ІСТОРІЯ УКРАЇНИ БЕЗ ПРИМАР ПСЕВДОНАУКОВОГО догматизму " ІСТОРИЧНОГО МАТЕРІАЛІЗМУ "

Норман Дейвіс пише про те, як висвітлювалась останні десятиліття історія Україні крізь ці збочені концепції «союзницької схеми»:
«Багато стереотипів військового часу, особливо в тому, що стосується Східної Європи, виявилися увічнені. Легко помітити чітку ієрархію образів народів залежно від прихильності різних націй «справі союзників». Наприклад, чехи і серби, які мають довгу традицію ворожості до Німеччини і співпраці з Росією, добре вписуються в союзницьку схему. Тому їх називають хоробрими, дружніми і демократичними - принаймні до війни в Боснії. Таких компліментів не заслужили словаки, хорвати або народи Прибалтики - про них побутує уявлення, що вони відкидали дружбу із Заходом і співпрацювали з ворогом. Поляки, як завжди, нікуди не вписуються. Чинячи опір німецької агресії, вони очевидним чином завзято боролися за демократію. Але, опираючись радянської агресії, вони настільки ж очевидно проявили себе як зрадники, фашисти, безвідповідальні і антидемократичні сили. Не піддаються класифікації і українці. Хоча в ході війни вони понесли, мабуть, найбільші втрати серед цивільного населення з усіх країн Європи, проте їх головне політичне завдання полягало в тому, щоб позбутися від радянського і російського засилля. Кращий спосіб обійтися з такою незручною нацією - зробити вигляд, що її зовсім не існує, в кращому випадку визнати її Малоросією. Насправді ж вони і не малі і не росіяни. [УКРАЇНА]».
Це все вказувало на вразливість такої західної позиції страусів і зрештою призвело до усвідомлення помилок історичної науки, до визнання, нарешті, злочинів Совєтів, а також розуміння, що Литва, Словенія, Україна або Хорватія - все це окремі нації Європи, які мають право на власну державність. Усвідомлення того факту, що Захід помилявся по безлічі основних питань, призвело до зростання вимог переглянути помилкову концепцію.
В окремому розділі книги, який присвячений Україні, ми читаємо наступне:
«Україна—земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії — за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов’ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рівнини — від волзької переправи до карпатських ущелин; по ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи. За фокусну точку України на дніпровських порогах, де степовий шлях перетинався з річковою торговельною магістраллю, люто билися всі новоприбульці, адже це була точка переходу між заселеними землями на Заході й відкритим степом на Сході. Україна має багаті мінеральні ресурси, скажімо, донецьке вугілля та криворізьке залізо. Її уславлені чорноземи — найбагатші сільськогосподарські ґрунти Європи, і до 1914 р. Україна була чи не найбільшим експортером зерна на континенті.
А втім, крім Кримського півострова і долин головних річок — Дністра, Дніпра й Дону, — де містились як Хозарія, так і перша держава східних слов’ян, більшу частину України було послідовно заселено лише за нових часів. Доти ж на широких відкритих просторах "диких степів" панували кочовики й точилися війни козаків з татарами. Османське врядування у XV-XVIII ст. наблизило Україну до Чорного моря й мусульманського світу. Польське врядування після 1569 р. привело в Україну силу польських землевласників і польських євреїв. Російське врядування, яке поступово, з 1654 по 1945 р., охоплювало дедалі ширші території, принесло росіян і русифікацію. 1775 р. російська армія зруйнувала Січ запорозьких козаків на одному з дніпровських островів; Кримське татарське ханство було знищене Росією 1783 р. За царату країну офіційно називали "Малоросією". Південні провінції, які призначалися для нової колонізації, отримали назву "Новоросії".
Не дивно, що після аж надто багатьох примх та поворотів долі жителі сучасної України мов прикипіли серцем до рідної землі. Цю любов відображено в сумовитій поезії Т.Г.Шевченка «Заповіт». Проте, оскільки на рівнині завжди панувала політика сили, українці рідко мали нагоду керувати своєю долею. У XX ст. їх постійно гнобили. Недовговічна Українська Республіка, що в 1918-1920 рр. правила за головне бойовище для червоних та білих, загинула від ударів Червоної армії (див. с. 957-958).
Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918-1920 рр., колективізації 1930-х років, терору та голодомору 1932-1933 рр. та нищень другої світової війни мають бути близькими до 20 млн. чоловік. Дехто з них, у розпачі від свого безсилля супроти росіян, поляків та німців і неспроможності помститися гнобителям, спрямував свою лють на сусідів. Населення України за кількістю дорівнює населенню Англії чи Франції і має численні меншини, проте українцям відведено дуже мало місця в історичних працях. Протягом багатьох років українців репрезентували західному світові як "росіян" чи "радянських людей", коли їх годилось похвалити, а "українцями" називали лише тоді, коли вони чинили зло. Вони не мали свободи слова аж до 1990-х років. У грудні 1991 р. Республіка Україна нарешті проголосила свою незалежність…».
Український переклад книги з’явився в 2000 році і після того став настільки популярним, що перевидавався вже сім разів.
Норман Дейвіс. Європа. Історія. Київ, 2000. (Norman Davies. Europe. A History.)
Більше цікавого за тегом: #HistoryByIgorPoluektov