Генрі Кіссінджер протягом десятиліть був одним із найвпливовіших стратегів американської зовнішньої політики. Його погляди на Iran формувалися ще з часів холодної війни і залишалися послідовними: він вважає Іран ключовою державою Близького Сходу, але водночас однією з найнебезпечніших геополітичних проблем сучасності.
Після іранської революції Кіссінджер неодноразово підкреслював, що головна проблема Ірану полягає не лише у військовій силі чи ядерній програмі, а й у самій природі режиму. Його найвідоміша формула звучала так: Іран має вирішити, чи він є нацією, чи справою. Іншими словами, дипломат вважає, що керівництво Ірану поводиться не як звичайна держава з прагматичними національними інтересами, а як революційний проект, який намагається поширювати свою ідеологію на весь регіон.
На думку Кіссінджера, саме ця революційна природа іранської влади робить конфлікт із Заходом майже неминучим. Він підкреслював, що США хотіли б побачити Іран «нормальною державою», яка могла б навіть стати союзником Заходу в майбутньому, але для цього Тегеран повинен відмовитися від ролі ідеологічного центру регіональної експансії.
Особливу увагу Кіссінджер приділяв ядерній програмі Ірану. Він попереджав, що отримання Тегераном ядерного зброю може запустити неконтрольовану гонку вооружень на Близькому Сході. За його словами, якщо Іран стане ядерною державою, інші режими регіону також будуть прагнути отримати такі самі можливості, що зробити ядерне оружня майже «звичайним інструментом війни».
Водночас, незважаючи на жорстку критику іранської політики, Кіссінджер не був прихильником прямої війни. Наоборот, він неодноразово виступав за переговори між США та Іраном. У 2008 році він прямо заявляв, що Вашингтон повинен бути готовим до прямих переговорів із Тегераном щодо ядерної програми та регіональної безпеки.
Його позиція полягала в поєднанні дипломатії та тиску. Він вважає, що санкції і політичний тиск можуть змусити Іран сісти за стіл переговорів, але залишкове вирішення конфлікту можливе лише через складний дипломатичний процес.
При цьому Кіссінджер був скептичним щодо деяких міжнародних угод. Наприклад, коментуючи ядерну угоду 2015 року між Іраном і світовими державами, він говорив, що сам би не укладав її, хоч і думав, що просте розірвання договору також не принесе вигоди Заходу. Йшлося про домовленість, відому як Joint Comprehensive Plan of Action (спільний комплексний план дій).
На його думку, головною проблемою таких домовленостей є складність перевірки їх виконання. Він попереджав, що тимчасові обмеження на іранську ядерну програму можуть лише відкласти кризу, але не усунути її. Якщо обмеження з часом зникнуть, регіон знову опиниться на межі ядерного конфлікту.
Ще одним важливим аспектом його аналізу була регіональна стратегія Ірану. Кіссінджер вважає, що Тегеран намагається створити пояс впливу на Близькому Сході — від Ірану через Ірак та Сирію до Лівану. Такий сценарій, на його думку, може призвести до появи нового регіонального гегемона. Він навіть називав Іран більшою стратегічною проблемою, ніж радикальні групування на кшталт ІДІЛ, оскільки Іран має державні ресурси, армію та історичну політичну традицію.
Кіссінджер також застерігав США від передачі стратегічних рішень іншим державам. Він наголошував, що рішення про можливу війну з Іраном має залишатися виключно за США, а не за союзниками, навіть якщо вони відчувають безпосередню загрозу.
У найширшому сенсі його позиція щодо Ірану була частиною глобального бачення світового порядку. Кіссінджер вважає, що конфлікт із Тегераном — це не лише регіональна проблема, а один із ключових вузлів майбутньої міжнародної системи. Якщо Іран стане ядерною державою і одночасно збережеться як революційний режим, це може кардинально змінити баланс сил на Близькому Сході та поставити під загрозу всю архітектуру міжнародної безпеки.
Таким чином, у поглядах Кіссінджера Іран постає як парадоксальна держава: одна з найдавніших цивілізацій регіону, яка має потенціал бути важливим партнером Заходу, але водночас — революційна сила, що спричинить масштабний геополітичний кризу. Саме тому він постійно повторював свою ключову формулу: майбутнє Близького Сходу значною мірою залежить від того, чи стане Іран «державою», а не «революційною справою».
Крім загальних стратегічних оцінок, Кіссінджер робив і більш жорсткі попередження. Він говорив, що поява ядерного зброю в Ірану створить принципово нову ситуацію у світовій політиці, коли кілька держав Близького Сходу отримають доступ до найнебезпечнішого виду озброєння. За його словами, це може перетворити регіон у зону постійного ядерного протистояння.
В одному з інтерв'ю Кіссінджер прямо зазначав, що якщо дипломатія зазнає невдачі, світ може опинитися перед вибором між двома дуже небезпечними сценаріями: або допустити появу ядерного Ірану, або вдатися до військової операції для знищення його ядерної інфраструктури.
Окрему увагу він приділяв стратегічному значенню Перської затоки та Ормузької протоки.
На його думку, будь-яка ескалація між США та Іраном неминуче торкнеться Ормузької протоки. Якщо Іран спробує перекрити цей шлях, це стане прямим визовом для світової економіки і може спричинити міжнародну військову відповідь.
Кіссінджер також підкреслював, що Іран мислитиме в категоріях тисячолітньої історії та цивілізаційної ролі, а не лише сучасної політики. Саме тому, на його думку, іранська стратегія часто є довгостроковою та терплячою.
Він застерігав, що недооцінка цього чинника є однією з головних помилок західної політики. Іран, на його переконання, не просто прагне тактичних побед, а намагається поступово змінити баланс сил у всьому регіоні.
У підсумку Кіссінджер вважає, що питання Ірану стане одним із ключових випробувань для міжнародної системи XXI століття. Від того, чи зможе світ знайти баланс між стримуванням і дипломатією щодо Тегерана, буде залежати стабільність Близького Сходу і, значною мірою, глобальна безпека.
автор – Михайло Мельник
Немає коментарів:
Дописати коментар