Мойсей
Пролог
Іван Франко
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров’ю
Твоїх борців? йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров’ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила й м’якість, дотеп і потуга
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, –
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Д[ня] 20 липня 1905.
Ідея проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива» вже викликала чимало суперечливих коментарів, особливо після того, як один з його головних ідеологів Тімоті Снайдер презентував підхід до нього насамперед як до своєрідної історії українських земель аж із прадавніх часів. Такий підхід не дуже зрозумілий багатьом українцям – три мільйони слів здебільшого про часи, коли ще самого поняття «Україна» не існувало. Але він стає набагато зрозумілішим тоді, коли ми усвідомимо, що практично для всього світу, окрім нас самих (та й то не завжди), всі ті території, які сьогодні є частиною сучасної України – та й українські етнічні землі загалом – ніколи не сприймалися українськими. Сприймалися якими завгодно: польськими, османськими, насамперед російськими, але не українськими – точно! І цей наратив російські політики, історики й журналісти активно пропагували, й після проголошення незалежності України він продовжував сприйматися як норма – і не тільки у світі, а й у нас. Я пригадую, як кілька років тому відомий російський телевізійник Лєонід Парфьонов приїздив до Києва із презентацією своєї стрічки «Російські євреї», і я виявився одним із небагатьох, хто задавався абсолютно, як на мене, слушним питанням: чому євреї, які мешкали у Києві, Бердичеві, Одесі чи Варшаві, вважаються російськими (натомість на етнічних російських територіях євреїв ще сто років тому майже не було – до 1917 року їхня присутність там була обмежена законодавчо). Ну, добре, «євреї Російської імперії» – але «російські»? Однак росіянам якраз залежить, щоб вся ця територія, принаймні до 1991 року, вважалася природно їхньою, а після 1991 року – «сплошним нєдораразумєнієм». І світ може навіть зі співчуттям стежити за нашою боротьбою проти російської агресії, але підсвідомо вважати, що це якийсь внутрішній конфлікт – ну, хіба що конфлікт між демократією і диктатурою. Особливо коли починають волати «це не Росія, це Путін!», «не буде Путіна – і війни не буде!» Так, може війни і не буде. Але Росія з її поглядом на Україну як на зібрання російських історичних земель буде. І нам було б важливо, щоб світ усвідомив: це не російські землі. Це війна не просто двох країн, а двох цивілізацій, це не «громадянська війна».
Але якщо автори історичного проєкту можуть розібратися з землями і розумінням спадщини цих земель іноземцями, нам потрібно розібратися насамперед з народом. З українським народом. З його сприйняттям у світі і власним самосприйняттям.
Тімоті Снайдер говорить про неймовірно цікаві події, які відбувалися на українських землях, але з українцями не сильно асоціюються. Звісно, це також важливо. Але в історії кожного народу є чимало подій, які відбувалися на землях його історичного чи сучасного проживання. Кожний читач Біблії знає, як багато подій відбувалося на землі Ізраїлю до того часу, як вона стала землею обітованою. Не менше, а може і більше захоплюючих подій там почало відбуватися після руйнації єврейських держав й вигнання юдеїв. Але історія Ізраїлю – це історія єврейського народу, а не історія філістимлян. І не історія сучасної Йорданії, частково розташованої на біблейських землях.
І так – з кожним народом. Засновник німецької соціал-демократії Фердинанд Лассаль похований на єврейському цвинтарі у Вроцлаві, а маршал Пауль фон Гінденбург народився у Познані. Це – історія сучасних польських земель. Але історія Польщі – це історія польського народу. А Лассалю і Гінденбургу знайдеться місце в німецькій історії. Як, звичайно, і похованому в соборі у Калінінграді Канту – нехай навіть адміністративно колишній Кеніґсберґ є обласним центром сучасної Росії.
І що нам дійсно потрібно, насамперед нам самим, – то це всеосяжна історія українського народу. Історія не просто земель, на яких цей народ мешкає, а історія процесу перетворення населення на народ. Звісно, мені можуть сказати, що я тут не відкриваю ніякої Америки, що про український народ писав ще Грушевський. Але Грушевський писав свою історію українського народу саме як історію населення українських земель, тільки обʼєднаного мовою і вірою, писав ще до Жовтневого перевороту, появи Української РСР і сучасної України. А ще потрібне розуміння того, що народ – це насамперед самоусвідомлення і готовність бути частиною цивілізації та спільноти.
Для мене звичних критеріїв визначення нації – коли мова заходила про українців – завжди було мало, бо я бачив, що люди, які усвідомлюють себе українцями, знаходяться в абсолютній меншості у своїй власній країні на своїй власній території, формально – серед таких самих українців, як і вони, але безмежно далеких від їхнього власного самоусвідомлення. І, до речі, коли ще в юнацькі роки я ухвалював для себе рішення бути саме українським журналістом, то прекрасно розумів, що буду працювати для цієї меншості. Щиро кажучи, як єврея за походженням мене це особливо не бентежило, бо я звик бути у меншості й відчувати себе її частиною – що таке бути у більшості, я завжди розумітиму в Ізраїлі, а не в Україні. Але я завжди міг принаймні «сконструювати» те почуття гіркоти, яке відчував би, якби був етнічним українцем, вирішив працювати для українців і відчувати себе у меншості – вся українська культура, вся українська цивілізація буквально просякнуті цим відчуттям гіркоти. Українці, повірте мені як спостерігачеві, – зовсім не народ журби. Але ця журба української культури – вона як намагання достукатися до свого власного співвітчизника, який тебе не чує і не бачить, проте чудово чує і бачить чужих.
Зараз, під час цієї великої війни, в українців – саме у цивілізаційному сенсі цього слова – є неймовірний шанс нарешті стати більшістю. Носії імперського сприйняття України випаровуються з кожним днем протистояння, навіть російська мова, нехай вона й існує та існуватиме у побуті, але вже практично перестала на українських землях бути мовою цивілізації, навіть російська Церква судомно намагається довести, що вона не російська. Ті, кому завжди було байдуже – а їх завжди була тут більшість – «прозрівають» або хвацько усвідомлюють, що тепер українцем бути вигідно. І нехай самі вони ніколи ніким не стануть, але зроблять українцями своїх дітей, щоб їм «легше жилося». Так що це може стати третім великим цивілізаційним досягненням останніх десятиріч: українська державність, українська Церква, українська цивілізаційна більшість.
Але коли це відбудеться, цій більшості треба буде зберегти вдячну памʼять про меншість – меншість, яка не відмовлялася від себе за жодних історичних обставин. Тож справжня історія українського народу і буде історією меншості, що стала більшістю.
Цього не варто соромитися. Коли Мойсей виводив юдеїв з Єгипту, за ним теж пішла меншість його народу. Ця меншість перейшла через море яко по суху, створила державу, зберегла памʼять про неї у своїх молитвах обличчям до Єрусалиму, відновила державу і зараз захищає її у війнах з новими ворогами. Ця меншість, зрештою, стала новою більшістю.
А стара більшість розчинилася в безпам’ятстві в тіні чужих пірамід.
22.09.2024
Немає коментарів:
Дописати коментар