мгла –
В Стране чудес – светлей…

В. Высоцкий 

Путь БЛЕСТЯЩИЙ НАШ – смех
и загадка,
Вот и время всех бледных времен…

В. Высоцкий

В публикациях о Высоцком уже много раз говорилось о бесконечном разнообразии тематики в его песнях. Но, кажется, никто еще не обратил наше внимание на то, что была в его поэтико-музыкальном творчестве тема еврейская. Как-то не принято было в нашем литературоведении, в филологии советской рассуждать об этом скользком предмете. Тема эта, быть может, не магистральная, не дежурная, но так или иначе она присутствует, видимо, в творчестве почти каждого русского поэта, писателя.

Хотя оговорюсь. А разве сегодня не существуют возникшие из-за непомерных амбиций многих наших бездарных политиков «темы» – грузинская, чеченская, ингушская, казахская, украинская, белорусская, да русская, в конце концов? Какие-то из них давно, другие объявились совсем недавно…

Обращение поэтов и писателей к еврейской теме вполне естественно. Любой серьезный поэт, который «отражает СВОЕ время», считает себя не вправе пройти мимо этой довольно щекотливой и часто болезненной для общества темы, проблемы которой, похоже, существовали во все времена и во всех государствах.

Саша Черный в 1909 году написал «проблемное» стихотворение, «Еврейский вопрос»,  где сразу в первой же строке заостряет эту проблему: «Не один, а четыре еврейских вопроса!..», а потом, как вывод, пишет

Для всех, кто носит имя человека,

Вопрос решен от века и на век –

Нет иудея, финна, негра, грека,

Есть только человек

Есть у Иосифа Уткина стихотворная «Повесть о рыжем Мотэле, господине инспекторе, раввине Исайе и комиссаре Блохе», которую Маяковский назвал шедевром. Осип Мандельштам, Михаил Светлов, Самуил Маршак, Борис Слуцкий, Михаил Матусовский… (список этот бесконечен) так или иначе освещали еврейскую тему в своем творчестве. Даже узбекский поэт Гафур Гулям написал в 1943 году поэму под «вызывающим» заглавием: «Я – еврей». В этом же длинном ряду стоят поэма в песнях Александра Галича «Кадиш», трагическое стихотворение Евгения Евтушенко «Бабий Яр». …Ну а стихи еврейских поэтов переводили на русский многие (назовем их по-старому) советские поэты: Анна Ахматова, Елена Благинина, Евгений Евтушенко, Борис Пастернак, Давид Самойлов и др.

И в музыкальном искусстве, и в кино также постоянно присутствует тема страданий еврейского народа.

Во времена Брежнева ходил анекдот, возникший из жизни.

– Леонид Ильич, мы открыли в Москве Камерный еврейский театр.

– Да? А на сколько камер?

Действительно, в 1970-е в Москве был создан Камерный еврейский музыкальный театр, вскоре прекративший свое существование.

Тема страданий еврейского народа многократно отражена в камерных и симфонических произведениях Дмитрия Шостаковича, которые, увы, не звучали на советской сцене. На два десятка лет был «положен на полку», т.е. отправлен в своеобразный ГУЛАГ для произведений киноискусства, замечательный фильм режиссера Александра Аскольдова «Комиссар» (1967 год, в главных ролях Нонна Мордюкова и Ролан Быков). Советский фильм о гражданской войне, о природе зла, фильм, где блюстители чистоты коммунистической идеологии, коммунистической морали увидели антисоветские настроения. Именно в конце 60-х – начале 70-х, в связи с массовым выездом евреев из СССР, еврейская тема стала крайне нежелательна в советском искусстве и в советской прессе.

О другой войне в Европе, о массовом насилии и о страдальческой судьбе евреев жестоко и жестко рассказал выдающийся фильм американского режиссера Стивена Спилберга «Список Шиндлера», который вышел на российские экраны в 1994 году.

Настоящие художники – писатели, поэты – всегда прозорливее правителей, ангажированных ими политиков, а также их защищающих, оправдывающих и подпирающих идеологов, философов.

Евреи – страдательная фигура в контексте и российской, и мировой истории человечества. Судьба евреев – весьма существенная во все времена и болезненная часть жизни цивилизованного, казалось бы, общества. В жизни еврейского народа больше серых, черных будней, чем светлых, радужных праздников. Далеко не счастливого, но плодовитого на таланты во всех сферах человеческой деятельности – в науках, искусствах – народа, стремящегося умом, трудолюбием из бедных, обижаемых «выбиться в люди». Тут и вековая печаль, некая национальная ущемленность без вины виноватых – вечно гонимого еврейского народа.

Так существует ли еврейская тема, еврейский вопрос в России? Безусловно. А в чем тут проблема? Вспомним крылатое выражение из «Двенадцати стульев» Ильфа и Петрова: «У нас евреи – есть, а вопроса – нет». Умолчание – удобная позиция.

Ну кто же санкционирует в насквозь процензурованном государстве такие вот убийственно разящие строчки:

Опять холодным утром синим

Иду еврея провожать.

Бегут евреи из России.

А русским – им куда бежать?

Молва приписывает авторство Геннадию Шпаликову, человеку трагической судьбы. Тут только в четырех строках, не только еврейская, но и русская тема поднята! Конечно, можно это и не печатать. Но ведь проблемы-то существуют, и от них невозможно отмахнуться запретами и умолчаниями.

Я не говорю об эмиграции в эпоху перелома 20-х годов в нашей стране. И не только евреев. Там это, видимо, можно объяснить. Но за все 70 лет советской власти сколько же покинуло нашу страну людей творчества – музыкантов, скульпторов, художников, писателей! Почему? Да потому что им не давали говорить честно, так, как им велела их гражданская совесть, совесть патриотов-художников. Все эти переезды за границу я расцениваю именно как политический протест, когда ничего другого Художнику не остается, как покинуть Родину, где творить свободно не дадут.

Антисемитизм в России существовал и на государственном уровне, и на уровне бытовом: с дискриминацией гласной и негласной, с вынужденными переменами фамилий, с вынужденными выездами евреев из страны… На бытовом уровне – это погромы, избиения, поджоги, в крайнем выражении – убийства. С антисемитизмом в России вроде бы боролись, но только формально, декларативно. На деле он существовал на уровне непровозглашенной государственной политики в виде негласных запретов на возможность занимать некоторые должности, поступать в какие-то вузы, были указания не брать на некоторые работы, в так называемые «почтовые ящики» и т.д. Случались еврейские погромы, формально не санкционированные, конечно же, властями, но при их молчаливом одобрении и согласии.

Гонения на евреев в России были и в самом начале XX века, и в середине, и на его исходе.

Во время второй мировой войны немцы повсеместно в Европе разбудили антисемитизм, провоцировали и поощряли его, мотивируя тем, что евреи, якобы, стремились к мировому господству (?!). После войны, в 1948 году, Госбезопасность уничтожила в Минске Соломона Михоэлса, инсценировав автомобильную аварию. В 1953 году возникло знаменитое дело врачей.

Проблемы еврейского вопроса во многом происходят от предрассудков в обществе, нередко на религиозной почве.

К слову, о перемене евреями фамилий. Этот процесс начался в благословенной России уже давно. Еще соратники Ленина это практиковали. В самом начале XX века мало кому известный Лейб Бронштейн превратил себя в Льва Троцкого и под этим именем приобрел всемирную известность. И Яков Михайлович Свердлов был сначала Янкелем Мовшевичем.

В свете всех этих рассуждений весьма симптоматичным является следующий факт, раскрученный журналистами недавно. История повторилась уже в самом конце века.

В 1998 году не один месяц вся страна и весь мир следили за тем, как российский президент упорно сквозь Госдуму проталкивал Сергея Кириенко в кресло премьер-министра страны. И добился своего. Зато оппоненты докопались до того, что Кириенко – не Кириенко вовсе, а Израитель по отцу, чью очень выразительную фамилию он поменял когда-то на фамилию матери, более благозвучную, не вызывающую отрицательных эмоций. Значит, ЕСТЬ вопрос? Значит, БЫЛИ к тому веские основания? Может, и нет государственного антисемитизма сейчас у нас в стране, но, видимо, евреи могут в любой момент оказаться (при очередной заварушке) козлами отпущения. И это осознается правителями даже на самом высшем уровне. Надо отдать должное Борису Николаевичу Ельцину в этой ситуации: он наверняка знал о таком факте в биографии недолго остававшегося премьер-министром Кириенко.

В настоящее время в стране издается более 150 антисемитских изданий. Среди них оказались и московские журналы «Наш современник», «Молодая гвардия»… В Германии сегодня невозможно, говорят, напечатать что-либо антисемитское, фашистское – за этим следит государственная машина. Чего требуют сегодняшние антисемиты, «патриоты»? Ни много, ни мало: «Покончить с еврейской оккупацией России!»

Вспомните известные дебаты в Российской Госдуме в октябре–ноябре 1998 года, когда некоторые депутаты от коммунистов и либерально-демократической партии России выступили с откровенно антисемитскими призывами. Видимо, все эти издержки нынешней российской демократии, больше похожей на анархию.

Короче говоря, весь XX век снискал себе сомнительную славу зловещего антисемитского века.

 

Когда наши устои уродские

Размела революция в прах, –

Жили в Риме евреи Высоцкие,

Неизвестные в высших кругах.

В. Высоцкий

 

… хоть еврей, но – хороший!

А. Галич

Владимир Высоцкий – русский поэт XX века. И не семитский, и не антисемитский, но интернациональный художник слова, чуткий к проблемам современного ему общества. Проблемы еврейского народа (как и других народов) в его творчестве – к счастью, не пережитые, не испытанные им на себе – он услышал и увидел в окружающей его жизни.

Еврейская тема у Высоцкого – сквозная, она проходит через все его песенно-поэтическое творчество, с начала 1960-х до 1980 года.

Очень чуткий к проблемам советского общества, Высоцкий сочинил в 1972 году и спел нам ядовито-сатирическую песню «Мишка Шифман башковит…», герой которой

… говорит, что за графу

не пустили пятую.

Куда его не пустили? Конечно, за границу. Почти каждое стихотворение-песня Высоцкого имели множество вариантов и куплетов, отброшенных в конечном итоге по разным соображениям самим автором. И в этой песне, в первой редакции, была еще такая строфа:

Почему же мне лафа,

А ему не светит?

Видно пятая графа

Подвела в анкете.

Действительно, многих в Советском Союзе «подвела» пресловутая эта «пятая графа в анкете». Ситуация дикая, чисто советская.

И, вообще, если возникают разговоры о сионизме или антисемитизме, значит, ЕСТЬ проблемы; если вдруг звучит слово «жид», – значит, ЕСТЬ еврейский вопрос. Если травят анекдоты о правителях наших или о евреях – значит, ЕСТЬ проблемы.

Владимир Высоцкий – выдающийся русский художник-сатирик, художник-философ. Поэт с зорким глазом и острым мышлением, который в так называемом советском социалистическом обществе, где прожил свои 42,5 года, увидел множество несуразностей и бесконечное количество диких проблем. Увидел и поднял их до всеобщего обсуждения и осуждения. Это стало особенно ясным для него, когда в 1970-е годы он сделался (наконец-то!) выездным и получил возможность видеть и сравнивать: как у «них» и как у «нас».

Имена многих знаменитых, известных евреев встречаются в стихах, песнях, эпиграммах Высоцкого. Начиная от событий времен Адама, пророка Моисея до наших времен. Библейские сюжеты, библейские персонажи использовали многие писатели и поэты. Не избегал этого и Высоцкий. Но наряду с этими высокими героями, возникающими у поэта, так сказать, перечислительно, появляется в «Балладе о детстве» («Час зачатья я помню неточно…») сегодняшняя соседка по коммунальной квартире, бедолага «тетя Гися Моисеевна» со жгучими проблемами ее и близких ее родственников. Песня, в которой биография не одного поколения советских людей, военного и послевоенного. Загнанные в коммуналки, где «на тридцать восемь комнаток всего одна уборная», люди жили в беспросветном быту, каждый на виду у каждого, и выплывал наружу тот же жгучий еврейский вопрос:

 

(…) И било солнце в три луча

Сквозь дыры крыш просеяно,

На Евдоким Кирилыча

И Гисю Моисеевну.

Она ему: «Как сыновья?»

«Да без вести пропавшие!

Эх, Гиська, мы одна семья,

Вы – тоже пострадавшие!

Вы – тоже пострадавшие,

А значит обрусевшие,

Мои – без вести павшие,

Твои – безвинно севшие!»

Обратите внимание на последние четыре убийственно сформулированные строчки, которые советская цензура, конечно же, никогда бы не пустила ни на печатные страницы, ни в эфир. Зато в жанре неподцензурной авторской песни, в записи на магнитофоны, строки эти проникли в уши и в души миллионов.

Боль детства. Боль с детства. И отзывчивость поэта на чужую боль.

У всех на слуху спетое Высоцким «Письмо в редакцию телевизионной передачи “Очевидное – невероятное” из сумасшедшего дома – Канатчиковой дачи». Экое название! Если «автор» этого «письма», от чьего имени пропет этот монолог, – сумасшедший, то очень уж своеобразный сумасшедший. Положите перед собой этот текст и всмотритесь в него внимательно: «Безумная больница» – не та ли страна, в которой всегда ТАСС уполномочивали сообщать миру важные сведения? Да и «графа пятая» у иных не давала клиенту психушки покоя, заставляла его кричать тоже на весь мир.

Р-развяжите полотенцы,

ИНОВЕРЫ, изуверцы!

И врач Маргулис никак не вызывает симпатий у этого «безумного». Правда, там и «врачи-то» еще те были!. От чего врачевали-то?! И поглядите, как «умалишенный» этот призывает к радикальным мерам. (Все закавыченные слова в этом абзаце – из текста Высоцкого).

Больно бьют по нашим душам

«Голоса» за тыщи миль.

Зря Америку мы глушим,

Зря не давим Израиль!

Ох, все песни-то у Высоцкого с двойным дном, как чемоданы были у революционеров, ленинских помощников.

В песнях Высоцкого, надо сказать, собран целый букет ученых – представителей еврейского народа. А из знаменитых евреев больше всего повезло Нобелевскому лауреату физику Альберту Эйнштейну, который чаще других и по-разному фигурирует в песнях Высоцкого. В 1960 году у него появляется стихотворение-песня частушечного склада «Ни о чем» («Есть у жизни много сторон…»). Один из куплетов звучит так:

Академик на досуге

Про Эйнштейна пишет стих.

И вдруг поэт, продолжая СВОЙ стих, «прокидывает» неожиданную параллель с репертуаром блатных:

В магазине три пьянчуги

Пьют пол-литра на троих

Все вполне в рамках народного творчества, с его так называемым параллельным действием в песнях.

Снова и снова возникает имя этого ученого в песнях Высоцкого. Как иллюстрация к размышлениям поэта-певца:

 

А мы, склонив колени,

Глядим благоговейно.

Таких, как он, – не много –

четыре на мильон!

Возьмем к примеру, Бора

и старика Эйнштейна,

Раз-два да и обчелся –

четвертый Кокильон.

Ах, как замечательно звучит это «благоговейно» в адрес евреев Бора и Эйнштейна! Вообще, надо сказать, Высоцкий запросто, накоротке «общается» с мировыми учеными величинами, «поручая» им выполнение самых неожиданных работ. Вспомним известнейшую смешную и озорную «Утреннюю гимнастику», а в ней:

Главный академик Йоффе

Доказал – коньяк и кофе

Вам заменит спорта профи-

лактика.

Наверное, советский физик, академик Абрам Федорович Иоффе (1880-1960) был бы весьма удивлен, узнав, что он доказывал своей работой преимущества спорта перед коньяком и кофе! Он умер за восемь лет до того, как прозвучала эта звонкая песня Высоцкого, одна из любимых в народе.

А совершенно роскошная озорная песенная дилогия «В честь шахматной короны» («Я кричал: «Вы что ж там, обалдели?…»), где Высоцкий обыгрывает еще одну гениальную фамилию талантливого народа, Фишер – Шифер, и рисует, ох, какие знакомые нам нравы, НАШИ нравы («ндравы!»). Поиграл наш герой с Фишером-Шифером. Да и с Талем-евреем сразился. Десять партий. Думаете, в шахматы? «В преферанс, в очко и на бильярде».

В своих стихах, песнях, эпиграммах Высоцкий вывел в свет, обозначил, воспел многих евреев – своих друзей, знакомых, коллег по работе. Увековечил их, посвятив им либо короткие юмористические эпиграммы, либо целые сюжетные стихотворения. С огромной симпатией ко всем этим персонажам.

Вот, к примеру, нежное посвящение его своему соратнику по театру, артисту «Готлибу Михайловичу Ронинсону в день его, Готлиба Михайловича, пятидесятилетия». Так назвал Высоцкий свое восьмистишие.

Если болен морально ты

Или болен физически,

Захандрил эпохально ты

Или эпизодически, –

Не ходи ты по частникам,

Не плати им ни грошика.

Иди к Гоше, несчастненький,

Тебя вылечит Гошенька.

В связи с прозвучавшей фамилией Ронинсона я вспомнил совсем короткую сцену в конце фильма Леонида Гайдая «Двенадцать стульев». Сцену в летнем кафе на берегу теплого южного моря, где предприимчивый Остап Бендер вылавливает в толпе шапочно знакомого ему гражданина в белой панамочке, которого, ошарашив, тут же мгновенно заставляет раскошелиться на 500 рублей для спасения отца русской демократии Кисы Воробьянинова. Вот этого смертельно перепуганного, заикающегося человека, с трясущимися губами, выпученными глазами, играет Готлиб Ронинсон.

Высоцкий в буквальном и в переносном смысле воспел три творческих дуэта, с которыми довелось ему в жизни тесно общаться и работать.

Вот и кончился процесс.

Не слыхать овацию –

Без оваций всё и без

Права на кассацию (…)

Стихотворение это было написано по поводу скандально известного судебного процесса советских властей над писателями Андреем Синявским и Юлием Даниэлем. По форме стихотворение представляет собой будто бы услышанные автором обрывки разговоров, разные реплики, комментарии к тому позорному для страны действу (расправе!), когда шельмовали (и уничтожали!) достойных людей, организуя «отклики масс», тех масс, которые сами не читали, сами не слышали, но гневно осуждали содеянное кем-то.

Тема получила продолжение у Высоцкого в другом стихотворении. А называется стихотворение «В день рождения Валерию Фриду и Юлию Дунскому». («У вас все вместе – и долги, и мненье…») – талантливым и плодовитым авторам сценариев многих фильмов, в том числе «Служили два товарища» и «Сказ про то, как царь Петр арапа женил», в которых Высоцкий сыграл главные роли. Талантливые литераторы, кинодраматурги, которым пришлось испытать

Две пятилетки северных широт,

Где не вводились в практику зачеты, –

Ни день за три, ни пятилетка в год,

А десять лет физической работы (…)

 

Я вас люблю – не лгу ни на йоту.

Ваш искренне, – таким и остаюсь –

Высоцкий, вечный кандидат в Союз,

С надеждой на совместную работу (…)

Надо ли говорить, что удачный, интересный сценарий – основа будущего удачного фильма.

Существенная разница в возрасте Дунского – Фрида и Высоцкого не помешала им стать друзьями. Хочу обратить внимание читателей на эту горькую строчку: «Высоцкий, вечный кандидат в Союз…» – Союз писателей имеется в виду.

Последний год жизни Высоцкого подарил ему счастье сотрудничества с дуэтом писателей-сценаристов братьями Георгием и Аркадием Вайнерами, «родителями» незабвенного Глеба Жеглова в сериале «Место встречи изменить нельзя». А Высоцкий подарил им свою стихотворную трилогию (стихотворение и две песни):

а) «Я не спел вам в кино, хоть хотел…»

б) «Граждане, ах, сколько ж я не пел, но не от лени…»

в) «Письмо торговца ташкентскими фруктами с центрального рынка» («Жора и Аркадий Вайнер! Вам салям алейкум…»)

Нельзя, конечно же, не назвать тут еще одну песню Высоцкого – «Если ночью был ты пьяный…», написанную в содружестве с Артуром Макаровым (ныне тоже покойным), другом поэта. А тут есть замечательные выразительные слова:

(…) И артисты, и юристы –

Тесно держим в жизни круг.

Есть средь нас жиды и коммунисты,

Только нет средь нас подлюг!

Как видите, песни Высоцкого, в том числе и с еврейской тематикой, весьма социальны.

В 1963 году Высоцкий пишет, ставшую широко известной, песню «Антисемиты», уже в названии ее обозначая конкретную проблему, разоблачая ее «героя». Точнее, сам персонаж, от имени которого она поется, саморазоблачается:

Зачем мне считаться шпаной и бандитом –

Не лучше ль податься мне в антисемиты:

На их стороне хоть и нету законов –

Поддержка и энтузиазм миллионов (…)

 

А дальше, если послушать песню, внимательно послушать все восемь ее куплетов, – как говорится, есть информация к размышлению.

Есть набросок песни (две строфы), которую, как сказано в примечании к ней, «Володя обещал дописать». Но, увы, теперь нам не дано знать, во что это могло бы развернуться:

И фюрер кричал, от завода бледнея,

Стуча по своим телесам,

Что если бы не было этих евреев,

То он бы их выдумал сам.

 

Но вот запускают ракеты

Евреи из нашей страны…

А гетто, вы помните гетто –

Во время и после войны?

«Он бы их выдумал сам». Чтобы иметь повод для репрессий. Как часто нужен кое-кому только повод, любой внешний повод. Который ведь можно и организовать. Например, покушение, взрыв, поджог. И свалить на «нужных» людей, с соответствующими действиями в отношении их. Что и было в мировой истории проделано неоднократно. Технология за века отработана! Так появляются «сбежавшие евреи», среди которых несчастные, нищета коих не позволяет им ехать первым классом:

Стареют все – и Ловелас,

И дон Жуан, и Греи.

И не садятся в первый класс

Сбежавшие евреи (…)

Широко известна песня Высоцкого с изящным названием: «Лекция о международном положении, прочитанная посаженным на 15 суток за мелкое хулиганство своим соседям по камере». Здесь приводится одно из 22 (!) авторских названий ее. Лектор в разговоре с коллегами по нарам на популярные когда-то по линии Общества «Знание» международные темы, конечно, не мог обойти своим вниманием еврейский вопрос в его собственной, весьма специфической острой постановке. И выглядит это так:

В Америке ли, в Азии, в Европе ли –

Тот нездоров, а этот вдруг умрет.

Вот место Голды Меир мы прохлопали,

А там – на четверть бывший наш народ.

Моше Даян без глаза был и ранее –

Другой бы выбить, ночью подловив!

И если ни к чему сейчас в Иране я,

То я готов поехать в Тель-Авив (…)

«На четверть бывший наш народ» – слова поэта, поистине ставшие крылатыми. Сейчас, спустя двадцать с лишним лет, наверное, надо петь: «наполовину бывший наш народ!»

Ну и если уж мы заговорили на международные темы, то нельзя пройти мимо «разоблачительной» песенной концепции Высоцкого в песенке «Мао Цзэдун – большой шалун…»:

(…) Кто с Мао вступит в спор, тому дадут отпор

Его супруга с Линем Бяо.

А кто не верит нам – тот негодяй и хам.

А кто не верит нам – тот прихвостень и плакса.

Марксизм для нас азы, ведь Маркс не плыл в Янцзы.

Китаец Мао раздолбал еврея Маркса!

В те годы выступить с такой «концепцией»  марксизма-маоизма – надо было иметь немалую смелость.

Коллизии сегодняшней новейшей истории показывают, что национальный вопрос в России так и не был решен на протяжении всего XX столетия – ни при царской власти, ни при коммунистах (которые утверждали, что национальный вопрос в СССР решен окончательно), ни при нынешних демократах. Да и будет ли он когда-то решен?

Итак, в обойму писателей, поэтов, разрабатывавших в России (так называемую?!) еврейскую тему, надо поставить имя русского поэта, певца, философа Владимира Семеновича Высоцкого, чей вклад тут велик. А ведь одно из своих писем (из Свердловска в Москву, 4 марта 1962 года) к жене Людмиле Абрамовой он заканчивает словами:

«Теперь все.

Люблю. Я – Высоцкий Владимир Семенович, по паспорту и в душе – русский… 24 года от роду. Влюблен. В тебя. Высоцкий».

Интересно, с чего бы эта любопытная фраза – «по паспорту и в душе – русский» – появилась в частном письме? Не значит ли это, что спровоцирована она была окружающей обстановкой, существующими отношениями между людьми, какими-то разговорами?

В заключение хочу привести – как иллюстрацию – полностью три произведения Владимира Высоцкого по нашей теме. Очень показательные, как мне представляется.

***

Он был хирургом, даже «нейро»,

Хотя и путал мили с га,

На съезде в Рио-де Жанейро

Пред ним все были мелюзга.

Всех, кому уже жить не светило,

Превращал он в нормальных людей.

Но огромное это светило,

К сожалению, было еврей.

В науке он привык бороться.

И за скачком – всегда скачок!

Он одному первопроходцу

Поставил новый мозжечок.

 

Всех, кому уже жить не светило,

Превращал он в нормальных людей.

Но огромное это светило,

 К сожалению, было еврей.

Чувствуется какая-то незаконченность в этом, не успевшем стать песней, стихотворении с постоянным рефреном, некая сюжетная незавершенность. Вероятно, должно было последовать продолжение.

***

Запретили все цари всем царевичам

Строго-настрого ходить по Гуревичам,

К Рабиновичам не сметь, то же – к Шифманам!

Правда, Шифманы нужны лишь для рифмы нам.

 

В основном же речь идет за Гуревичей:

Царский род ну так и прет к ихней девичьей –

Там три дочки – три сестры, три красавицы…

За царевичей цари опасаются.

 

И Гуревичи всю жизнь озабочены:

Хоть живьем в гробы ложись из-за доченек!

Не устали бы про них песню петь бы мы,

Но назвали всех троих дочек ведьмами.

 

И сожгли всех трех цари их, умеючи,

И рыдали до зари все царевичи,

Не успел растаять дым от костров еще –

А царевичи пошли к Рабиновичам.

 

Там три дочки – три сестры, три красавицы

И опять, опять цари опасаются…

Ну а Шифманы смекнули – и Жмеринку

Вмиг покинули, махнули в Америку.

 

***

Наш киль скользит по Дону ли, по Шпрее,

По Темзе ли, по Сене режет киль?

Куда, куда вы, милые евреи,

Неужто к Иордану в Израиль?!

 

Оставя суету вы

и верный ваш кусок,

И – о! – комиссионных ваших кралей,

Стремитесь в тесноту вы,

в мизерный уголок,

В раздутый до величия Израиль!

 

Меняете вы русские просторы,

Лихую безнадежность наших миль

На голдомеирские уговоры,

На этот нееврейский Израиль?!

***

Итак, Высоцкий писал про евреев? Да. А от имени евреев? Кажется, нет. Окружающая его жизнь, опыт собственной бурной жизни определенно говорили поэту, что судьба евреев в СССР да и в других отечествах далеко не безоблачна. Несмотря на то, что взнос этого талантливого народа в мировое искусство, в мировую науку – огромен. Поэтому интонация стиха Высоцкого – горькая, сочувствующая незадачливому герою-еврею, но отнюдь не ироническая, не иронизирующая.

 (Опубликовано в №99, июль 2000)

Михайло Грушевський про історію єврейського питання в Україні !!

 

Історичні праці

1889 р.

Українські жиди

Михайло Грушевський

У останній книжці минулого року «Київської старовини» скінчилася чимала розправа д[обродія] Бершадського «Аврам Єзофович Ребичкович, підскарбій земський, член Ради Великого князівства Литовського»; на підставі тогочасних документів автор хоче одмалювати обличчя свого героя. Аврам Єзофович був сином київського жида Рабея, багатого митника: багаті жиди литовські найбільше тримали тоді на одкупі мита, корчемний дохід і усякі податки. Тогочасні жиди українські, як можна знати, мало одрізнялися від руського люду, між них чимало чутно вихрестів, вживали вони, здається, руську мову і сам побут їх був подібний до тогочасних українців: «Між руських, волинських, подільських жидів, – пише поляк Менчинських з шаблею біля пояса, з цибулею або рушницею за плечима залюбки сідали на коня й сміливо билися, де їм траплялося» («Київськ[а] стар[ина]», т. X, с. 76).

Подібну стежку вибрав собі Аврам: він іде на господарську службу, через якусь годину він був городничим ковенським, тобто мав у заряді той замок; великий князь литовський Олександр свідчить, що Аврам за часи війни Литви з Москвою «служив нам, крові своє та горла не літуючи». Тоді Аврам був уже вихрестом, православним, живучи однак у згоді з братами своїми, жидами. Далі бачимо його на інших урядах: старостою, війтом – сі уряди тоді спродувалися; далі заправляє монетним двором литовським; разом з тим не кидає він батьківського діла, митарства, одкупає великі доходи і тут виявляє дивний для жида поступок: побачивши, що в Ковні мито далеко піднялося проти того, як ті показували перед тим митарі, він зрікся свого контракту, взявся тільки заправляти ковенським митом і з нього вибирати одкупаючи.

Аврам давав з себе знати хитромудрого фінансиста, до того міг дати королеві великий кредит і нарешті Жигімонт Старий 1509 р. поставивши його земським підскарбієм литовським, тобто міністром фінансів. На сьому уряді Аврам пробув до смерті (до 1519 p.), чимало впорядкувавши фінанси литовські, щедро кредитуючи до смерті короля, що вже синам його король сплатив ті гроші, що був йому винен; великої користі зі своїх урядів Аврам не дістав, його маєтки не дуже побільшали за години його урядництва; д[обродій] Бершадський має його за щирого слугу великого князя. Кілька рік після того Жиґімонт згадує «усякої хвали варту, і всім відому цноту та послуги різні, що вчинив нам преславний помер Аврам Єзофович, староста ковенський і солецький, підскарбій нашого Великого князівства», і подає гербове шляхетство його братові. Таке поличчя малює нам автор, справді не схоже з звичайними думками нашими про жидів.

Д[обродій] Бершадський, земляк наш, професор у Петербурзькому університеті, не вперше виступивши у цій справі; він давно вже працює біля історії наших жидів; 1882 р. видав він дві книжки документів для цієї історії, 1883 р. велику розправу історичну: «Литовські євреї, від Вітовта до Люблінської унії», – розправу цінну, хоч і важку для читання, як і ся остання. Д[обродій] Бершадський узявся за цю роботу, щоб вирозуміти, «яким робом склався сучасний, лихий стан жидівства, яким робом сталася одрізність жидівська, його прямування, щоб добувати, приспоряти тільки багатства, що збільшило жидівську єдність і дало їх кага.

Питання се має великий вес, бо сучасний стан жидів є надто ненормальним; Нещодавно народна ненависть до них вибухнула дикою лавою антижидівського руху, «жидівських погромів» і чимало з учених, навіть людей наших, не кажу про інших, і голосно, і ще більше серцем були за ці погроми, мали погром за певну кару вчинків жидівських. Жидів маємо всі за шкідливий елемент громади; сієї шкоди не утримати, забороняючи, однімаючи в них право за правом. Народи трималися колись зручнішого приводу: коли народ переконався, що з жидів тільки шкода, їх просто виганяли всіх до нащадка зі своєї землі; так вигнали їх 1290р. із Англії (аж до XVII ст.), 1395 p. – із Франції, 1492 р. – із Іспанії, 1495 р. великий князь литовський Олександр звелів «жидову з землі наше он вибити». За такі приводи навряд чи візьметься, однак, наш вік, гордий своєю просвітою та гуманністю. Мусимо прийняти ту думку, що жиди мають бути обивателями, громадянами краю нашого, маємо через це знаходити якийсь modus vivendi , а для цього – думати за поліпшення жидівського народного характеру, щоб якомога знищити шкідливі ознаки цього народу та діяльності його вказати іншу, корисну і йому, і нашому. Для цього ж потрібно вирозуміти причини, з яких сталися всі ті некорисні прояви; тим-то такі розправи історії жидівської мають не лише науковий вагу, а й велику практичну користь. Відсилаючи цікавого читача до розправ професорів Бершадського та Леонтовича («Історичне дослідження про права литовсько-російських євреїв», Київ, 1864) цього разу подаємо читачам нашим короткі звістки про наших українських жидів, слідуючи переважно цим же розправам. 

Жиди стали обивателями всесвітніми рано, ще до Христа знаходимо їх по найважливіших містах Середземного моря, найбільше вдаються вони до торгу, не цураються й іншого діла: служитимуть у військах, у магістратах, бувають адвокатами. Імператори потім забороняли їм усякі уряди, жиди тим більше вдаються до торгу, а ся вдача до грошей шкідливо впливала на характер народу, ворушила погані інстинкти, псувала його моральність і спрямовувала до будь-якого мошенства, а через се дедалі більше здобували жиди народну ненависть. «Гнати жидів і тискати, – пише проф. Леонтовичу, – почали дуже з X, найбільше XI ст., коли добре визначилися ознаки жидівського народу не лише в релігії народності, а найбільше в цілому прямуванні життя їх і відносинах їх до пануючих верств». Але ся вдача до торгу, до мошенництва, що будила народну ненависть, звертала водночас на жидів увагу і давала оборону й ласку від урядів: для них жиди були корисні річ, усякі податки, що накладали на жидів, давали чимало зиску.

Жиди не могли пристати до міської громади, міщанами могли бути тільки католики, їх не приймала шляхта, а пригнічений сільський люд нічого не привабив би до свого стану; жиди зіставалися без притулку між цими обмеженими верствами, і їх виключність і міцна єдність зростала; щоб одрізнити жидів від християн, для них видумували особину одяг, особисті знаки: у містах їм відводили особині вулиці та передмістя. Жидам не можна було бути в ремісних цехах, не можна купувати землі, служити; їм залишалося торгувати, а найбільше лихварувати, тим паче, що християнам лихву було заборонено. Жидам навіть годинами наказували брати велику лихву, щоб чим більше можна було взяти податків. Користь давала жидам оборону й ласку, пільги й привілеї від уряду, але вони не обороняли їх від ненависті люду, справді таки недаремної, вона давала собі знати кровавими бійками, годинами й уряди під впливом народу зрікались своєї користі, і жидів, як я сказав.

Коли з'явилися у нас жиди на Україні, звідки були ті перші жиди, не можна сказати. У Києві про них чутно з початку історії; на початку XI ст. трапився тут, мабуть, перший «жидівський погром», як помер князь Святополк, що потурав жидам через користь, як і західні князі. Кияни кинулися грабувати жидівські хати; однак жиди не переклалися й потім (див., наприклад, рік 1124, Іпат[ський] літопис); Волинська літопис згадує про них наприкінці XVIII ст. – укупі з іншими мешканцями жиди плакалися за князем Володимиром. Ті можна, певне, сказати, що жидів на Україні було тоді дуже мало, вони знаходили пізніше, наприкінці XVI, XVII, XVIII ст., із західних земель через Польщу, куди їх навіть закликали, щоб піднести торги, та й самі вони йшли охоче від західних утисків, приносячи вже з собою і свою виключність. З цього виходять і чималі одміни жидів польсько-українських од жидів тубільців, литовсько-українських.

Ширші вістки про жидів починаються з кінця XIV ст.; маємо три привілеї князя Вітовта трьом жидівським громадам (міст Трюків, Бреста, Гродна); вони подібні до західних та польських привілеїв жидам; жиди за ними, взагалі кажучи, мають такі ж права, як і інші мешканці; уставлено, що жиди – люди вільні, враз із литовською шляхтою вони підлеглі не міщанським магістратам, а повітовим старостам, а в деяких справах суду великого князя за рани, за бійку жидів вставлено таку саму провину, як і за шляхтича; жиди можуть судитися своїм судом, можуть охота обертатися до старості; слідкуючи за західними зразками, великий князь надає жидам право лихварувати, але в Литві досі не було такої потреби – інший був стан земський.

У Литовсько-Руській державі не було такої виключності станів, як у західних землях, не було монополій та виключних прав на ту чи іншу діяльність; міщанство було відрізнено; німецько-магдебурзьке право, що заводило цю одрізність, до кінця XV ст. було тільки у Вільні та Троках; жидам таким робом не було заборонено ні ремесла, ні всякого торгу; у XV, XVI століттях ми, що вони торгують, тримати на одкупі мита й інші державні доходи, одружувати горілку, інші живуть з ремесла, чимало з них мають землю, фільварки, села, господарюють, бідніші живляться, здається, навіть хліборобством, беруть невеликі міщанські торгу. Багатих між жидів була невелика частина; маса, як думає д.Бершадський, була люд убогий, що перебивався абияк дрібним генделем, запозичуючи гроші часом під застанову власної одежі. Багаті жиди найбільше вдавалися до одкупу – оддавали на одкуп найбільше мита на рогатках дорогами, річками; сі одкупі, знаті, давали добру користь жидам.

У Литовсько-Руській державі не такий вагу мав рід, як дотепність, ще більше грошей, і багачі-жиди мають важливе становище; їх взивають панами у Литві, се було дуже високе титло, вони бувають навіть урядниками; купивши землю, жиди тим самим ставали зем'янами-шляхтою, жиду Михелю Єзофовичу (брату Аврама) Жиґімонт Старий дарує гербове шляхетство. Чимало таких багатих вихрещується; таким вихором був Аврам Єзофович, таких було досить і до нього, і після нього. Міцної єдності, виключності в цій старої жидові не знати; вони вживають часто українські назви – Шпак, Бородавка, Козак, Зубець та інші; вживають вони, здається, мову українську, не цураються старостиного суду, охоче вдаються до нього зі своїми справами. І вони поводяться з християнами; назви «жид» не мало (як і тепер не має) жадної зневаги; се було тільки етнографічне назвище. Писали, наприклад: «Його милості пану Айзаку Єзофовичу, жиду берестейському». Укупі з цими гарними ознаками тогочасного жидівського стану не можна хвилини чогось лихого.

Жидів обороняв, як і по західних землях, уряд із бажання, щоб «як багатим і панам спрощеним, так і убогому кожному справедливість однаково бути захована», так через користь торгової та іншої. Громада ж не так привітно до них оберталася; ось, може, з того, що, як я вже сказав, жиди найбільше вдавалися до дрібного торгу, мабуть, не все чесного, лихви; бідна жидова живилася, як могла, коло руського люду і тим, може, добувала собі його нелюбові; до того жиди-митники, відкупники, рандарі скарбові як агенти фіскальні, як то буває, уїдалися громаді. Вже на початку XVI в. жиди дають знати, що «міщани одібрали у них усі маєтності з ненависті, котру мають до жидівського роду».

Шляхта клопочеться о пів на XVI ст., щоб жидам не давати одкупів (у сьому ділі вони були конкурентами шляхти), уставити їм особисті здобутки. О пів на того ж року, коли жиди здобули від Жиґімонта Августа привілей, щоб їх не винуватили, буцім вони вбивають дітей, суди не хотіли приймати цього привілею до книжок своїх. Проте жиди ще не були народові великою тяжкістю; їх було ще трохи; проф. Бершадський думає, що у середині XVI ст. їх було не більше, як 8 – 10 тисяч, усіх ж мешканців Литовсько-Руської держави д.Бершадський лічити близько півтора мільйона; з сього числа жидів на Україну припадала менша частина – жиди триматися більше Литви й Білої Русі; на Україні значніші громади були у Луцьку (56 хат), Володимирі (30 хат), Києві (громада ся зникла в кінці XV ст.), також у Крем'янці (48), Острозі, Ляховцях, Пінську (24), жидівські капітали ще не завоювали всього торгу, далеко більша; проф. Бершадський каже, що на 100 купців-християн було ледве 20 жидів; як се так, то все ж таки видно, яке прямування й тоді мала жидівська діяльність; як рахувати проф. Бершадський, жидів було 0,6% всіх мешканців, і вони ж давали понад 16% усього литовського купецтва.

Проф. Бершадський вважає на те, що за години Вітовта привілеїв просять і добують не всі жиди, а окремі міські їх громади – жидівської єдності, спільних інтересів нема; однак, вже Витовтові та пізніші привілеї мали якесь вплив на жидівську окремість; жидівські громади мають право власного суду, право виключати злочинців зі своєї громади, мають спільні громадські кладовища та школи (синагоги). Проте, спочатку жидівські громади та суди не мають великої ваги у самих жидів і вони часто скаржаться на них уряду.

Ворогування громади не зовсім і марне, про яке я сказав, мало впливати на жидів, відрізняючи їх від іншої громади, примушуючи їх тісно горнутися один від одного. Такий, ще більший вплив мала прояви, що трапилася наприкінці XV ст.; 1495 p. великий князь Олександр звелів «жидову з землі наше геть вибити»; ми не знаємо, певне, з якого приводу це сталося. Проф. Бершадський вважає за привод релігійний фанатизм великого князя; разом з тим великий князь хотів визволитися від своїх кредиторів-жидів, яким був винуватий чимало; крім того, виганяючи жидів, він хотів, може, підняти міщанство; наприкінці XV ст. одержують магдебурзьке право (що визволяло міщан з-під суду старостиного і давало їм деяку автономію) чимало міст – Київ, Луцьк, Брест, Гродно та інші, до того магдебурзьке право тільки, як я сказав, мали литовські столиці – Вільно й Троки; водночас по містах більшає німців.

Жидів було вигнано зі всієї держави, землі їх, хати, кладбища взято до скарбу, хто був їм винний, мав також сплатити до скарбу державного. Декотрі з жидів вихрестилися та зосталися. Жиди недовго пробували на чужині, Олександру треба було грошей на війну з Москвою; став польським королем (1501 p.), він мусив терпіти жидів там і за невелику годину дозволяє вигнанцям повернутись до Литви; жиди посягнули свої старі оселі, посягнули старі права, однак, ця проява не минула марно. «Жиди знову осідають у Литві, та осідають мудріші та з'єднані. Життя за литовським кордоном, спільна для всіх вигнанців мрія, щоб повернутись на старі оселі, мусили мимоволі з'єднати всіх земляків-жидів, мусили започаткувати ті відносини та зв'язки, про які гадки не було до вигнання, коли кожна громада жила окремою своєю життя6».

Вертаючи жидів, князь Олександр уставивши їм новину: жиди мусили своїм коштом ставити тисячу кінних; замість цього потім стали вони сплачувати 1000 червоних – це був перший налог жидівський окремий, за ним вставлено нові; 1566 р. замість них заведено поголовщину жидівську. Ці прояви мали теж великий вплив: налоги розкладали на жидівські громади і вони мали самі збирати призначену суму зі своїх громадян, як знали, мали додавати від себе, що не робилося. Жидівські громади, що спочатку мали функції лише релігійні, тепер стають правдивими урядами, потроху набувають великої, безкраї сили над окремим жидом, котрої не мали попереду. Жидівство одрізняється від іншого люду, міцно горнеться докупи, стає єдиною, дужою, гарно впорядкованою армією, стає державою в державі і, певна річ, державою далеко краще організованою, як та шляхетська Річ Посполита, з якою мала злитися в другій половині XVI ст. держава Русько-Литовська.

Ся ж унія мала великий вплив на процес з'єднання й відрізності жидівської; під впливом польського права з виборними королями й на Україні, як у Польщі, уряд державний лишається сил, уряди чисто втрачають діяльну, адміністративну силу, а я сказав уже, що литовське жидівство підтримував державне уряд, громада ж уже у XVI ст. почала неласкаво обертатися до жидів. Правда, що шляхта, побачивши в жидах дуже потрібних собі підручників, потім взяла їх собі під ласку, однак, і ся ласка була дуже неспівна; як тільки де стрічалися інтереси шляхти і жидів, або з інших приводів, шляхта без жадної ласки однімала і чухрала жидівські права: їм забороняли торгувати кіньми і мукою всяким, брати на відкуп торговельні комори та інше, не говорю вже, що жидам заборонено мати власну землю. До того ласка взагалі шляхетського стану не обороняла і не забезпечувала від втисків урядників – воєвод, старост, їх намісників та інших, котрі разом з тим, як державне уряд позбувався сили, тим більшого значення мали для жидів; не забезпечувала й від обид всяких насильств окремих шляхтичів; що то часом були за втиски, можна побачити хоч з такого випадку: у 1569 р. ковельський староста звелів кинути жидів у яму, повну п'явок; їх визволено, коли Володимирська жидівська громада поступилася за них перед королем.

Такі виступи дають добре знати, що жиди мали горнутися один до одного; тільки тісно з'єднані, тільки добре організовані могли вони зносити силу та приводи, щоб триматися серед таких неспіваних обставин. І жид мусив зріктися своїх індивідуальних прав, віддатися під деспотичну, безкраю владу кагалові. Так і сталося, і непогано: кагал заступав окремого жида перед урядом, він одкупався од утисків, хабарами визволяв жида з-під всяких заборон, жидівська армія одняла у християн, завоювала у XVII ст. і XVIII ст. всю торгівлю, промисли, усякі грошові справи. Коли XVII в. у польській державі набралося великої сили духовенство, жиди та їх зробили своїми заступниками: як не можна їм мати своїх хат, вони живуть у будинках отців-єзуїтів, під їх обороною, добре сплачуючи їм за це; жидівські кагали позують, звичайно, за дуже високий відсоток грошей у всяких орденів і конгрегацій; до того жиди були зговірливими орендарями їх маєтків. Нарешті, католицьке духовенство, незважаючи на свій фанатизм, має у великій ласці і дужій обороні жидів та їх кагалі. А державне уряд, з іншого боку, підтримує кагалі з погляду фіскального, щоби з них мати певний і зручний привід для вибирання жидівських податків, через те примушує окремих жидів слухати й коритися власті кагалу.

Таким робом, цілою низкою різних проявів, помилок та йогоїстичних приводів споруджувалася в русько-литовських жидів будівля окремості та з'єднання. Та ж унія, що мала такий вплив на це будівництво, мала ще інший результат: вона відкрила настіж двері жидам польським, а через Польщу і німецьким, котрі кілька віків попереду перейшли вже цей процес відрубності й з'єднання. Під впливом цих передпокоїв жидів і в тубільців процес той йшов швидше і легше.

Яка ж була організація жидівська? Центрами їх були жидівські громади – «збори», «кагали» значніших міст, тут була синагога-школа, громадське кладовище і біля них ціла окрема адміністрація – рабин для релігійних справ, корпорація старшин кагальних, що заправляла громадою жидівською з погляду адміністративного, так звані поліцейську службу у кагалі. Ця корпорація з волі своєї заправляла громадою, розкладала податки державні і свої, окремі, на громадські справи, за льодовиків-жидів їх сплачувала громада, кагал заступав громаду у всіх справах громадських і всіх відносинах до уряду державних урядників.

Під рукою цього ж головного кагалу були дрібніші міські громади тієї околиці – прикагалки; жиди, що жили по селах, або по містах, що не були прикагалками, належали до ближнього кагалу або прикагалки, се так звані партикулярці. Вся територія кагалу, прикагалків та партикулярців взивалася парафією. Сі кагалі щоразу висилали депутатів до Генеральних на всю Литву жидівських соймів: вони з'являються з початку XVII століття. Така сама організація була і у жидів польських.

Таким робом, з жидови був єдиний організм, добре впорядкований, з системою органів. Ця організація підкріплялася авторитетом Талмуда, що теж з'явився, прийшовши з Польщі, і здобув велике вплив не раніше кінця XVI ст.; за виступок накладали клятву (херим), одлучали від громади й школи (синагоги), у кагалах були й матеріальні приводи; щоб утримувати своїх громадян, він тільки, наприклад, давав жиду право орендувати якусь маєтність у своїй парафії. Під захистом кагалів з'єднане й упорядковане жидівство серед заборон, утисків, зневаги, живе та розживається у XVII ст.

Козацькі й народні війни середини XVII ст. порушили цей побут жидівський; жиди здобули страшну ненависть народну: селяни ненавиділи їх як орендарів і урядників сільських, фіскальних агентів шляхти, лихих та зажерливих, міщани та купецтва – як конкурентів, тяжких, часто привілейованих (через хабарі урядникам та заступництво кагалів). Велику силу жидів перебито розгніваним людом, жиди вважають 250 тис. побитих, інші розбіглися, маєтки їх зруйновано. За якусь годину жиди знову повертаються на Україну і пробують по-старому проводити життя, відновити стару організацію й відносини. Се їм не вдається – виявляється, у жидів інше лихо, ще тяжче, як те знищення їх за години козацьких війн: втрачається солідарність, єдність громади жидівської; починається свій хатній, нутряний розрух.

Ще спочатку була якась одрізність жидів багатих та бідних, з годинами вона більшає; жиди виступають з'єднані у відносинах своїх до чужої громади та уряду, але в самій громаді йде війна: багаті забирають до своїх рук кагальну адміністрацію, кагальна старшина вибирається з невеликої купки жидівських багатирів і ся олігархія з кагалу робить привід до власної користі, деспоти Вони визволяють собі з податків, беруть скільки хочуть з рядової жидови і, як знають, шапарюють зібраними грішми. Через таку неправду кагалів підіймається боротьба і розрух; кагали пробують затримати їх релігійним авторитетом, накладаючи на них клятву, і економічною силою, не цураються насильства, б'ють, замикають у куну протестантів, відбирають на дорозі їх жалоби до уряду, дають навіть деякі компроміси – нічого не помагає, жідівський своїх ворогів.

Правительство, з причин фінансових підтримує кагал, підвертає прикагалки й партикулярців, що «виламуються» з-під його власті. Проте, сепаратисти не відступають, вони й знаходять, з якого боку підійти до уряду, – з того ж фінансового, з погляду якого уряд підтримував кагал. Силу кагалові переважно давало його право збирати з жидів податки. Жиди починають туркотати і уряду, і громаді, що можна з них вибирати далеко більше грошей, якби їх збирати самому урядові, без кагалу, що кагальна старшина багато накладає податків для власної користі; наприклад, як пише один, кагали Литви і Польщі збирають два мільйони золотих, а сплачують скарбові лише 300 000. Справді, ці голоси помалу здобули собі увагу, що далі починали у шляхетській громаді гомоніти про реформу жидівську.

Нарешті 1764р. видано конституцію, щоб вчинити ревізію жидів, перерахувавши їх, покласти з голови по золотому, всякі інші податки скасовано, а водночас усякі з'їзди старшин жидівських, сойми і все таке. Якби ся конституція справдилась, то кагал збувся б своєї сили, бо в його, як колись попереду, залишилися б тільки функції релігійні, школи, шпіталі для бідних і таке інше. Але сьому перешкодили довгі, що були за кагалами, довгі дуже великі; наприклад, віленський кагал (близько 5 тисяч душ), маючи доходу 34 тисячі золотих, винний був 722 800 золотих і таке інше. Проф. Бершадський думає, що всі довгі склалися через те, що кагали знищено козацькими та іншими війнами, податків же всяких, потреб грошових у кагалів було дуже багато, інші думають, що всі довгі, як не всі, то частина, були фіктивні, умисно позичені. Здається, в околиці не було значного урядника, монастиря, конгрегації, щоби жиди не були їм винні такої чи іншої суми грошей. Чи зумисне, чи не зумисне ті було зроблено, воно, однак, на якусь годину оборонило кагалі: треба було комусь сплатити сі довгі; кредитори, – а були всі особини важливі – мали поступатися, щоб залишено status quo кагального ладу; все далі мали реформатори відкладати свою реформу і кагал доживши до кінця Речі Посполитої. Фінансові причини і тут вирятували кагал.  

Після кінця Речі Посполитої жиди українці стали підданцями російськими. То був годинник Катерини Другої, годинник впливу західних філософів і енциклопедистів. Принципи державні формулювалися тоді так: «Кожен за станом своїм має користуватися правами, незважаючи на «закон» (релігію) і народність». Через се окремі усякі обставини жидівські хотіли ніби скасувати. У кагалів відібрано право на всяку діяльність, крім релігійної; захоронено духовні суди, але у справах громадських і кримінальних жиди підлеглі, як і інша людність, російським урядам. Однак державне уряд швидко приймає принцип, що жиди є елементом шкідливим у сучасному своєму становищі, що треба знайти, як би «спинити їх, щоб не намножилося їх надто і щоб разом з тим «добувати з них якусь користь для держави», направити їх до такої діяльності, щоб вона була і громаді, і самим жидам корисна. З сього виходили, з одного боку, всілякі замовлення та відбирання прав у жидів, з іншого, – усякі спонукання до іншої діяльності.

Вже за тієї ж таки Катерини вставлено жидам податок удвоє проти інших (що було до 1807 p.), вставлено славну «рису осілості», тобто обмежено країни, де жидам можна жити, – Біла Русь, Україна, окрім Слобідської (Харківщини та сусідніх повітів). Новоросія (Херсонщина, Катеринославщина, Крим, Бессарабія) та ще деякі. Далі й жидам заборонено жити по селах, вони мали всі приписатися до міських кагалів, усіх, кого б громада не прийняла як гультяїв, звелено засилати на Сибір. По магістратах міських з них не могло бути радніх більше третини, їм було заборонено урядову службу, купувати землю з селянами і таке інше. Водночас кагалі набувають сили; вже за Катерини вони мають розкладати і збирати налоги, урядові й окремі, далі вони мають доглядати, як поводяться жидівські громадяни і за виступи засилати на Сибір, або вдавати в рекрути. З сього виходило чимало втисків і кривди рядової жидові від кагальної старшини. Крім причин фінансової та адміністративної, державне уряд підтримував кагалі з погляду оборони жидів від неласкавої до них російської громади.

У середині сього віку починається відмінне прямування, щоб скасувати й стерти жидівську окремість. З сього погляду 1844р. скасовано кагалі, захоронено лише жидівські релігійні установи, заховано право особових своїх податків; однак того, що складалося з життя довгими віками, не скасуєш голим урядовим велінням; Ці «духовні» органи жидівські мають і досі велику і моральну, й матеріальну силу над жидівською громадою. З такої ж причини, як касування кагалів, виходили й інші статути; наприклад, заборонено носити жидівську окрему одяг, лапсердаки та ярмулки, ростити пейси. Бажали, щоби жиди обернулися до чесного торгу, до рукомісел, ще більше до хліборобства. Ще за години польської держави наприкінці минулого віку видавали деякі пільги, щоби заохотити жидів до хліборобства; се ж починається за російської держави з початку сього віку й найбільше ширитися в [18]30 – 40 pp.    

У т. зв. Новоросії одділяно землі для жидівських колоній, вся колонізація йшла з урядової ініціативи і за її запомогою. Хто хотів піти в сі колонії, таких відвозили на скарбові гроші, визволяли на якусь годину з податків і рекрутства, позичали деяку суму на допомогу. За те ж уряд має серед них найпильніший і найтяжчий догляд; їх оселяли одрізними селами від інших мешканців; не маючи віри жидам, їм наставляли за старших німецьких колоністів, або якихось інших сторонніх людей; щоб не викручувалися від хліборобства, заборонено їм наймати робітників-християн, виїздити без потреб з сіл, торгувати чи братися за відкупи; урядники мали дивитися за їх господарством і за недбальство карати, засилати навіть на Сибір. Виходити з сього хліборобського стану було дуже важко: тільки через велику годину, повернувши запозичені гроші, віддавши за змінені податки. Така тяжка опіка, дрібна регламентація, такі тісні обставини не могли заохотити жидів до колоній; одрізнені від інших сел, не маючи права наймати робітників, жиди-колоністи не могли й вивчитися доброму хліборобству; через усі ці хліборобські жидівські колонії, що були спочатку так розворушили надії російської громади, по правді зісталися мертвеплодом.

Державне уряд сподівався ще впливати на діяльність жидів освітою та військовою службою. Думали, що, побувши в москалях, жид одбіжить шкідливих своїх ознак; через ті відставним солдатам давалися деякі пільги. Щодо освіти, то до неї уряд починає братися гаряче з 30-х років: заведено десь в Україні урядові школи для жидів і їх примушували навіть віддавати своїх дітей; далі жидівські власні школи віддано доглядати шкільним урядникам, для науки рабинів заведено особисті інститути. Але на масу жидівську ся російська освіта впливала мало; Вища освіта, що справді могла перемінити жида і направити його на іншу стежку діяльності, не манила жидів через те, що вченим жидам не було майже ніякої дороги: ті, що скінчили університети чи вищі школи, спочатку могли добути урядової служби не інакше, як за дозволом державного уряду кожного разу, що, звісно, Маючи жидівську натуру за шкідливу, не йняли віри й ученим.

Потім, за години ліберальних реформ Олександра II жидам стало вільно відбирати уряди, хоч більше de jure, ніж de facto . Урядова служба та приватна діяльність, переважно адвокатура та лікарювання, принаджували жидів до університету та по південних університетах на деяких факультетах жиди вистачали іноді більш як третину студентів. Кілька рік тому сталася нова відміна в державних бажаннях і статутах: жидам підтягнуто дорогу до освіти, в університетах і взагалі у вищих школах може бути лише невеликий відсоток жидів: в Одеському та Київському університетах 10%, Харківському та також в інших 5%, у столицях 3%. Цей статут надавши великого сполоху жидам; багато, покінчивши чи кінчаючи якраз гімназії, не знали, куди подітись; чимало вихорувалася; які з них були часом християни, кожен вгадає… 

Такі були головні моменти у житті наших жидів; як бачимо, довгою чергою віків збудувалося їх сучасне положення. Зневага, утиски змусили їх тісно з'єднатися, збитися докупи й відрізнитися далеко від інших народів, до чого й попереду їх нахиляло їхню окрему релігійну, культурну та історичну життя. Тісні обставини, заборони та кривди обернули їхній характер до самого крамарства, грошових справ і мошенництва; із національної одрізності стався привід до йогоїстичної експлуатації. Ми мало винні у сьому процесі псування й одрізнення жидів, Польща подарувала нам цю болячку: жиди прийшли здебільшого звідти до нас із готовими своїми ознаками; що було неготового, доробили чужі для нас шляхетські верстви та польське уряд; як наслідки після Польщі дістали ми т. зв. жидівське питання, жидівське справа.

Цю тяжку проблему мало що розправляло, хоч дещо вже зроблено: все ж таки жиди зістаються нам чужим і часом шкідливим елементом, економічним тягарем нашого краю. І досі, de jure порівняні правами з іншими мешканцями, вони багато чим обділені; й досі живе «риса оседлості», за якою можуть жити тільки жиди-ремісники; жиди мають жити лише по містах та містечках, землю можуть купувати лише у т. зв. Новоросії, не можуть орендувати землі та інше; досі ж важко добути їм уряду, а декотрі – заборонено чисто (як військові, народні освіти, судові та інші); нещодавно їх почали випинати з адвокатури, нотаріальних контор… Я казав уже про підчухрану стежку до освіти; такі замовлення, чи корисні, чи некорисні, одрізняють жидів від інших мешканців, не дають покинути сучасної своєї діяльності.

Сучасне становище жидівське, приводи до покращення його – є питання глибоке і важке і не належить до нашої роботи; певне, що з усіх заборон запрет вищої освіти є, безперечно, шкідливий. Добре правдиво освічена жидівська молодь була б найкращим проводником ширших, гуманніших поглядів та норм у жидівську громаду. Вважають на те, що ся вчена жидова, ставши на повороті від своїх традицій до християнських, виявляє часом жорсткий матеріалізм і егоїзм. Але це прояви треба мати як хворобу на годину, а до того ще залежить і від нашої громади, що й сама не багата на ідеалізм. Від громади нашої залежить ще й інша річ. Як ми культурніші, гуманніші од жидів, то годі нам чекати, щоб жиди прийшли і попросили смиренно й їх прийняти до себе; треба йти назустріч всякому доброму движенню, почуванню, ворушити його, а не одвертатися від жида гордо як партія. Не треба ідеалізувати сучасного становища жидівського і заплющувати очі на те негідне йогоїстичне, матеріалістичне, що трапляється в їхній житті, але не треба забувати, що ся нація дала й вищі зразки людськості; чи не можуть знову відкритися ці джерела духовні, обізватися ці чудові струни? Серед вченої жидівської молоді було і є чимало добрих, гуманних, чесних діячів, чому ж не бути їх більше та більше?