Звернення українських євреїв до Президента, уряду, Кнесету та громадянського суспільства держави Ізраїль

Текст Звернення і підписанти   

Йосиф Зісельс         

Звернення

українських євреїв до Президента, уряду, Кнесету

та громадянського суспільства держави Ізраїль

Дорогі друзі, брати!

Вісім місяців тому Україна зазнала повномасштабного нападу з боку Російської Федерації. Завдяки мужності українських солдатів та офіцерів, а також стійкості українського народу аґресор не досяг успіху. Більше того, останніми місяцями, вочевидь, намітився перелом у ході бойових дій. Останні події показують, що в програшній для нього військовій ситуації ворог обрав тактику масованих ракетних обстрілів і атак дронами-камікадзе по житлових районах та об’єктах цивільної інфраструктури, критично необхідної для життєзабезпечення населення.

Євреї України страждають від бойових дій, окупації та воєнних злочинів російської армії так само, як і весь український народ, органічною частиною якого вони є. Десятки тисяч євреїв були змушені виїхати, сотні загинули. Переважна більшість із них – мирні громадяни, наздогнані російськими ракетами, бомбами та снарядами у власних будинках, дорогою на роботу, під час евакуації. Знищуються та пошкоджуються об’єкти єврейської громадської інфраструктури по всій країні – меморіали пам’яті жертв Голокосту, цвинтарі, синагоги. Від ракетних обстрілів постраждали синагоги не лише у зоні боїв (як у Харкові та Маріуполі), а й у містах, розташованих за десятки та сотні кілометрів від лінії фронту, таких як Запоріжжя та Чортків Тернопільської області на заході країни.

США, Європа, всі цивілізовані країни вільного світу надають фінансову, гуманітарну та військово-технічну допомогу українському народу й українській армії. Надання Україні озброєння, що допомагає Збройним силам України здобути якнайшвидшу перемогу – основний фактор, що допомагає наблизити довгоочікуваний мир.

З перших днів масштабного вторгнення ми сподівалися на розуміння й підтримку від Ізраїлю. З моменту свого створення Ізраїль виборює існування проти фанатичного ворога, який поставив перед собою завдання його знищення. Народ Ізраїлю, як ніхто інший, знає, що таке, коли противник, будучи не в змозі виграти в конвенційній війні, вдається до тактики масованого цілеспрямованого терору проти мирних громадян. Нам гірко визнати, що наші сподівання на допомогу виявилися майже безрезультатними.

Пасивна позиція псевдо-нейтралітету, яку обійняв уряд Ізраїлю, насправді грає лише на руку аґресору, що викликає у цьому контексті дедалі більше запитань.

Ми усвідомлюємо міркування безпеки, якими змушені керуватися відповідальні лідери вашої країни. Але ми вважаємо логіку, яка призвела до обурливої бездіяльності уряду, не лише аморальною, а й невиправданою. Намагання не розгнівати Росію нічим не відрізняється від спроб задобрити терористів. І Україна, і Ізраїль чудово знають, чим загрожує подібна лінія поведінки.

Росія – очевидна і відверта загроза всьому цивілізованому світу. Росія після певних роздумів і нездійснених надій на підтримку Ізраїлю нарешті обрала собі союзників на Близькому Сході, і це не Ізраїль. Сьогодні, коли остаточно оформився воєнний союз кремлівського режиму з тегеранськими муллами та палестинськими терористами, це має нарешті стати зрозумілим і в Єрусалимі.

Друзі, ще не пізно приєднатися до союзу демократичних і вільних країн. Україна потребує вашої допомоги. Щодня на наші міста обрушуються десятки безпілотників іранського походження. Ізраїль безумовно має технології ефективної боротьби з подібною загрозою.

Допоможіть Україні зменшити кількість невинних жертв нелюдської аґресії.

Займіть своє місце на світлій і справедливій стороні історії.

Підписи:

Йосиф Зісельс, виконавчий спів-президент Вааду України

В'ячеслав Ліхачов, керівник групи мониторингу та аналізу антисемітизму та ксенофобії Конгресу національних громад України

Леонід Гольберг, журналіст, заступник редактора Дрогобицької інтернет-газети «Майдан», в.о. голови Дрогобицької релігійного громади іудейського віровизнання

Др. Анатолій Подольський, директор Українського центру вивчення історії Голокосту, Київ

Галина Хараз, координатор волонтерів програми «Відновлення під час війни», Київ

Людмила Брагінська, програмний директор Вааду Украіни, Київ

Борис Фінкельштейн, інженер-конструктор, Київ

Михайло Лівінський, депутат українського парламенту, фракція «Батьківщина», Київ

Др. Борис Штівельман, директор програми «Ізраїльський ліцей», Кфар-Саба, Ізраїль

Др. Анатолій Вишевський, професор славістики, Прага

Яків Баранов, голова єврейської общини м. Чортків, Тернопільська область (від імені общини)

Арнольд Лєсовой, редактор, Ізраїль

Йосиф Карпін, екс-голова єврейської общини м. Дрогобич, Львівська область-ФРН

Павло Фельдблюм, голова Піклувальної ради Об’єднання юдейських релігійних організацій України, Київ

Якоб Фікслер, голова єврейської общини м. Тячів, Закарпаття (від імені общини)

Ігор Хейхель, бізнесмен, Донецьк-Київ-Дюсельдорф

Наталія Львовська, Донецьк-Київ-Дюсельдорф

Борис Захаров, директор БФ «Людина і право», Київ-Дрогобич

Фелікс Цукерман, викладач, Чернівці

Євген Лавренчук, режисер, заслужений артист України, Львів

Роман Бронфман, екс-депутат Кнесету чотирьох скликань, Ізраїль

Олександра Яновська, професор права, член колегії по кримінальних справах Верховного суду України, Київ

Альберт Фельдман, глава Ізраїльської медичної місії в Україні, Київ

Анна та Анатолий Дермайнер, пенсіонери, Цфат, Ізраїль

Аркадій Мільман, екс-посол Ізраїлю в росії, Ізраїль

Алік Гомельський, письменник, дослідник історії, номинант літературної премії имени Стенлі Пітерсона (Канада), член Спілки письменників Канади, консультант, блогер, Торонто, Канада

Люба Венгер, пенсіонерка, Київ

Світлана Ройз, психолог, Київ

Др. Катерина Малахова, керівниця Сертифікатної програми з юдаїки, Київ-Єрусалим

Олена Абрамська, соціальний працівник, Київ

Олександр Епельбойм, бізнесмен, Вінниця

Проф. Шмуель Зільберг, Єврейський Університет, Єрусалим

Тетяна Пасхавер та проф. Олександр Пасхавер, Хабокен, Нью Джерсі, США

Єхієль Фішзон, співробітник Інституту спадщини Менахема Бегина, Єрусалим

Карл Волох, бизнесмен, блогер, Київ

Ольга Рогова, викладач балету, хореограф, Рішон-ле Ціон, Ізраїль

Віталій Портніков, публіцист, Київ

Яков Заліщикер, керівник єврейської общини, Коломия, Івано-Франківська область (від імені общини)

Ігор Романов, директор Об’єднання єврейських общин Дніпропетровського регіону, Дніпро

Сергій Калужанін, бізнесмен, член Піклувальної ради Вааду України

В’ячеслав Фельдман, співзасновник ГО «Ізраїльські друзі України», Ізраїль

Костянтин Сігов, доктор філософії, НаУКМА, Київ

Рав Моше Колесник, головний рабин Івано-Франківської області

Ігор Перельман, голова обласної єврейської общини, м. Івано-Франківськ (від імені общини)

Володимир Маринський, заступник генерального директора компанії Ост Вест Експресс, Київ

Володимир Шпільфогель, гендиректор компанії Ост Вест Експрес, член Піклувальної ради Вааду України, Київ

Леонід Фінберг, директор Центру вивчення історії та культури східно-європейського єврейства НаУКМА, Київ

Олена Фінберг, лікар, Київ

Ігор Куперберг, член Президії Вааду України, Київ

Володимир Кац, голова єврейської общини м. Хуст, Закарпатська область (від імені общини)

Анна Зандер, психолог, Киев

Артем Федорчук, директор Міжнародного центру єврейської освіти та польових досліджень, Кфар Ельдад, Ізраїль

Аківа Олександр Гільгур, голова правління религійної організації «Баві», Київ

Олег Вугман, бізнесмен, член Піклувальної ради Вааду України

Михайло Гольд, головний редактор інтернет-газети «Хадашот»

Юхим Мармер, головний редактор газети «Україна-Центр», голова правління Кировоградської єврейської общини

Якоб Фікслер, глава іудейскої общини Тячівського та Рахівського районів Закарпаття (від імені общини)

Семен Бельман, член Президії Асоціації єврейських організацій та общин України, заслужений Працівник культури України

Ніна Лозоватська, голова Смілянського товариства єврейської культури, Черкаська область

Анна Ройзнер, пенсіонерка, Київ

Юрій Еркіс, голова Овруцької єврейської общини (від імені общини)

Володимир Мякота, голова Лубенського міського єврейського товариства (від імені організації)

Володимир Музиченко, голова єврейскої общини Володимир-Волинського, Волинська область (від імені общини)

Наталія Бакуліна, директор Центру єврейської освіти України, Київ

Аркадій Васильєв, голова правління Трускавецької єврейської общини ім. Шолом-Алейхема, Львівська область

Микола Кушнір, директор Чернівецького музею історії та культури буковинських євреїв, Чернівці

Полтавська община Бет Ам

Ігор Шишко, Голова Глухівської іудейської общини (від імені общини)

Лариса Воловик, президент-засновник Харківського музею Голокосту

Генадій Хєнкін, Лубенська міська культурно-просвітницька благодійна організація єврейскої общини

Ірина Муравська, Єврейська община м. Краматорськ

Інна Фрідкина, голова районної єврейської общини, м. Шаргород, Вінницька область (від імені общини)

Олександр Швед, голова єврейської общини м. Бориспіль, Київська область

Григорій Фалькович, Культурно-просвітницьке товариство ім. Шолом-Алейхема, Київ

Володимир Кац, голова общини м. Хуст (від імені общини)

Єлізавета Шерстюк, голова юдейської релігійної общини м. Суми

Неля Григорович, голова іудейської громади смт. Іванків Київської області

Єврейська община м. Іванків, Київська область

Марат Страковський, директор єврейскої бібліотеки ім. Ошера Шварцмана, Київ

Ілля Олановський, помічник Головного рабина Житомира та Заходу України

Шломо Вільгельм, головний рабин Житомира та Заходу України, президент БФ Ор Авнер

Шапса Авербух, голова однієї з єврейських общин, м. Чернівці

Борислав Береза, депутат Верховної Ради України 8 скликання, екс-військовий ЗСУ

Михайло Фельдман, засновник «Академії змін», Київ-Чернівці

Пітер Померанцев, автор та дослідник університету Джона Хопкінса, США

Борис Трейгерман, політтехнолог (Україна-Молдова)

Віктор Єленський, доктор філософських наук, професор, Київ

Елла та Михайло Шустер, засновники компанії Рімон, Україна – Ізраїль, Хмельницький

Фелікс Вуліс, бізнесмен, Каліфорнія, США

Фелікс Левітас, професор історії. Київ

Алла Агафонова, єврейська община Мукачево, Закарпаття

Олександр Говшиєвич, голова єврейської общини, м. Тульчин, Вінницька область (від імені общини)

Борис Ложкін, президент Єврейської кофедерації України

Олександр Редько, бізнесмен, Україна – Ізраїль, Київ

Олег Марголін, волонтер, єврейська община Запоріжжя

Валерій Пекар, підприємець, ад’юнкт-професор бізнес-школи НаУКМА

Євген Захаров, правозахисник, директор Харківської правозахисної групи, Харків

Ілля Безручко, виконавчий директор BeeWorking, журналіст, блогер, Київ

Аліса Ростовцева, єврейська община, Маріуполь, Донецька область

Броніслав Тутельман, художник, член Спілки митців України, заслужений діяч мистецтва України

Олександр Літінецький, бізнесмен, єврейська община Луганська, Україна – Ізраїль

Рав Гілель Коен, капєлан, Київ

Др. Сергій Кравцов, старший науковий співробітник, Центр єврейського мистецтва, Єврейський університет, Єрусалим

Андрій Адамовський, бізнесмен, екс-співпрезидент Вааду України, член Піклувальної ради Вааду України

Кіра та Фелікс Шейнерман, Нью-Йорк, США.

(Усього 106 підписів, збирання підписів українських євреїв продовжується)

• Олександр Маліков

  Татаро-Сіоно-Бандерівське братство Майдану і ГО "Друзі Ізраїлю в Україні" - підтримуємо!

  
  

В сети

Екзистенційна війна

 Вівторок, 11 травня 2021 18:46

Екзистенційна війна

Юрій Сиротюк

На одному геополітичному просторі не можуть мирно співіснувати дві великіНа одному геополітичному просторі не можуть мирно співіснувати дві великікраїни, які кардинально відрізняються за своєю суттю: імперська Росія, якаскладається із багатьох завойованих народів, з одного боку і національнадержава Україна – з другого.

Україна – це найбільша держава, що розташована в ключовій точці Євразії на перетині європейського і азійського світів і водночас – на перетині півночі і півдня, тобто християнського і мусульманського світу. Це фактично серце Євразії. Той, хто володіє Україною, матиме змогу впливати на долю як Європи, так і Азії. Якби війська НАТО розташовувались на східному кордоні нашої держави, то це був би страшний сон для Московії, адже звідти дуже близько до всіх її стратегічно важливих пунктів, в тому числі й до столиці. Водночас війська РФ на західному кордоні України – це уже екзистенційна загроза для Європи.

Міф про європейськість Росії побудований на приналежності України до Московії. Не просто так після окупації України в часи козацтва Москва вкрала нашу минувшину, веде історію свого походження від Київської Русі, а історію церкви – від нашого хрещення у 988 році. Тому-то сам факт існування незалежної України завжди буде загрозою для Москви, а отже – агресія щодо нашої країни була цілком передбачувана.

Цю війну передбачили американські розвідники ще на початку 2000-х років. Американська приватна розвідувально-аналітична організація «Stratfor» у своїх прогнозах на найближчі 100 років писала про те, що в 2013-2014 роках Москва нападе на Україну. Аналітики передбачили, що це відбуватиметься шляхом ведення гібридної війни – тобто це буде неоголошена війна. Також спрогнозували, що агресія реалізовуватиметься через так званих добровольців, зокрема на підставі захисту російськомовної меншини. Передбачили й те, що США не втручатиметься у це військове протистояння.

Професор Чиказького університету і спеціаліст з міжнародних відносин Джон Міршаймер в 1990 році писав про те, що війна Росії проти України неминуча. Він говорив, а після російської агресії 2014 року повторив свої слова про те, що ані США, ані Європа не збираються воювати за Україну. Мовляв, вони не готові воювати з ядерною державою, тож навіщо обнадіювати українців, кажучи їм неправду.

Але найголовніше те, що перебіг цієї війни передбачив ще Степан Бандера. Зокрема, у його праці «Питання атомної війни і визвольна революція» йдеться про те, що після того, як Україна здобуде незалежність, Росія неодмінно нападе, однак зробить це непрямо. Ворог проводитиме ступеневу агресію – крок за кроком. Буде використовувати добровольців і партизанів, і війна не матиме прямих фронтів. Франція і Німеччина, які виконуватимуть роль миротворців, будуть на боці Росії.

Потрібно усвідомити і змиритись з тим, що все те, що сьогодні відбувається в Україні – це математичний геополітичний закон. По-іншому не могло статись.

Військовому вторгненню передує тривала ідеологічна війна

Війни 20-го і 21-го століть не ведуться на повне винищення нації. Такої мети собі не ставлять і московити. Вони не прагнуть відкрито завоювати всю Україну. Вже сьогодні вони мають величезні проблеми з анексованим Кримом, який став для них валізою без ручки. Так, наш півострів – це корона імперії, однак вона потребує постійних фінансових вливань, натомість РФ не отримує жодних економічних і матеріальних дивідендів. Москва навіть не хоче завойовувати весь Донбас, бо якщо Крим – це валіза без ручки, то Донбас – це камінь на шиї плавця.

Якби Путін ставив собі за мету приєднати до складу РФ Донбас, то сьогодні там би розвивали окуповані території, відновлювали виробництво, вливали кошти. Натомість Москва перетворила економічний потенціал цього регіону на випалену територію. Сьогодні там проживає дуже багато людей з бойовим досвідом і кримінальною поведінкою. Вони їдуть у Росію, аби якось застосувати свої знання і набуті навички, однак там їм ніхто не радий.

Отож, Путін не ставить собі за мету завоювати всю нашу країну військовим шляхом, однак він прагне, аби Україна була частиною геополітичного простору Москви. Мовляв, України як самостійної держави не існує, а українці – не окрема нація, а лише зіпсуті росіяни. У своїй пропаганді Путін одразу стикнувся з доволі серйозною проблемою. Річ у тому, що за переписом 2001 року в Росії проживало три мільйони людей, які називали себе українцями, 75 % з яких називали українську мову рідною. Три мільйони українців навіть в умовах суворої асиміляції називали себе українцями…

Цю проблему Путін почав дуже швидко вирішувати. Вже перепис населення 2010 року показав, що в Росії мешкає лише 1,9 мільйона українців. Путін у своїй війні проти українства пішов іще далі. Перед війною він зачистив будь-яке культурне життя українців Росії. Єдина церква Київського Патріархату була захоплена в Підмосков’ї, єдине визнане Росією об’єднання українців Росії, попри його поміркованість, було заборонене на території РФ. Сьогодні немає жодного культурного представництва українців на території РФ.

Росія розуміла, що це екзистенційна війна двох просторів – українського простору свободи і російського простору рабства. Тому до цієї війни Москва готувалась довго і ретельно. Мета Росії в 2014 році і її мета сьогодні одна і та ж – знищити незалежність України.

Очікуваний підсумок досягнення цієї мети може варіюватись, залежно від обставин. Вони можуть залишити псевдодержавне утворення на зразок УССР, себто зберегти певні формальні елементи державності на першому етапі. А можуть цілковито знищити українську державність, реалізувавши концепцію «Failed state», довівши країну до стану, коли вона не зможе підтримувати своє існування як життєздатна політична та економічна одиниця. Аби реалізувати задумане, вони підриватимуть всіляко нашу економічну й енергетичну безпеку.

В сучасних війнах застосування зброї починається на останньому етапі. Цьому етапу передує тривала ідеологічна, інформаційна й світоглядна війни. Завоювати частину Донбасу Путін зумів лише після того, коли там цілковито запанувала російська мова, коли позакривались українські школи, коли всі преференції отримала виключно російська церква, коли інформаційний простір поглинула кремлівська пропаганда. Водночас Москва фінансувала численні проросійські сили та козачі бойові організації, спецслужби й армія були інфільтровані російською агентурою, а економіка цілком і повністю зав’язана на російський олігархат. Тамтешнє суспільство опинилося в полоні російських ідеологем. Сучасні війни починаються тоді, коли країна-окупант формує в країні, проти якої вона воює, так звану опозицію, критичну масу громадян, які ненавидять власну державу і готові проти неї воювати. Після цього Росія приходить у статусі визволителя.

Москва ніколи не йшла на територію України відкрито, як окупант. Вона завжди «визволяла», так би мовити, «надавала братську допомогу». Для цього потрібно було створити підґрунтя – фейкові органи влади. Спершу російська мова та російська церква, далі ворожа агентура наводнює органи влади своїми кадрами, які в потрібний момент захоплюють владу й озвучують заклики і прохання до Путіна про допомогу. Пригадайте, Путін свого часу навіть «прикривався» папірцем із закликом Януковича ввести війська.

Московсько-українська війна триває в нинішній фазі з 24 серпня 1991 року. З першого дня нашої незалежності Росія воювала проти України – дипломатично, економічно, енергетично, фінансово й ідейно-світоглядно. Надважливий етап, який зробив можливим військове вторгнення росіян, трапився 1994 року, коли Росія і США за згодою тодішньої української влади позбавили нашу країну третього в світі ядерного потенціалу.

Після цього Москва готувала підґрунтя для військового вторгнення. У нас тоді забрали надважливий елемент стратегічного протистояння, адже ніхто сьогодні не нападає на ядерні держави. Що б там не говорили США про Північну Корею, які б погрози не озвучували, вони не наважаться на військову операцію, боячись удару у відповідь.

Концепція створення обороноздатного суспільства

Україна сьогодні має право відновити свій ядерний потенціал. Водночас ми розуміємо, що це доволі тривалий процес, на який потрібні величезні фінансові затрати. Також це може призвести до погіршення відносин із нашими міжнародними партнерами. Потрібно визнати і те, що Україна сьогодні не може економічно утримувати армію, яка за чисельністю була б рівноцінна російській армії. Тому потрібно йти третім шляхом.

Головна ідея цієї концепції полягає у тому, що сама лише українська армія не може виграти війну з РФ. Війну має вести вся нація разом з українською армією проти Москви. У постанові йдеться про заходи підвищення обороноздатності, де ми передбачили, зокрема, відновлення військових і військово-медичних кафедр при університетах, що було зроблено. Також у концепції йдеться про необхідність загальнострілецьких вишколів для всього населення країни. Йдеться й про піврічний вишкіл всіх хлопців і дівчат призовного віку. Вони мають пройти стрілецьку бойову підготовку, набути навичок і знань про те, як надавати меддопомогу, про цивільну оборону, навчитись воювати у малих групах. На основі цього масового вишколу за швейцарським зразком повинна будуватися територіальна оборона, про яку всі говорять.

Але починати потрібно, і ми про це постійно говорили ще 2014 року, з військово-патріотичного виховання. Необхідно, аби діти входили у військово-патріотичні організації, а старші класи здійснювали польові виїзди, набували навичок дій у бойових умовах. Кожен українець у 18 років повинен пройти базовий стрілецький вишкіл, аби потім стати частиною територіальної оборони.

Ми також пропонували ухвалити закон про цивільну зброю і боєприпаси, коли люди могли б зберігати вдома зброю, а представники територіальної оборони – стрілецьку зброю, в тому числі важку стрілецьку зброю, як це сьогодні є в тій же Швейцарії. За таких умов українці перетворилися б в мирну, до зубів озброєну націю. Путін розумів би, що якщо нападе на Україну, то в його солдатів стрілятимуть з кожної хати. За сім років війни з Путіним майже нічого з цього не було зроблено.

Так, сьогодні ми маємо певну частку населення, яка воювала: ветеранів, що повернулись з фронту, набули бойового досвіду й готові у разі потреби знову взяти в руки зброю, також частина складу ЗСУ – це люди з безцінним бойовим досвідом, який вони набули на сході. Проте широка мобілізаційна база досі не створена, стратегія ефективної територіальної оборони не підготовлена.

Для того, аби реалізувати позитивні зміни й запровадити ефективну систему територіальної оборони, потрібно повернути владу українцям в Україні. Без політичної волі керівників держави реалізувати ці кроки дуже і дуже важко. Сьогодні важливо говорити не так про те, що робить і що планує Москва чи як на це реагує Захід, а потрібно натомість обговорювати те, що зобов’язані зробити ми. Саме ми – єдина держава світу, яка успішно воює з росіянами сім років. Сьогодні ніхто у світі, окрім українців, не зможе зупинити і перемогти Московію».

 

Що головне в переході народу від дикунства до цивілізації

 

Валерій Пекар.   

1 ч.  · 

Німецький народ після Другої світової пройшов через каяття та очищення за 25 років. Для цього знадобилася повна окупація, бо важливою частиною процесу каяття було масове примусове відвідування концтаборів та примусовий перегляд документальних фільмів перед кіносеансами. І все одно ціле покоління. І це в Німеччині, країні із сильними базовими етичними принципами, хоч і відкинутими й спотвореними нацизмом.

Як же тоді відбудеться каяття росіян? Як вони пройдуть через свій катарсіс?

Відповідаю -- ніяк. Для катарсісу потрібна базова етика, а вона в росії відсутня. (Хто розуміється на інтегральній динаміці -- потрібна "синя" система, а в росії "червона", й давно забулося, як виглядала радянська "синя" -- сьогоднішній режим не має ідеології та проповідує цінності, протилежні радянським проповідям миру й братства.)

Основна різниця між етичними ("синіми") системами та анти-етичними (до-етичними, "червоними") полягає у понятті "гріх". Гріх передбачає каяття, після якого ти повертаєшся в рамку системи. (Всевишній каже: "...Не хочу смерті грішника, а тільки щоб вернувся грішник зі шляху свого, і житиме!" Єзекіїль 33:11, і таких цитат ще можна набрати з десяток.) Натомість в анти-етичних системах понять гріха та каяття немає, а є поняття "зашквар" чи аналогічне (див. тюремну субкультуру чи вірування ромів, що мають північноіндійські корені). "Зашквар", на відміну від гріха, назад не відкручується -- каяття неможливе, повернення в рамку неможливе.

(Додав пізніше: Підкреслю, що каяття -- це не лише індивідуальний, а й соціальний акт. Після гріха спільнота тебе відкидає. Після каяття спільнота приймає тебе розкаяного назад. Якщо немає спільноти, яка тебе відкидає, а потім приймає назад, то й каяття неможливе.)

Отже, каяття неможливе навіть за умов окупації (окупація також неможлива через фізичні причини, але, підкреслю, окупація не дасть каяття й очищення, бо воно неможливе через вищезазначені причини). Водночас і залишатися в рамці, окресленій катастрофою, людина також не може. Безвихідь?

Аж ніяк не безвихідь. Розв'язання цієї нерозв'язної задачі буде масово відбуватися шляхом виходу за рамку. Простими словами, десятки мільйонів людей замість недоступного їм каяття скажуть: "Я не русский". -- "Я не русский, меня это не касается, это не моя система, не моя война, не моя катастрофа." Десятки мільйонів людей раптом виявляться башкірами, татарами, калмиками, черкесами, ерзянами, удмуртами та представниками інших національностей (є серйозні підстави вважати, що неросійське населення складає не 22%, як стверджують офіційні дані, а чи не вдвічі більше, бо динаміка зменшення чисельності національностей між переписами свідчить або про страшний геноцид, якого не було, або про масове записування "русскими", а значить, можна й повернутися назад). Але також десятки мільйонів людей виявляться не "русскими", а сибіряками, казаками, уральцями чи поморами. Активісти на місцях вже малюють бланки паспортів Карелії та Сполучених Штатів Сибіру.

Не можна жити в катастрофі. Потрібна або помста, або каяття, або вихід за рамку. Перший шлях унеможливлять військова поразка та довгострокові санкції. Другий шлях неможливий через внутрішні причини. Росіяни підуть третім шляхом.

1 тыс.Вы, Эрфан Кудусов, Юля Эпельбаум и ещё 1 тыс.

Комментарии: 35

Поделились: 128

Мы вместе

Комментировать

Поделиться

Валерій Пекар

Olena Melnyk, так, але я підкреслю: каяття -- це не лише індивідуальний, а й соціальний акт. Після каяття спільнота приймає тебе розкаяного назад (в юдаїзмі каяття взагалі називається "повернення"). Якщо немає спільноти, яка приймає тебе назад, то й каяття неможливе.

Невзоров : о войне в смутном времені в Россіі

https://www.youtube.com/watch?v=RbAy6MO_d7Y

АНТИРАДЯНСЬКИЙ ЛИЦАР КОНТРПРОПАГАНДИ

 АНТИРАДЯНСЬКИЙ ЛИЦАР КОНТРПРОПАГАНДИ (з книги Аліка Гомельського "Історія. Пошук істини").  

Зродились ми великої години. Азовсталь. Маріуполь. Олесь Бабій. Тінь сонця.

Теософія іудейского монотеізму ( або релігія ) як головний і вирішальний фактор світової політики останніх 3 тисяч років

На нашу думку, політична чи політизована релігія є ідеологією, що дозволяє докласти релігію до політики. Політичні релігії виникли тому, що релігія не може стати безпосередньою основою політичної дії. Більшість політичних режимів, встановлених на основі релігії, є не теократичними в буквальному значенні, а ідеократичними, тобто не безпосередньо на засадах релігії, а на засадах відповідної ідеології.

Термін «політична релігія» походить від книги німецького вченого Еріка Фегеліна «Політичні релігії» (1938), де він називає політичними релігіями тотальні ідеології, подібні до комунізму, фашизму та націонал-соціалізму. Ці ідеології служать як обґрунтування національної єдності, надаючи політичному порядку квазірелігійного виміру, хоча й у перетвореній формі [21]. Перетвореність форми – винятково важливе поняття у разі. Воно показує, що з Фегеліна та її послідовників «політична релігія» не є релігії у сенсі слова: це ідеологія, що має усіма ознаками релігії, але з передбачає віри у Бога. Не дарма термін «політична релігія» може замінити терміном «світська релігія» (як і зробив свого часу відомий французький соціолог Раймон Арон). Природно, що європейці-християни могли називати «релігією» ідеологію, яка не включала віри в Бога, лише у метафоричному розумінні. Однак зараз, коли в поле зору вчених потрапляють релігії, які спочатку не передбачають віри в Бога, різниця між «релігіями» та «ідеологіями» стає ще більш невиразною, ніж за часів Фегеліна.

Звісно ж, що релігія відрізняється від ідеології тим, що включає віру в існування надприродних сил, які впливають на події нашого світу. Ідеологія не передбачає віри в надприродне, хоча цю точку зору, зрозуміло, можна оскаржити - так, можна вважати "надприродними" сутностями "націю" або "держава" у тому вигляді, в якому їх представляє дана ідеологія. Адже такого об'єкта, як «дух нації», насправді не існує. Саме з цього виходив Фегелін, позначаючи тотальні ідеології як «політичні релігії», – він вважав, що ці ідеології наділяють квазіреальністю та «обожнюють» такі загальні поняття, як клас, раса чи держава [22]. Проте «обожнювання» слід у цьому випадку розуміти як метафору. В принципі, ідеологія належить цьому світу. У першому наближенні, вона є набір ідей, обгрунтовують політичні дії. Якщо ж ідеологія включає елементи надприродного, якщо політична дія обґрунтовується через апеляцію до явищ потойбіччя – ми маємо справу не з ідеологією в чистому вигляді, а з політичною релігією. Таким чином, «політичні релігії» Фегеліна в нашому розумінні ближчі до «чистих» ідеологій і можуть бути названі «політичними релігіями» лише у переносному значенні.

Наше використання терміна співвідноситься з «класичним», оскільки в цій роботі, як і, наприклад, у працях послідовника Фегеліна Хуана Лінца, політична релігія розуміється як світогляд, який претендує на абсолютну істинність і несумісний з існуючими релігійними традиціями [23] . Однак наше розуміння політичної релігії знаходиться ближче до того, що Лінц визначає як «теократію», наголошуючи на тому, що в даному випадку політика використовується в релігійних цілях, а не навпаки [24] . Для Лінця «теократія» є не політичною релігією (яку він, дотримуючись Фегеліна, розглядає як світську ідеологію), а «політизованою релігією», яка тим не менш якимось чином співвідноситься і з політичними релігіями.

Можна зазначити, що термін «політична релігія» часто використовується вченими для позначення релігійних ідеологій: як безпосередньо (наприклад у статті Петера ван дер Веєра «Політична релігія у двадцять першому столітті») [25] , так і непрямим чином (такі загальновживані конструкції, як "політичний іслам", "політичний індуїзм" і т. д., можна легко переформулювати в конструкції типу "політична релігія ісламу" та "політична релігія індуїзму"). На нашу думку, введений Х. Лінцем термін «теократія» є не зовсім вдалим, оскільки політичне співтовариство не може бути засноване на релігійних засадах безпосередньо. Нами для опису політичних угруповань, керованих з урахуванням політичних релігій, використовується термін «ідеократія».

В рамках політичної релігії події нашого світу розглядаються як частина (або віддзеркалення) подій релігійного, сакрального, всесвітнього (космічного) характеру. Мета, яку ставлять перед собою релігійно-політичні рухи, – це Мета з великої літери, головне завдання людства, здійснення якої санкціоноване потойбічними силами. Вони роблять щось не тому, що хочуть цього самі, а головним чином тому, що цього хоче Бог чи інша надприродна сила. Відомий американський дослідник політичних релігій Марк Юргенсмейєр (Каліфорнійський університет у Санта-Барбарі) пише про релігійні війни наступне: «Такого роду релігійні дії є не просто політичними феноменами, які виправдовують за допомогою релігії; істинно віруючі сприймають їх як межі фундаментального протистояння.[26] . Це означає, що реальна війна сприймається як «священна», як земне відображення зіткнень між добром та злом у потойбічному світі.

Сакралізація політичного конфлікту веде до сакрального сприйняття ворога. Ворог, якому протистоять прихильники політичних релігій, – не особистий ворог і навіть політичний. Це втілення вселенського зла. Жодні жертви в ім'я його знищення не здаються занадто великими. Будь-які угоди з ворогом стають абсолютно неможливими. «Ми боремося не для того, щоби ворог визнав нас і запропонував нам щось. Ми боремося, щоб стерти ворога з лиця землі», – сказав якось колишній лідер ліванської секції «Хезболла» Хуссейн Муссаві [27]. Звідси – ірраціональність релігійного насильства, що здається, коли жертвами стають люди, на перший погляд, випадкові, але тільки на перший, тому що в реальності їх поєднує приналежність до групи, наділеної властивостями космічного ворога. Найчастіше жертви релігійно мотивованого насильства особисто не робили нічого поганого своїм убивцям. Але в рамках релігійно мотивованого насильства, пише М. Юргенсмейєр, «будь-який індивід, що входить до групи, яка вважається ворожою, може з повною підставою стати об'єктом насильницького нападу, навіть якщо він чи вона – ні в чому не винний перехожий. У космічній війні такого поняття немає; тут усі – потенційні солдати» [28]. Звідси випливає, наприклад, виправдання ісламістами терористичного насильства стосовно західних туристів. Наприклад, 23 лютого 1998 р. у газеті «Аль-Кудс аль-арабі» було опубліковано фетва Осами бен Ладена, де він закликає мусульман «вбивати американців та його союзників – громадянських і військових… у країні, де це можливо» [ 29] . Більше того: щоб покінчити з представниками вселенського зла, релігійний терорист-фанатик, не замислюючись, вчиняє самогубство. Свідки згадують, що деякі терористи перед тим, як зробити самогубний вибух, усміхалися, наголошуючи, що мучеництво приносить радість [30] .

Друга відмінність, яку необхідно провести (після розходження між релігією та ідеологією), – грань між «просто релігією» та «політичною релігією». Наш підхід до розрізнення «політичних» і «звичайних» релігій сягає формули класика німецької політології Карла Шмітта, який вважав, що політика є крайнє вираження будь-якої протилежності (етнічної, релігійної, класової, етичної тощо. буд.). Шмітт дійшов висновку, що політика не є окремою сферою діяльності, але будь-які відносини між групами людей стають політичними тоді, коли інша група починає сприйматися в категоріях «свої» та «чужі», друзі та вороги. Шмітт наголошує, що йдеться не про символічну боротьбу, а про реальну можливість фізичного знищення [31]. Під «ворогами» Шмітт мав на увазі, зрозуміло, не особистих ворогів людини, а політичних , тобто ворогів тієї групи, з якою людина ототожнює себе. На думку Шмітта, відому цитату з Євангелія «любіть ваших ворогів» (Матвій: 5:44; Лука: 6:27) часто неправильно розуміють як заборону на будь-яке, нехай навіть політично чи релігійно мотивоване насильство. Згідно Шмітту, справжній сенс цієї цитати в тому, що ми повинні любити своїх особистих ворогів і ненавидіти ворогів політичних , чи то ворогів віри чи держави. Політичний ворог – щось чуже настільки, що викликає прихований прагнення знищення.

Формула Шмітта дає можливість визначити, коли ті чи інші стосунки стають політичними і, відповідно, потрапляють у сферу уваги політолога. Наприклад, «політизація етнічних процесів» – це поєднання часто можна побачити у науковій літературі – дозволяє припустити, що у якийсь момент етнічні відносини зазнають якісної метаморфози. Саме про це писав Шмітт: несподівано (для багатьох, але не для всіх) люди раптом починають сприймати етнічні відмінності в термінах «свої» та «чужі» – тобто звичайні відносини між етносами (які характеризуються здивуванням, цікавістю, можливо, глузуванням) стають відносинами політичними. Те саме може відбутися і у відносинах різних релігійних груп: релігія стає політичною, коли її прихильники починають розглядати прихильників іншої релігії не як сусідів чи можливих новонавернених, бо як ворогів. Тоді, пише Ю. П. Зуєв (РАГС), «конфесійні відмінності для людей стають чинниками політичного поділу»[32] . Починається міжконфесійний конфлікт у формі відкритої війни чи просто політичного протистояння. Втім, якщо слідувати Карлу Шмітту, то будь-яке політичне протистояння тому й називається політичним, що може будь-якої миті вилитися у відкрите збройне зіткнення.

Таким чином, політична релігія може бути визначена або як особлива форма релігії, яка обґрунтовує політичну дію, або як особлива форма ідеології, яка обґрунтовує політичну дію через апеляцію до потойбічних сил. Інакше висловлюючись, політична релігія є поєднанням релігії та ідеології, посередницьку форму, що дозволяє пов'язати релігію з політичним дією. Не випадково більшість дослідників політичних релігій прагнуть насамперед провести різницю між тим, що вони вважають «чистою» формою релігії та її перетвореною формою – ідеологією – посередником чи політичною релігією. Як правило, політичні релігії одержують особливі назви, що вказують як на зв'язок із початковою релігією, так і на розбіжності з нею. Так,[33] . У сучасній вітчизняній літературі миготить (з посиланням на С. М. Булгакова) і слово «православізм», що означає релігійну ідеологію, яка «не вимагає від своїх адептів релігійної віри, проте передбачає цілком певний вектор політичних цінностей» [34] . Для багатьох вчених така перетворена форма релігії є «не справжньою», неповноцінною по відношенню до «просто релігій», які розуміються виключно як «шлях особистого порятунку» [35]. Однак не слід забувати, що розуміння релігії як приватної справи кожної людини навіть на Заході виникло зовсім недавно. Для більшості населення світу релігія як шлях особистого порятунку поки що невіддільна від релігії як способу життя та основи соціально-політичного устрою. З об'єктивної точки зору, в політичній релігії немає нічого неповноцінного чи неправильного – критикувати її з цих позицій можуть хіба що люди, які самі занурені виключно у справу особистого порятунку: наприклад, критика «православізму» доречна в устах ченця-затворника, але не в устах Політика. Небезпека політичних релігій не в тому, що вони спотворюють «правильну» догматику, а в тому, що вони переводять релігійні відносини в площину «друзі – вороги», відкриваючи шлях до ксенофобії та релігійно мотивованого насильства."

Кинец цитати. Повний текст див. тут :
Автор: Митрофанова А. В. – підписатися на статті автораЖурнал: Вік глобалізації. Випуск №1/2008
Релігійний фактор у світовій політиці та проблема «цивілізацій»