В інтервью Віталія Нахмановича кожне слово - на вагу золота:
" .....Знаєте, коли ми говоримо про оголошення конкурсу, питання не в тому, хто візьме в ньому участь, а в тому, хто буде журі конкурсу. Тобто, все одно, склад журі визначатимуть ті, хто цей конкурс ініціював.
..... Тут є дві сторони. Перша полягає в тому, що в цьому документі немає України, немає української історії, немає української сучасності. За цим документом Україна – це територія, в різні часи по-різному пошматована, на якій живе якесь абстрактне населення, що долучається до тих чи інших подій. Тобто, Україна є об’єктом історичного процесу і сучасного творення пам’яті. Це перше.
..... І друга сторона: ніхто не звик, що тут є щось самодостатнє. То є простір, за який треба боротися – не обов’язково зброєю, не обов’язково це захопити, але це треба покрити ідеєю, тобто це має бути частина нашої цивілізації. Те ж саме з історичною пам’яттю. Яка тут у вас своя пам’ять? Давайте спільну, давайте домовимось.
Та не треба нам цього, давайте домовимось, шо у нас різна історична пам’ять, от про це давайте домовимось. Не треба доводити до війн пам’ятевих, треба все ж таки розуміти, що якщо тут вшановують УПА, то її вшановують не через те, що десь була Волинська різанина, а через те, що люди боролись за незалежність.
Якщо вшановують Петлюру – то не за те, що за часів Петлюри були погроми, а за те, що Петлюра був одним з очільників незалежної української держави. Давайте просто розуміти, що у нас різне бачення різних постатей і різних процесів.
І це природньо. Бо ніхто не заперечує їхньої самодостатності. І, звісно, у себе в країні самодостатній народ сам вирішує кого і яким чином вшановувати. І тут не треба домовлятися про конкретні речі, про мову, про пам’ять… Треба, щоб усі усвідомили, що тут є окрема, самодостатня країна. І все. І одразу абсолютно зміниться ставлення.
Це просто ставлення до України. Не до конкретних питань, а до України в цілому. Це небажання визнати Україну дійсно самодостатньою державою і неготовність до цього самої України.
Я знаю, що ви брали участь в організації конкурсу проектів із вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру. От як ви для себе ідеологічно бачите цей комплекс? Яким він мав би бути на ваш погляд?
Він мав би інтегрувати те, що відбувалось у Бабиному Яру, в загальний перебіг української історії і мав би нести такі послання, які нам актуальні сьогодні. Не те, що, боронь Боже, завтра станеться новий Голокост – це просто фігура мови, жоден Голокост сьогодні не загрожує ані євреям, ані кому іншому в нашому просторі.......йдеться про те, що ми не пишемо монографію з історії, а творимо Місце пам’яті. І тут важливо не лише про що йдеться, а й для кого це робиться, хто буде туди приходити, хто сприйматиме цю інформацію і навіщо.
Зрозуміло, що якщо такий комплекс виникає в Києві, столиці України, туди, насамперед, приходитимуть українці. І бажано, щоб це були українські школярі, українські студенти – люди, які входять у життя і мають будувати майбутню Україну.
І це ж робиться не на рік, це ж не виставка робиться. Що вони запозичать з цього музею, цього меморіалу для своєї роботи по розбудові України? Отак стоїть питання. Значить, вони мають побачити, що ці події, які відбувалися під час війни і після війни, – за нацистської окупації і за радянських часів – вони якось пов’язані з загальною історією України, її сучасністю і майбутнім.
А що вони винесуть з пропонованого підходу? Що це були якісь дикі землі, на яких жили аборигени, яких треба було примушувати щось робити за часів тої чи іншої зовнішньої окупації, а сьогодні їх треба навчати, як правильно жити і правильно пам’ятати. От що вони винесуть з комплексу, побудованого таким чином.
..... Якщо в Україні буде створено концепцію, то далі в її реалізації можуть брати участь будь-які професіонали. Але створювати концепцію мають в Україні.
Повний текст читай і слухай тут: http://www.vaadua.org/news/dyakuyte-shcho-vam-dozvolili-provesti-kordon-na-mapi-i-nazivatisya-derzhavoyu-istorik
Немає коментарів:
Дописати коментар