Російські правоохоронці не побачили складу злочину у словах голови комітету з регіональної політики Державної думи Росії Олексія Діденка, який запропонував на одній з нарад у російському парламенті знищити Українську державу й українську мову і підкреслив, що знання української мови в майбутньому має бути потрібне тільки військовим перекладачам (це не метафора – у Військовому університеті Міністерства оборони Росії є цілий інститут військових перекладачів, яких якраз і готують для проведення інформаційних диверсій та допитів полонених. Української мови, втім, там ніколи не вивчали).
Звинуватити депутата Діденка у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі намагався томський депутат Василь Єрьомін – однак йому відмовили і в поліції, і в прокуратурі, бо не знайшли у ксенофобських висловлюваннях депутата складу злочину.
Справа тягнеться з травня. Тоді у Державній думі обговорювали «уніфікацію законодавства» з окупованими й анексованими територіями України – й, очевидно, прозвучала пропозиція дозволити бутафорське використання української мови, щоб Росія виглядала фортецею демократії й толерантності поруч із «нацистською» Україною, де людей, як відомо кожному глядачеві російського телебачення, переслідують за використання російської мови. Однак навіть спроба побудувати картонну декорацію, яка би приховувала репресії, бандитизм і русифікацію українських регіонів, викликала істерику депутата від ЛДПР. Діденко – з нової когорти російських «політиків», які щиро не розуміють, навіщо їхній державі робити вигляд, що вона не Рейх, коли нацистські погляди сповідує більшість її шовіністично налаштованих мешканців.
У цій історії прекрасним є буквально все. Сам Олексій Діденко – етнічний українець, що народився на Полтавщині й згодом переїхав до Томська, де вже мешкав його батько, уродженець Луганщини. Діденко-молодший залишив Батьківщину дитиною, Діденко-старший, майбутній віцеголова Томська і Новосибірська, поїхав до Сибіру вже дорослим. І я не буду стверджувати, що він виховував своїх дітей українофобами. Ймовірно, він виховав їх пристосуванцями, найкращими учнями у школі дракона. Для таких, як Олексій Діденко, є абсолютно органічним закликати до знищення України та її мови саме тому, що він сам – українець, і тому має своїми людиноненависницькими заявами забезпечити собі імунітет від підозр «чистокровних» колег.
Досі не можу забути те відчуття лютого сорому, яке зі мною ще з юності. Я дивився по телевізору пресконференцію Антисіоністського комітету радянської громадськості, створеного комуністами для боротьби з єврейською державою. Поважні люди єврейського походження: військові із зірками героя Радянського Союзу на мундирах, діячі культури й науковці, із закам’янілими обличчями переконували, що їхня справжня Батьківщина – перша у світі держава робітників й селян, а Ізраїль – «реакційне й агресивне утворення». Це для українців після 2014 року прийшов час шоку й прозріння. Я тоді вже мало чому дивувався. Якщо знаменита актриса киянка Еліна Бистрицька у 1983 році зрадила свій народ й увійшла до цього фантасмагоричного «антисіоністського комітету», чому б їй у 2014 році не зрадити країну, де вона народилася? І не кажіть мені про необхідність виживати у радянських умовах та про те, що справжньою батьківщиною Бистрицької був Малий театр. Ні, в тому-то й річ, що у таких людей немає ніякого народу й ніякої батьківщини. Нічого дивного, що ці люди, яких цікавить лише їхня власна доля, найбільш комфортно почуваються саме в атомізованому російському суспільстві, де впродовж сторіч було вигідно імітувати патріотизм й абсолютно не рефлексувати з приводу того, яке зло царює буквально за дверима твоєї хати. Втім, про це набагато краще за мене написав улюбленець росіян Достоєвський, так що я не буду повторюватись.
З тої пресконференції я зробив кілька важливих для себе висновків. Перший – відмова від своєї ідентичності є прямою дорогою до деградації й пекла, і ніякі компроміси, ніякі вигоди не можуть примусити тебе відрікатися від власного народу. Другий – не можна вважати своєю державою країну, яка тебе принижує. Єврей, якщо він вже змушений залишатися у Радянському Союзі, – так точно не для того, щоб у ньому реалізуватися, але для того, щоб знищити цей клятий Радянський Союз. Третій – ти не можеш вважати своїми співвітчизниками тих, хто відрікається від свого народу заради посад, грошей та оплесків чужої публіки. Ці люди – не співвітчизники, а слабаки або вороги.
Звісно, зараз я не пишу нічого нового, нічого того, що було б невідомо сучасній українській аудиторії. Просто з огляду на специфічну ситуацію, в якій опинився єврейський народ спочатку в Російській імперії, а потім у Радянському Союзі, мені довелося це зрозуміти на сорок років раніше за багатьох моїх теперішніх читачів. Для мене раз і назавжди пройшов кордон між тими, хто не відрікся і вважав сам факт відродження єврейської держави порятунком, і тими, хто готовий був обслуговувати її нових руйнівників.
Історія із закликами Олексія Діденка, цього перспективного голови «антиукраїнського комітету» російських нацистів, також дозволяє нам провести чіткий цивілізаційний кордон між тими, хто завжди хотів, щоб Україна була, й тими, хто робив усе можливе, щоб її не було. І не тільки у Москві, звичайно. А насамперед тут, на українській землі, упродовж сторіч української історії. Адже якщо у людини немає народу, якщо у людини немає Батьківщини, ви ніколи не зможете пояснити їй саму важливість дихати.
Цими днями я нерідко стикаюся зі щирим здивуванням своїх «ліберальних» російських колег: чого ж це я не визнаю, що був одним із них? хіба це не почесно – бути відомим російським журналістом? Яку ж користь я хотів мати, коли вічно доводив їм, що я – український журналіст, під глузливі жарти з сусіднього «села», яке тепер раптом перетворилося в їхніх коментарях на фортецю свободи? Чому червонів від люті, коли вони підсміювались над «містечковим» Ізраїлем, паспортами якого вони зараз користуються заради вільного пересування світом? Може, мені якась віза була потрібна?
Та нічого мені не було потрібно. Просто не хотів бути зрадником.
03.09.2023
Немає коментарів:
Дописати коментар