Еволюція ідеології сіонізму (19-20 ст.)
- Три види сіонізму
- Релігійний сіонізм
- Поселенський сіонізм
- Політичний сіонізм
- Співвідношення політичного, поселенського та релігійного сіонізму
- Виникнення соціалістичної гегемонії у сіонізмі
- Виникнення "ревізіоністського" напряму у сіонізмі
- Ізраїльсько-арабські війни
Для того, щоб зрозуміти еволюцію ідеології сіонізму, нам слід передусім розглянути різницю між трьома видами сіонізму - трьома течіями, що історично склали сіонізм, і, що ще важливіше, трьома різними і роздільними напрямками, що залишаються на сьогодні, в ньому - сіонізмом релігійним, сіонізмом поселенським. Всі ці три види сіонізму планували створити єврейську державу в Ерец Ісраель, але цілі цієї держави та її сенс розумілися ними зовсім по-різному.
Вперше сучасна ідея сіонізму – тобто. ідея про те, що повернення євреїв у Сіон (Палестину) має бути здійснено ними самими, не відкладаючи і не чекаючи приходу Месії" - була сформульована в середині 19 століття в роботах рабинів Ц.-Г.Калішера та І.Алкалаи (а вони багато в чому в основах і в багатьох основах, а вони багато в чому основи, а вони багато в чому основи і багато в чому в основі Віленським Гаоном). Створену ними концепцію стали називати пізніше "релігійним сіонізмом". сіонізм був поселенський сіонізм (виник у 80-х роках 19 століття), зосереджений на ідеї "національного відродження на історичній батьківщині".
Для розуміння історії Ізраїлю слід особливо відзначити, що протягом усього 20-го століття ці три напрями діяли спільно для створення та розвитку Держави Ізраїль, але ідеологічно вони не перемішалися і залишилися трьома окремими напрямками. І, що особливо важливо, сьогодні, наприкінці 20 століття, їх шляхи багато в чому знову розходяться.
Коли заявляють, що "основою Ізраїлю є сіонізм", слід розрізняти - який саме; бо для різних груп населення Ізраїлю їхній "сіонізм" зовсім різний. Таким чином, "сіонізм" - це загальна назва для трьох абсолютно різних ідеологій, практичні устремління яких збіглися на певному історичному етапі. Без розуміння різниці між ними ми не зможемо зрозуміти й процеси, які відбуваються сьогодні в ізраїльському суспільстві.
Розглянемо тепер кожен із цих трьох напрямків докладніше.
Постійне переселення окремих євреїв до Ереца Ісраеля відновилося наприкінці 13 століття (після падіння держави хрестоносців), і особливо воно посилилося на початку та середині 19 століття. (До 1882 року - початку практичної сіоністської діяльності - чисельність євреїв в Ерець Ісраель досягла приблизно 30 тисяч чоловік - так званий "Старий Ішув".) Проте, цих людей неправильно було б називати сіоністами, т.к. їх переїзд у Землю Ізраїлю був суто індивідуальним дією, і вони ставили завдання переселення в Ерец Ісраель всього народу.
Вперше ідея практичного переселення всього єврейського народу в Ерец Ісраель, "не чекаючи приходу Месії", оформилася в середині 19 століття в Центральній Європі, в роботах рабинів Цві-Гірша Калішера, Елія Гутмахера і Єгуди Алкалаю.
Засновники релігійного сіонізму закликали до негайної практичної діяльності з переселення єврейського народу та створення єврейської держави у Землі Ізраїлю; та, зокрема, до створення єврейського сільського господарства, промисловості, армії тощо.
Дуже важливо підкреслити, що аж ніяк не антисемітизм у його сучасному вигляді та небезпеки фізичного знищення вплинули на р.Калішера, р.Гутмахера та р.Алкалая. Вони жили в епоху розквіту лібералізму, коли в широких колах, особливо в середовищі реформістського іудаїзму і прихильників "hаскали" (Освіти), ще сильна була віра в те, що євреї зможуть добре пристосуватися до нових умов європейського життя (а в Ерец Ісраель на той час євреїїхали). До 1870-х років вони жодного разу у своїх працях не вдавалися до аргументу, що євреї потребують незалежної країни для забезпечення свого фізичного існування. (А ми знаємо, що пізніше цей аргумент був одним з основних у сіоністському русі.)
Центральна ідея релігійного сіонізму (докладно розроблена р. Ц.-Г.Калішером) полягала в тому, що парафія Машіаха складається з двох стадій: природної та чудової. Природна стадія, яку євреї здійснюють самі (звісно, з Божественною підтримкою, але без явних чудес), має відродити ішув і, зокрема, поставити його на здорову економічну основу, а не жити як і раніше на пожертвування з-за кордону, як це практикувалося у Старому Ішуві. Євреї мали самі відновити країну - в усіх аспектах життя; і лише коли ця стадія буде здійснена, то друга стадія – власне прихід Машіаха – чудовим чином завершить Звільнення. Іншими словами, вони вважали, що необхідно негайно докласти активних зусиль щодо заселення та освоєння Країни Ізраїлю, і саме це наблизить прихід Машіаха.
Діяльність р.Калішера, р.Гутмахера та р.Алкалая не могла, звичайно, відразу призвести до серйозних практичних результатів з освоєння країни. Проте їхні статті, книги, виступи залишили глибокий слід у серцях та підготували ґрунт для національного відродження у наступні роки. Вони зламали звичку думати про заселення Країни Ізраїлю як про щось чудове; вони зробили тему "єврейського переселення до Палестини" предметом всенародного обговорення. Ця зміна суспільної свідомості спричинила відповідну зміну суспільного буття. Фактично вони заклали основу руху "Хібат Ційон" ("палестинофільство"), яке в подальшому призвело до практичних кроків із заселення та освоєння країни.
Поселенський (або, як його зазвичай називали, "практичний") сіонізм розпочав активну діяльність з 1882 р., майже через 30 років після початку діяльності засновників релігійного сіонізму. Після погромів 1880-х років в Україні, в Бессарабії, Польщі та Румунії виник рух "Хібат Ційон", який поставив за мету практичне переселення євреїв у Землю Ізраїлю.
Серед його засновників та активних діячів були як нерелігійні діячі: І.-Л.Пінскер, М.Лілієнблюм та ін., так і відомі ортодоксальні рабини р.Ш.Могилевер, р.Н.Ц.І.Берлін (глава Воложинської єшиви, однієї з найбільших у Литві.
Першою групою руху Хібат Ційон, що реально здійснила сіоністське переселення в Палестину, була "Білу" (скорочення фрази з пророка Ісаї (-2:5): "Дім Яакова, рушайте і підемо"), що виникла в Харкові в середовищі молоді і студентів, потрясних8. Ізраїлю і після кількох років труднощів, 1884 р., заснували поселення Гедера. Серед білуйців, як і взагалі в усьому русі Хібат Ціон, спільно працювали як релігійні, так і напіврелігійні і зовсім нерелігійні люди. Білуйці запросили до себе працювати рабином поселення ортодоксального рабина Меїра Белкінда (який у той же час захищав білуйців від нападок з релігійних проблем, що походили від представників Старого ішува).
[У дужках зауважимо, що, взагалі, вся Перша алія (1882-1903 рр., 25 тис. чол.) мала змішаний релігійно-нерелігійний характер (хоча при цьому Старий Ішув вважав нових поселенців недостатньо релігійними і конфліктував з ними). Абсолютна більшість євреїв, які виїжджали на той час з Росії та Румунії, їхали до Америки (вони, власне, і склали надалі основний кістяк американського єврейства); а до Землі Ізраїлю їхали лише ідеалісти, які відчували себе продовжувачами національної традиції, і, отже, не відокремлювали себе від релігії, навіть якщо й не цілком дотримувалися всіх заповідей. У більшості сільськогосподарських поселень Першої Алії так чи інакше дотримувалися "шміту" (заборона Тори обробляти землю в "сьомий рік"). Невірне ж уявлення про нібито спочатку "нерелігійний характер сіонізму" ґрунтується на образах лідерів політичного сіонізму (Герцля та інших), які дійшли до сіонізму з асимільованих кіл, а також на образах лідерів і поселенців Другої та Третьої Алії (1904-1924 рр.., 7, 7). нерелігійних євреїв, колишніх членів соціалістичних партій Східної Європи, які розчарувалися в можливостях побудови в тих краях соціалізму і вирішили здійснити свій ідеал на єврейському грунті.]
Виникнення політичного сіонізму цілком пов'язане з ім'ям Теодора Герцля (1860-1904), віденського журналіста, автора книги "Держава євреїв" (1896).
Герцль був першим сіоністом, більше - він був засновником сіоністського руху. Він зайнявся єврейськими проблемами тільки після справи Дрейфуса, 1895 р., коли поселенський сіонізм вже розвинув активну діяльність. Герцль не був також першим, хто почав відкрито говорити про єврейську державу - до нього про це говорили і Мойсей Гесс (1812-1875, книга "Рим і Єрусалим", 1860 р.), і І.-Л.Пінскер ("Автоемансипація", 1882 р.), і, ще, Ц.-Г.Калішер та І.Алкалай.
Однак, справжня заслуга Герцля полягала в тому, що він зміг вдягнути сіоністський рух у форму "нормального" європейського політичного руху - а лише в такій формі сучасний західний світ міг набути його. Оскільки Герцль зосередив усі свої сили лише з ідеї єврейського держави, він зміг цю ідею просунути. Будучи віденським журналістом, він розумів, який вплив на світ "політичних переговорів у світлі сучасних засобів масової інформації" і спрямовував усі свої зусилля не на практичні справи, а на "рубліс relation". Іншими словами, Герцль не створив сіонізм, але одягнув його в "європейський одяг".
У 1897 р. Герцль провів у Базелі перший Сіоністський конгрес, який він зміг зібрати " представників євреїв з усього світу " . Таким чином, сіоністська організація, створена на цьому конгресі, стала в очах світової громадської думки повноважним представником єврейського народу, хоча насправді ці представники не були ніким обрані і їх спочатку підтримувала в народі лише незначна меншість.
Слід, проте, зрозуміти, що мотивом діяльності Герцля не була ідея єврейського національного відродження на історичній батьківщині. Сіоністським рух Герцля став тому, що його підтримали виключно учасники палестинофільського руху Східної Європи, що вже існував на той час. Фактично, однак, гаслом політичного сіонізму залишилося гасло "притулку, що правоохороняється" для євреїв (де слово "правоохоронюване" розумілося як "визнане міжнародним правом"), і географічне місцезнаходження цього притулку залишилося для нього питанням вторинним.
Є серйозні різницю між ідеологіями цих напрямів у сіонізмі. Незважаючи на багаторічну спільну діяльність, ці відмінності не тільки збереглися досі, а й набули останнім часом особливої гостроти.
Метою поселенського сіонізму було повернення єврейського народу до свого коріння через освоєння Країни. Метою політичного сіонізму було вирішення єврейського питання, під яким розумілася проблема антисемітизму. (Нагадаємо, що повна назва книги Герцля звучала так: "Держава євреїв. Досвід сучасного вирішення єврейського питання".) Герцль вважав, що якщо ми матимемо свою державу (бажано, звичайно, в Ізраїлі; але в крайньому випадку підійдуть Уганда чи Аргентина), то ми станемо нормальним народом.
Цікаво відзначити, що навіть назва "Держава Ізраїль" була введена зовсім не представниками політичного сіонізму, але рабином А.-І.Куком, ідеологом релігійного сіонізму. Назва ж "Держава Ізраїль" нерозривно пов'язана з певною країною - Землею Ізраїлю - і наголошує на нашій спадкоємності, вірності спадщині предків.
З цього та інших прикладів видно, що політичний сіонізм пропонував зручну для сучасності форму, але тільки поселенський сіонізм наповнив цю форму справді сіоністським змістом.
І якщо ми сьогодні запитаємо: чи досяг політичний сіонізм Герцля тих цілей, які він поставив перед собою, то ми повинні однозначно відповісти - ні. Тому що побудова держави була не метою, а лише засобом політичного сіонізму. Метою його було вирішити єврейську проблему. І ось, держава створена, а єврейська проблема у світі зовсім не вирішена – просто та ненависть, явна та прихована, яка в минулому була звернена проти єврейського народу, звернена тепер проти єврейської держави. Здобувши свою державу, ми ні на йоту не просунулися до того, щоб стати, як обіцяв Герцль, "нормальним народом, як усі інші народи".
Виникнення "соціалістичного сіонізму" пов'язане з "Другою" (1904-1914) та "Третьою" (1918-1925) хвилями алії.
У історії сіоністського руху розрізняють п'ять основних потоків масової алії. Термін " Перша алія " означає людей, які з 1880 р., тобто. з початку активної діяльності поселенського сіонізму, і до 1903 р. Перша алія пережила в 1900-х роках глибоку моральну кризу, пов'язану з остаточною відмовою турецького уряду видати дозвіл на заселення євреями Ерец Ісраель, "планом Уганди", що передбачав упадок. З 1904 почалася нова, Друга хвиля алії, яку потім продовжила соціально дуже близька до неї Третя хвиля алії. Більшість представників Другої та Третьої алії були вихідцями зі Східної Європи, очевидцями погромів 1903–1905, а потім 1918–1920 років. у Росії; багато хто з них були учасниками єврейської самооборони. У тому світогляді злилися соціалістичні ідеї, поширені на той час у Росії, з ідеями сіонізму, та його програмою було " створення Землі Ізраїлю вільного суспільства рівноправних трудівників " - тобто. "єврейського соціалізму".
Друга та Третя алія великою мірою складалася з колишніх студентів та ешиботників, з молодих інтелектуалів-соціалістів. Більшість їх ще на початку свого життєвого шляху порвало з іудаїзмом і традицією. Чимало їх, більше, вважали такий розрив необхідною частиною модернізації життя, тобто. вони були не просто нерелігійними, але свідомо і глибоко антирелігійними. Розчарувавшись у можливості здійснити соціалістичну програму на чужині (внаслідок поразки російської революції 1905 р. та "невдачі побудови соціалізму з людським обличчям" у 1917 р.), вони вирішили створити нове суспільство на своїй давній батьківщині - і при цьому для свого, а не для чужого народу. Новоприбулі принесли із собою широкий спектр соціалістичних ідеологій - від звичайного марксизму до анархізму та толстовства. (Для певної частини їх соціалістична ідеологія навіть превалювала над національними почуттями.)
За час Другої та Третьої алії сіоністи-соціалісти зайняли провідне становище в країні, і створені ними установи - Гістадрут, Хагана, кіббуцні рухи, партії "Мапам" (нині - частина "Мереца") і "Мапай" (нині - "Авода" - захопили гегемонію спочатку в іуві, а потім зберігши гегемонію спершу в ішуві, а потім зберігши гегемонію спочатку в ішуве, а потім іде. 1920-1950-х роках вони дійсно реалізували свою програму "єврейської соціалістичної держави"; іншими словами, в Ізраїлі, по суті, був побудований демократичний соціалізм.
По відношенню до кордонів єврейської держави та по відношенню до арабів у соціалістичному сіонізмі спостерігався широкий спектр думок. Одні вважали, що єврейська держава повинна займати всю історичну територію Палестини, інші готові були задовольнитись будь-якою виділеною ним частиною цієї території. (Слід нагадати, що Всесвітня сіоністська організація у 1920 році просила виділити під єврейську державу не лише "західний", а й "східний" берег річки Йордан, а також "Південний Ліван" до річки Літані - див.
Практично стосовно арабів та англійців у соціалістичному сіонізмі проводилася політика "стриманості" ("hафлага"). Це означає, що можна було відбивати напади арабів, але не можна було переслідувати нападників, а також запобігати нападу.
Справжню опозицію і виклик гегемонії робітничого соціалістичного руху в керівництві Ішува (і потім Держави Ізраїль) становив "ревізіоністський сіоністський рух", заснований Зєєвом Жаботинським" - письменником, публіцистом, ідеологом, організатором і політиком, однією з найяскравіших постатей в історії з іонів. Енциклопедії:
"ЖАБОТИНСЬКИЙ Зєєв (Володимир Євгенович, 1880, Одеса" - 1940, Нью-Йорк),.. полемізуючи з ідеологією соціалістичних партій у сіоністському русі, що бачили мету сіонізму у створенні в Ереці Ісраель суспільства, заснованого на соціалістичних (або навіть комуністів). ідеї створення єврейської держави над будь-якими іншими ідеалами. Жаботинський різко критикував лідерів робітничого руху Ерець Ісраель за "втрату державного горизонту на славу групового (тобто класового) егоїзму". Жаботинський вимагав офіційно проголосити кінцевою метою сіонізму створення єврейської держави з обох боків річки Йордан, проте ця вимога була відкинута більшістю голосів на Сіоністських конгресах у 1927 та 1931 р.р. з побоювання посилити ворожість із боку арабів. Жаботинський не поділяв також і економічні концепції робітничих партій, проте вважав, що "кожен резонний метод колонізації має право на досвід і на підтримку з боку Сіоністської організації"," - як колективний (кіббуцний), так і приватновласницький. Жаботинський категорично заперечував класову боротьбу для єврейського суспільства; конфлікти не страйками та локаутами, а примусовим третейським арбітражем.
"Принципиальное различие между Жаботинским и социалистическими сионистскими лидерами проявилось также и в подходе к решению арабской проблемы в Палестине. Жаботинский в статье "О железной стене" (1924) писал, что надежды лево-социалистических сионистских идеологов на добровольное согласие арабов Палестины с еврейским заселением страны в обмен на те блага прогресу та цивілізації, які воно обіцяє арабським жителям, утопічні. Однак це не означає, що з палестинськими арабами взагалі не можна досягти угоди: "Неможлива лише угода добровільна. Поки є в арабів хоч іскра надії позбутися нас, вони цієї надії не продадуть ні за які солодкі слова і ні за які поживні бутерброди, саме тому, що вони не зброд, а народ... Живий народ іде на поступки в таких величезних, фатальних питаннях тільки тоді, коли ніякої надії не залишилося, коли в жодній надії не залишилося. "залізною стіною" має бути "влада, недоступна жодним арабським впливам", тобто єврейська держава та її збройні сили, а не британська мандатна адміністрація.
"Об'їжджаючи в 1923-24 з циклом лекцій ряд країн Європи, Жаботинський зустрів широку підтримку з боку єврейського населення своїм ідеям, що спонукало його до створення нової партії в сіоністському русі на основі ревізії (тобто. перегляду) лінії політичного керівництва Всесвітньої Сіонської2. перша конференція цієї партії, що прийняла назву "Союз сіоністів-ревізіоністів"; при ній було організовано молодіжний рух "Бейтар". сіоністсько-соціалістичної ідеології робітничого руху, в якій були поєднані класове та національне завдання.
"У 1930, коли Жаботинський виступав з лекціями в Південній Африці, англійська влада несподівано заборонила йому повернення в Палестину. Жаботинський був змушений оселитися в Парижі. "Національну військову організацію"" - "Іргун цваї леумі" ("ЕЦеЛь"), командувачем якої (з-за кордону) незабаром став Жаботинський.
"Розрив між ревізіоністами і Гістадрутом призвів до виходу Союзу сіоністів-ревізіоністів із Всесвітньої Сіоністської організації і до заснування на Віденському конгресі у вересні 1935 року "Нової Сіоністської організації", президентом якої став Жаботинський. Виконавчий комітет цієї організації перебував у Лондоні, і9.
"Позбавлений можливості жити в Палестині, Жаботинський проте продовжував брати активну участь у суспільно-політичних подіях у країні. У період арабських заворушень 1936-39 він противився лінії "стриманості", прийнятої керівництвом ішува і Хагани. Як командир Ецеля він намітив дії цієї організації проти арабів.
"У лютому 1937 р. Жаботинський дав свідчення перед комісією Піля про становище в Палестині і про потреби єврейства, підкресливши, що якщо Великобританія не може виконати взятих зобов'язань, вона повинна повернути мандат на Палестину Лізі Націй. На відміну від позиції, прийнятої керівництвом Сіонії Західної Палестини на єврейську та арабську держави та англійську зону.
"БЕЙТАР: У 1934 р. налічував 65 тис. членів (у 26 країнах і в 1100 містах). В цілях підготовки єврейської молоді до самооборони в Палестині і в діаспорі Бейтар організував мережу шкіл, військових курсів і особливі загони 1999 року. загони об'єдналися в Тель-Авіві з групою командирів, що відкололися від Хагани, в результаті чого був заснований "Іргун ц ваї леумі" (Ецель), і з тих пір військова підготовка членів Бейтара в Палестині проводилася в рамках цієї організації у всіх командах. операціях Ецеля, до закінчення терміну англійського мандата на Палестину.
"[Оскільки сіоністи-соціалісти, які розпоряджалися британською квотою на в'їзд у Палестину, неохоче видавали місця в ній членам Бейтара,] члени Бейтара брали активну участь в організації нелегальної репатріації євреїв з Європи в Палестину. Діяльність, до берегів Палестини причалила 13 судів з нелегальними репатріантами. Опорними пунктами Ецеля. Деякі з них згодом склали ядро нових населених пунктів.
"З 1967 р. однією з основних цілей Бейтара було заснування єврейських поселень на територіях, контрольованих Ізраїлем після Шестиденної війни..."
Після утворення Держави Ізраїль ревізіоністський рух було перетворено на партію Херут, яка надалі об'єдналася з правими лібералами в блок Лікуд. Лідер Херута М.Бегін з 1948 р. був незмінним вождем опозиції, поки "переворот" в ізраїльському політичному житті 1977 р. не привів його до влади (на посаді прем'єр-міністра він залишався до 1983 р.).
Вважаючи, що загалом наші читачі мають уявлення про це питання, ми хотіли б дати тут лише кілька важливих штрихів.
В історії арабсько-ізраїльських відносин ми спостерігаємо разючий феномен: небажання арабів погодитися з існуванням єврейської держави призводить до поразки арабів і до розширення території Ізраїлю. Ситуація настільки нагадує історію з Стратами Єгипетськими, описану в Торі, що поведінка арабських лідерів можна було б назвати "комплексом Фараона" - саме його опір єврейському Виходу, що триває, і тягло за собою все нові страти, що обрушувалися на Єгипет. Араби у нашому столітті діяли за тією самою схемою. Якби вони мирно погодилися на розділ Палестини згідно з рішенням ООН, то Ізраїль, звичайно, не став би вести війну 1948 р. Але араби не погодилися, і в результаті Війни за незалежність Ізраїль захопив Яффо, Західну Галілею та Акко, Лод, Рамлі, Єрусалимський коридор та Західний Іє. Якби після цього араби погодилися на мирний договір, то Ізраїль, звісно, з радістю підписав би його. Ізраїль не тільки не мав до арабів ніяких територіальних претензій, але навіть коли в 1956 р. ізраїльська армія для припинення діяльності терористів була змушена захопити сектор Гази і Синай, вона залишила ці території після отримання від Єгипту обіцянок розмістити там спостерігачів ООН і не перекривати Тиранську протоку. нафтою з Ірану). І коли 1967 р. єгипетський уряд, не згодний на світ, зажадав прибрати спостерігачів ООН, закрив Тиранську протоку, уклав військовий союз із Сирією та Йорданією і заявив, що у майбутній війні "скине Ізраїль у море", то Ізраїль знову був змушений розпочати війну. Внаслідок цієї Шестиденної війни під контроль Ізраїлю потрапили Старе місто Єрусалима та Східний Єрусалим, Іудея, Самарія, Голани та сектор Газа, а єврейський народ отримав свято 28 яру – День Визволення Єрусалима.
І, однак, є суттєва різниця між наслідками Шестиденної війни та наслідками Війни за Незалежність. В обох війнах араби, які напали на нашу державу, загрожували самому нашому існуванню. І в тій, і в іншій війні Ізраїль зайняв території, які за "міжнародним рішенням" мали належати арабам. У першому випадку сталася масова втеча арабів із зайнятих Ізраїлем районів, і ці райони були анексовані. При цьому весь світ - крім, звичайно, арабських країн - визнав кордони Ізраїлю, що виникли в результаті війни. Вдруге (Шестиденна війна) араби залишилися на своїх місцях, а захоплені території анексовані не були. І ось - майже жодна країна досі не визнала лінії перемир'я, що склалися після війни. З часу закінчення Шестиденної війни минуло вже майже тридцять років, але політична проблема, що виникла після неї, досі не вирішена.
Чому вдруге араби не пішли? Виявляється, річ у тому, що їх не тільки не виганяли (чого не робили і вперше), але навпаки, їх умовляли не йти. Більше того, міністр оборони Моше Даян зробив спеціальні зусилля, щоб утримати арабів, які вже збиралися йти до Йорданії. Фактично під час війни 1948 року Ізраїль прагнув відстояти якомога більшу територію країни, вважаючи, що все утримане стане нашим; а в 1967 році Держава Ізраїль чинила опір тому, щоб приєднати до себе зайняту частину Землі Ізраїлю.
Одна з причин такої поведінки в тому, що між 1948 і 1967 роком в ідеології партії Мапай (Авода), що правила тоді в Ізраїлі, відбулися серйозні зміни. Після відходу Бен-Гуріона від керівництва партією в правлячих колах "Мапай" перемогла думка, що "зелена риса" - лінія перемир'я 1948 року" - буде надовго розділяти Ізраїль і арабські країни. Історичний зв'язок єврейського народу з територіями за "зеленою рисою" згадувалися міста Шхем, Хеврон, Єрихон, в яких євреї жили тисячоліттями і де відбувалися найважливіші події нашої історії. євреї і не збиралися захоплювати території за "зеленою рисою", але араби в 1967 році почали війну і змусили нас до цього;
Розглянемо простий приклад: історію площі перед Котелем. Ця площа сьогодні" - центральна в державі, на ній відбуваються всі найурочистіші події, солдати приносять присягу і т.д. Ніхто не вимагає від Ізраїлю віддати цю площу арабам. Але виникла вона, коли в 1967 році, відразу після заняття Старого Міста, пішов наказ М.Даяна знести арабські будинки, що стояли на цьому місці, що стояли на цьому місці. промовчав, ніхто навіть не помітив цієї події. А ось Храмова гора, де тисячоліття стояв єврейський Храм, була "повернена" арабам, тому що соціалістичний уряд вважав, що "ми не настільки примітивні, щоб захоплюватися релігією і будувати Храм".
Подібне сталося і з печерою Махпела в Хевроні, де поховані предки єврейського народу Авраам, Іцхак та Яаков. Оскільки в 1929 році араби влаштували погром у Хевроні і знищили єврейську громаду міста, то було б природно відразу після Шестиденної війни відбудувати єврейський квартал і віддати євреям печеру Махпела (або хоча б розділити її порівну між євреями та арабами, оскільки вона є святинею для обох). Але уряд Ізраїлю нічого подібного не зробив. Навпаки, воно віддало печеру Махпела арабам. Потрібні були гігантські зусилля з боку євреїв, самовідданість поселенців Кір'ят-Арби та Хеврона, щоб отримати хоча б обмежене право молитися в цій печері; муніципальна ж влада в ній досі належить арабам.
Переконання, що "нам абсолютно не потрібні території", було поширене в 1967 році в Ізраїлі настільки сильно, що після Шестиденної війни уряд навіть не ставив питання "як освоїти відвойовані території", але лише питанням "як їх краще віддати: просто так, як жест доброї волі для поліпшення взаєморозуміння, чи ж? У відповідь на виявлене нами небажання зробити всю країну своєю та виникла палестинська проблема.
