Валерій Пекар , Булгаков і ми

 

Валерій Пекар.    Булгаков і ми
Найголовніше, з чого треба почати, — наша оцінка письменника чи поета свідчить не про нього, а передусім про нас. Актуальний він, вартий уваги чи забуття — це характеризує не його, а нас. І теперішня дискусія про Булгакова — це не про нього, а про нас. А ми, тобто суспільство — досить складна і динамічна штука, тому доведеться копати глибше. Бо з Булгаковим все просто, а з нами все складно.

Немає сенсу оцінювати Булгакова з точки зору, хороший він письменник чи поганий, великий чи малий, бо перше буде справою смаку, а друге не має значення — у нас немає способів об'єктивно розрізнити великих і малих (будь-яка подібна спроба грішити принаймні європоцентризмом) ), а є лише спосіб визначити актуальність письменника в ту чи іншу епоху в тому чи іншому суспільстві. І це простий спосіб: якщо читають та обговорюють, значить, тут і зараз він актуальний, а якщо ні, то ні. Бо культура — це не сукупність артефактів (книжок, платівок, скульптур, картин та кіноплівок), а система нормування людської поведінки. Якщо десь і колись автор був актуальним і популярним — значить, у ту годину і в тому місці зробив внесок у головне завдання літератури.

Булгаков був надзвичайно актуальним у пізньому Радянському Союзі. Його читали, обговорювали, передавали з рук в руки, чекали в чергах на читання, мали чи не настільною книгою, а ті, що було можливо в ту годину, — екранізовували Нижче я поясню, в чому причина такого сплеску популярності.

Цікавіше інше запитання: актуальний ли Булгаков сьогодні в Україні? Думаю, переважна більшість читачів цієї статті відповідатиме заперечно. Але водночас живучість та актуальність таких персонажів, як Шариков, Швондер чи булгаковський Понтій Пілат є очевидною: їх згадують майже щодня. І це не ностальгія за молодістю — персонажі живі та потрібні тут і зараз.

Актуальність письменника визначається суспільством. Тож поговоримо про суспільство.

Мала й Велика Україна

Один із найактуальніших питань, що постане після нашої победи, — це співвідношення Малої та Великої України.

Мала Україна — це розуміння українства у кордонах та прагненнях України. Українці — це ті, хто живе в Україні та посвятив собі Україну. З цієї точки зору, історичні постаті минулого належать до України лише тоді, коли вони були етнічними українцями та присвятили собі українській справі. Українці на службі імперії, українці у Петербурзі, росіяни у Києві чи поляки у Львові не належать до України.

Велика Україна — це розуміння українства як величезної світової течії, що зробила і робить свій внесок у людську цивілізацію різними способами і в різних місцях. До Великої України належить величезна та розгалужена українська діаспора (яка, безумовно, збільшиться у прийдешні роки тими, хто не повернеться). До Великої України належать етнічні українці, які ніколи не жили в Україні, а також ті, хто виїхав і зробив кар'єру за кордоном. До Великої України належать представники інших етносів, що прожили життя в Україні та тісно пов'язані з нею. До Великої України належать українці, які будували Російську, а потім Радянську імперію (в обох випадках вклад був визначним, якщо не вирішальним). До Великої України належать історичні фігури, серед яких є київські росіяни, львівські поляки, одесські євреї та маріупольські греки тощо.

Колись за години Віктора Ющенко в Українському Домі зробили величезну виставку портретів Великої України. Там були сотні великих українців, а серед них — американські астронавти та спортсмени українського походження, вищі чини Російської імперії родом з України, єврейські вчені та поети, чиє дитинство минуло тут, та багато інших.

Велика Україна включає Ігоря Сікорського та Казимира Малевича, Сергія Параджанова та Стефана Банаха, канцлера Олександра Безбородька та льотчика Івана Кожедуба, Сергія Корольова та Микиту Хрущова, хокеїста Вейна Грецьки та актрису Мілу Куніс, нобелівських лауреатів , Архіпа Куїнджі та Бруно Шульца, Михайла Булгакова та Михайла Жванецького, "француженок" Ганну Ярославну та Соню Делоне. І, звичайно, Миколу Гоголя, без якого уявлення України про себе було б значно біднішим.

Як пише голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович у книжці "Українські основи", "говоримося про цілі династії князів, ханів, шляхтичів, бургомістрів, ксьондзів, попів, рабинів, мулл, художників, поетів, мандрівників, дослідників, ремісників вчителів, більшість із яких не говорили по-українськи і навіть не мріяли про незалежну Україну, але якимось неймовірним чином долучилися до її постання, виразності та самобутності”.

Про небажання віддавати наше спадщину Великої України росіянам в останній годині писало чимало людей, наприклад, Мирослав Гай .

Війна актуалізувала Малу Україну. Йдеться про виживання країни та нації, про смертельну загрозу існуванню. Життя стало чорно-білим, бо напівтоні несуть смерть. Потрібно вижити, перемогти і відновитися. У такій Україні немає місця Булгакову — українофобу, імперцю, носію чужої, ворожої російської культури.

Перед Малою Україною нині стоїть завдання відрізати та відкинути від себе російську та радянську культуру — культуру імперії, що не припускає вільної України. Бо під час війни культура перетворюється на оружня. Культура не поза політикою. Культура, що заперечує свободу та незалежність, сьогодні, по суті, заперечує нашу життя.

Після перемоги перед українцями стане великий питання — яку Україну будувати, Малу чи Велику? Україну закриту, яка є обкладеною фортецею, чи Україну відкриту, яка завжди суттєво впливала на світ і впливатиме і надалі, але водночас і сама підлягає впливам? Україну, що не визнає власної діаспори та чужих діаспор у своєму тілі, чи Україну, яка пов'язана зі світом миллионами зв'язків? Яке місце України в світі загалом?

Правильний погляд на будь-яку проблему — це погляд майбутнього. Якщо світ деглобалізується, розпадеться на невеликі домени, то вижити зможе лише Мала Україна. Якщо світ буде глобальним, то у такому світі лише Велика Україна буде успішною. (Не забуваймо, нам потрібно після війни десять мільйонів робочих рук, і поки що невідомо, де їх взяти, але це окрема проблема.)

Малій Україні немає місця Булгакову — він залишиться в минулому, як тисячі письменників і поетів, колись десь актуальні, але не тут і зараз.

У Великій Україні Булгаков потрібен із двох причин. Я тут не говорю про "частину нашої культури", ностальгію за молодістю тощо. Ідеться про безпосередню потребу.

Перша потреба визначається тим, що Булгаков — щеплення проти "совка", так само як Жванецький чи, скажімо, Олександр Галич. А "совок" живучий, його не витравити за одне покоління та за одну війну. Після перемоги буде потужна потреба десятків мільйонів людей побудувати в Україні "совок" з українською мовою та культурою. Бо "совок" визначається не мовою, а громадським договором, а він визначається людьми. Мільйони українських Шарикових та Швондерів живуть між нами. І тут пригодяться всі ті поети й письменники, хто висміював "совок", критикував та розвінчував. До речі, у цьому причина популярності Булгакова у пізні радянські години.

Друга потреба глибша і триваліша. Для довгострокового успіху України необхідно глибоко і в кожному поколінні розібратися з 1917-1922 років — поворотною точкою в українській історії, погано знаною і неглибоко інтерпретованою, коли Україна мала шанс і змарнувала його. Лише знання й розуміння цієї короткої епохи у кожному поколінні майбутніх українців (приблизно так, як американці плекають знання й розуміння своєї Громадянської війни) дасть нам ключ до успішної України майбутнього. І для цього нам треба розуміти, чому тоді не склалося. Булгаков — один із ключів до цього розуміння. Чому в момент пробудження ідентичності в одних російськомовних людей спрацював тригер, а в інших ні? (Цей момент, часом буквально кількахвилинний, удало свідчень у романах Василя Шкляра.) І це лише одне з низки важливих запитань. Чому імперська ідея була такою привабливою для величезної кількості українців протягом сотень років? Яка частка малоросійської ідеї — як показують українські історики (наприклад, Ярослав Грицак та Сергій Плохій ), це особлива українська ідея, а зовсім не накинута ззовні? Навіщо імперії Київ, місто, де захована семантічна ігла Кощієва? Чому й як українці розкололися на прихильників різних моделей України, що врешті воювали між собою, замість повернути зброю проти спільного ворога? Булгаков нам тут цікавий як продукт та співтворець своєї епохи, і саме з цієї позиції його треба оцінювати (нагадаю, Вашингтон був рабовласником, але це не привід відмовитися від його внеску до американського наслідку, бо тоді рабовласництво було нормою).

Ну і насамкінець про музей. Булгаков та музей Булгакова — це різні речі. Музей — це не вшанування, це вивчення та розповідання (про це писав Віктор Трегубов ). Музей потрібен для критичного осмислення, а без критичного осмислення будемо ходити по колу. А музей, за оцінкою Олесі Островської , живий та сучасний. Малій Україні він не до чого, він підлягає закриттю як відображення шкідливого тренду. Великій Україні він потрібний, щоб усвідомити себе на тлі історичного процесу, щоб критично осмислити власні засади, нарешті, щоб дати свободу самовираження тим, кому він потрібний. Мені здається, саме в цій Україні ми будемо жити після победы.