Шукати в цьому блозі

неділя, 26 березня 2023 р.

КРИМЧАКИ . Хто вони ?


🔥 У наших публікаціях ви мали можливість дізнатися багато цікавих фактів про культуру, мову та звичаї корінного кримськотатарського народу. Та сьогодні хочемо розказати вам декілька фактів про ще один корінний народ України – кримчаків, які почали поселятися на Кримському півострові із XIII століття.
▶️ Походження. За однією із версій, історія кримчацького народу почалася з кількох хвиль міграції євреїв: із Візантії, країн Близького Сходу та півдня Європи — до Криму. За іншими даними, кримчаки мають тюркське коріння.
▶️ Віра. Кримчаки сповідували ортодоксальний юдаїзм. Від класичних іудеїв кримчаків відрізняє те, що вони не визнають Талмуд, спираючись на П’ятикнижжя.
▶️ Мова. Кримчацьку мову вважають етнолектом кримськотатарської. Мовою богослужінь, наукових і теософських праць до початку ХХ ст. залишався іврит. У 1920-1940-х рр. кримчаки використовували латиницю, а з 1945 р. почали використовувати кирилицю.
▶️ Факти про побут. Побут кримчаків дуже схожий до кримськотатарського. До ХХ ст. основою сім’ї був патріархат. Згідно зі світоглядними уявленнями, чоловік і дружина є нерозлучними навіть після смерті. Стосунки в кримчацькій сім’ї базуються на взаємоповазі незалежно від віку.
Цікаво, що чоловік та жінка перед одруженням укладали шлюбну угоду (кітубу), у якій зазначилися майбутні взаємовідносини між подружжям. Навіть фіксувалася певна застава, яку родина чоловіка повинна була виплатити у разі розлучення. Це було для того, аби подружжя намагалося зберегти шлюб, інакше це вартувало би дуже дорого для них. Тому кримчацькі сім’ї завжди були надзвичайно міцними та дружніми.
▶️ Кухня. Особливе місце в кухні кримчаків належить листковому тісту. З нього готують закритий пиріг кубете (поширену святкову страву).
З такого ж тіста вони готують чоче (пиріжки з різноманітними начинками). Щоденні страви - це здебільшого каші, кулах та сузмє.
▶️ Трагедія народу. У 1941 році на 10 кілометрі шосе Сімферополь-Феодосія нацисти розстріляли до 20 тисяч сімферопольців.
Того ж дня було вбито понад 8 тисяч кримчаків, які розділили трагічну долю єврейського народу, коли було знищено близько 18 тисяч євреїв.
Насьогодні нараховується близько 1200 кримчаків у світі, які мешкають у різних куточках земної кулі.
▶️ Видатні люди. Кримчацький народ подарував світу десятки знаменитих людей, серед яких варто відзначити видатного філолога, автора підручника «Кримчацька мова» Давіда Ребі, поета та журналіста Іллю Сельвінського, а також відомого америконського режисера Ральфа Бакши, який працював над створенням всесвітньо відомого фільму «Володар перснів».
🥰 Сподіваємося, що ця інформація була дуже цікавою. Читайте наші публікації та дізнавайтеся більше про особливості корінних народів України.
Все реакции:
Вы и ещё 61

Сіоно -бандерівське бойове братерство політзеків народилося в пеклі ГУЛАГу

 Василь Овсієнко – філолог, який був вчителем, брав участь у поширенні «самвидаву». Багаторічний радянський політв’язень, людина, яка багато років провела за ґратами разом із спів’язнями-євреями. Інтерв’ю записав Вахтанг Кіпіані. Проект “Зустрічі” створено за підтримки благодійного фонду “Українсько-Єврейська Зустріч”.

     У Єрусалимі мені пощастило знову зустрітися з Михайлом Хейфецом. У саду побіля університетського гуртожитку сиділи ми, колишні співв’язні Євген Сверстюк, Зіновій Антонюк, Євген Пронюк, Олекса Різників, Богдан Ребрик, Михайло Горинь, Яків Сусленський, Арיє Вудка, Семен Могилевер, Михайло Хейфец. Читали вірші Василя Стуса, згадували не такі вже й давні часи, коли разом голодували й чаювали, коли з великим ризиком готували для передачі на волю скупу інформацію і заяви, за віщо нас знову карали, коли шкварчали українські (точніше, антиукраїнські) газети й журнали про “союз тризуба та зірки Давида”. Оце він і є – наш союз проти Імперії Зла.




«Між українськими і єврейськими політв’язнями було повне порозуміння» — Василь Овсієнко

Вітаю всіх слухачів Громадського радіо! Я, Вахтанг Кіпіані. В ефірі програма «Зустрічі». Це програма про українсько-єврейські стосунки, взаємини, в їх історичній, та, навіть, сучасній далечині. Вже тисячу років українці і євреї живуть разом і нарізно, але водночас сперечаються, вивчають один одного. І сьогодні ми поговоримо про дуже цікаву сторінку історію українців і євреїв – це часи, коли вони разом воювали за свою свободу, воювали в радянських таборах.

Я запросив до розмови багаторічного радянського політв’язня, людину, яка сиділа багато років з спів’язнями-євреями Василя Овсієнка. Вітаю вас! Пане Василю, я вас представлю. Ви є філолог, який був вчителем, який брав участь у поширенні «Самвидаву» і потрапив, як ви себе характеризували, зачепили за останній потяг, який рушив у Мордовію.

Якраз там ви сиділи з багатьма видатними українськими, литовськими, вірменськими, російськими і єврейськими політв’язнями.  Кого з політв’язнів ви згадуєте насамперед.

Василь Овсієнко: Я прибув у табір №19 у Мордовії – це селище Лісне н весні 1974 року, маючи 4 роки, згідно з вироком, ув’язнення. Це табір суворого режиму, себто це територія обгороджена кількома огорожами з колючого дроту. Там можна вільно ходити в цій території, і робоча зона відповідно.

Я пригадую, прибув 12 квітня і мене вразило як багато людей, цілий мурашник людей, і всі однакові, в сірому одязі. Як же я буду розрізняти цих людей! А потім придивився, в кожного є нагрудний знак, нашивка, де написано прізвище, отряд, бригада. О, вже буде якась можливість розрізняти. У вечері, коли повернулась з роботи денна зміна, то мене покликали на чай. Це такий табірний ритуал.

Ходять різні легенди про «чіфер» – то все вигадки. Тому що в’язням продавали всього 50 грамів чаю на місяць, коробку. Але, якщо якесь свято, то потрібно цей ритуал відбути.

І от, певно, зійшлися люди різних національностей, це було видно по прізвищам, які написані. Я намагаюся говорити російською мовою, а один такий миловидний чоловік, Михайло Коренбліт,  каже: «Та говоріть українською мовою, тут усі розуміють! Тут більшість з України».

Вахтанг Кіпіані: І от в цей мордовський час , середина 70-х років, можна говорити про те, що навіть тоді, не тільки після війни, українців було половину в’язнів?

Василь Овсієнко: Так. Усюди, в кожному концтаборі воно було. Але тут я познайомився з групою євреїв, котрі у 1970 році зробили спробу вирватися з цієї «імперії зла». Вони закупили квитки на літак під виглядом весілля. Вони мали вилетіти із якогось там Приозерська, і цей літак мав би летіли на Ленінград. Вони задумали, що вони цей літак захоплять. У них був свій пілот, майор. Він мав замінити пілота офіційного і він мав повернути на Швецію. Але серед них знайшовся один зрадник, котрий їх всіх здав. І їх, кажуть в’язні, пов’язали в аеропорту.

Кіпіані: Тобто, злочин, як такий вони не здійснили?

Василь Овсієнко: Ні, але Марк Димшиць, а також Едуард Кузнєцов, котрий був організатором цієї справи, дістали смертну кару. Що правда, під тиском світової громадськості її замінили на 15 років. Інші дістали по 14, 12, 10 років і все це сумлінно відсиділи. Правда, на 10-му році ув’язнення таки світова громадськість домоглася, що їх по звільняли. А залишили росіянина Юрія Федорова і Олексія Мурженка. То ці досиділи до кінця.

Вахтакг Кіпіані: От як буває за бажання євреїв жити на своїй історичній батьківщині. Повну чашу випили до кінця українець і росіянин.

Василь Овсієнко: Як сказав мені колись Федоров, що він сів не у свій трамвай.

Вахтанг Кіпіані: А якщо згадати тих людей, так званих «само льотчиків», щодо тих людей, які намагались того 70-го року вилетіти на свободу. Причому, я не можу собі уявити, як нікого не підставляли. Там ввесь літак були свої: родичі, друзі і ці двоє, які їхали з ними цим трамвайчиком.

Василь Овсієнко: Вони зробили велику справу, вони пробили дірку, через котру інші євреї могли  виїхати офіційно. Вони самі сиділи, а євреїв почали випускати за кордон. І то, євреї ці одержували листи і з Ізраїлю. Борис Пенсон, художник, він одержав листа з маркою з його картинкою. Та нам, українцям, того і не снилося. І Михайло Коренбліт якось сказав, що ми живемо в щасливий час. Є єврейська держава, а ми відкрили оцей шлюз для євреїв, за це, каже, варто і життя віддати.

Вахтанг Кініані: А стосунки з цими «само льотчиками» вони були людьми, які були заглиблені в український контекст чи литовський. Вони мали свою мету, яка була покинути Радянський Союз і жити в своїй єврейській державі. Які у вас були з ними розмови, дискусії? Чи в усьому ви погоджувалися?

Василь Овсієнко: Стосунки були дуже гарні. Поміж українською громадою і єврейською було повне порозуміння. Литовці були до нас дуже близькі, вірмени. А, скажімо, російські, то були російські демократи, але були і монархісти з того таки Ленінграда. То з тими не завжди вдавалося домовитися про спільні акції. Вони не брали участь у спільних акціях. А з іншими у нас було порозуміння, бо у нас був спільний ворог. Була російська комуністична імперія зла. І це нас об’єднувало. І, коли треба було виступати на захист когось або у дні прав людини – 10 грудня, або день радянського політв’язня – 30 жовтня, день українського політв’язня 12 січня, або день червоного терору 10 вересня, то всі ми одностайно писали заяви протесту, тримали голодівку. І всіх кидали в карцери.

Вахтанг Кіпіані: А от все-таки в’язничне товариство воно не є таким ідеальним. Тобто, все часто люди, які завжди йшли і проти системи і проти інших людей. Чи стосунки з євреями були простими? Є  популярна теза про вічний антисемітизм, оскільки люди сиділи культурні, освічені, вони не мали бути такими печерними антисемітами. Чи в усьому ці українсько-єврейські зустрічі в таборі були простими? Чи ви могли переконати всоїх єврейських політв’язнів в тому, що ви маєте право мати незалежну державу, в якій вони матимуть своє місце.

Василь Овсієнко: Євреї до цього ставилися спокійно і навіть з прихильністю, бо вихід України з Радянського Союзу ослаб цю імперію. Було повне порозуміння в цьому відношенні. А деякі особистості, як скажімо Михайло Хейфец, він дуже глибоко проникав у наші справи і з глибоким співчуттям ставився до нас. Інші теж. Я пам’ятаю ті розмови, з деякими росіянами про це і говорити не можна було. Вони прямо казали: «Если будет наша власть, то вы будете здесь сидеть».

Вахтанг Кіпіані: Тобто, зміна радянської влади на російську вам нічого не обіцяла?

Василь Овсієнко: Навіть ще гірше обіцяли.

Вахтанг Кіпіані: А от, якщо згадати дискусії з євреями щодо національного питання. Наприклад, євреїв ЧК. З другого боку знищення євреїв,  український націоналізм, ОУН. Чи це викликало лінії розподілу серед в’язнів?

Василь Овсієнко: З нами, політв’язнями, котрі мали статтю «антисоветска агітація», тут не було якогось тертя. Але в цих таборах були інші люди. Ми третину тільки складали, третина табору становили колишні поліцаї, котрі співпрацювали з німцями під час німецької окупації, і ще третина – це наші партизани, то з цими ми були однодумцями. А от серед тих колишніх поліцаїв були окремі особи, котрі різко висловлювалися проти євреїв. Навіть відверто, іноді, казали: « Та за що я сиджу. Та я жидів убивав!» Пам’ятаю як Ласаль Камінський 4 свої роки відбув. І от літо було, він заварив чаю, покликав і нас, українців, попрощатися і каже: «Конечно, если виза будет завтра, то я уеду вчера.» А потім донощики, які крутилися довкола доносии, що от євреї і українці там молилися за столиком, підносили руки вгору і просили, щоб їх визволили.

Вахтанг Кіпіані:  Пане Василю, перед вами книжка Михайла Хейфеца, єврея, який написав про український правозахисний рух. Точніше про людей, які були його табірними друзями. І ви з ними сиділи?

Василь Овсієнко: Так, це був 17 табір у Мордовії. Це 75-й, початок 77-го років.

Вахтанг Кіпіані: Які у вас спогади залишились про цю людину? Бо, я знаю його біографію. Він жив у Росії і не був близький до українських цінностей. Він був радянською людиною, який писав сценарії цілком радянських фільмів. Справа Бродського привела його за грати. Але він не був українофілом на свободі. Але він став таким у тюрмі. Це ж відбувалось у вас на очах?

Василь Овсієнко: Він і не був свідомим євреєм, поки не потрапив у табори і не побачив українців на власні очі. Я знаю ще одного – Габріель Суперфін, то Зорян Попадюк і того виховав на єврея. Хейфец уже сидів у цьому 17-му таборі, а мене туди привезли 20 жовтня 75-го року на порожнє місце Попадюка, котрого спровадили у Володимирський централ. То грунт уже був підготовлений, і до мене звернувся Хейфец і українською мовою кілька слів сказав. Я там почувався важко у цій 17 зоні. І михайло до мене підходив і просив говорити українською. Читав українською мовою , іноді перепитувавши слова. А, коли він опинився поруч з Василем Стусом, бо Стуса привезли в цю зону в 76-му році, він тоді особливо позитивно ставився до нас і намагався вивчати вірші Василя Стуса.

Вахтанг Кіпіані: Ну це абсолютна неймовірна річ. Навіть зараз, коли ти знаєш українську мову. Стусові вірші – це не легеньки римочки, це зовсім інший вимір і дуже сильний біль.

Василь Овсієнко: Але це чоловік з феноменальною пам’ятю. Зробили там такий тотальний «шмон», обшук, позабирали всі рукописи. І він потерпає, що не зможе відновити їх у пам’яті. Так от після такого обшуку Михайло каже мені: «А в мене залишилися зошити Стуса, давай вивчемо і вже з пам’яті не вишкребемо». А Стус тим часом у карцері сидить. Я встиг вивчити 2-3 вірші, як  мене забирають на етап і повертають через 2 місяці. І Хейфец уже записав російськими літерами декілька десятків віршів і ще мені диктує і я записую, виправляючи.

Вахтанг Кіпіані: Тобто він надиктовував вам з пам’яті?

Василь Овсієнко: Так. Я скажу ще про одного єврея Ар’є Вудка. Він і тепер живе в Ізраїла і час від часу приїздить. І абсолютно вільно розмовляє українською. Це каже, я уже років 7 не говорив українською мовою. Він мав десь через рік звільнятися, але його забирають у Володимирську тюрму. Він попросив українців дати йому по декілька своїх віршів. Він прочитує їх по декілька разів і запам’ятовує. Він виходить на волю, його роздягають наголо, жодної речі йому не дають. Тобто, винести нічого він не міг. Він у пам’яті вивіз ці вірші і видав книжку.

Вахтанг Кіпіані: А чиї вірші?

Василь Овсієнко: Василя Стуса, Зиновія Красівського, Ірини Калинець, десь 11 авторів. Книжка ця вийшла.

Вахтанг Кіпіані: Повертаючись до постаті михайла Хейфица, він теж вивіз вірші Василя Стуса?

Василь Овсієнко: Я цього не знаю. Бо з Мордовії навіть я вивіз чимоло Стусових віршів.

Вахтанг Кіпіані: Це серед паперів ви заховали в зошитах.

Василь Овсієнко: Просто в зошиті були записані народні пісні, а поміж них і Стусові вірші. Так вони не звернули увагу, воно і пройшло так. З мордовії ще і в листах можна було вислати.. А на Уралі ми як були, то звідти збірка Стуса так і не вилетіла.

Вахтанг Кіпіані: Нагадайте,  бо зараз напевно слушна нагода. 80-й рік – це рік, коли так звані олімпійські посадки на Україні і Василь Стус знову опиняється за гратами. І «Птах в душі» це його рукописна книжечка.

Василь Овсієнко: Збірочка, котру він писав уже на Уралі. Я, коли бачив цього зошита у 84-му, там було близько 100 віршів, написаних верлібром. Але в останніх листах 85-го року Стус пише, що там 200 віршів і перекладів стільки ж. З цього пёятирічного періоду збереглося тільки 6 віршів, 39 листів і отой текст, який називається  «З таборового зошита». Це текст про наше становище. Так от Михайло, вийшовши на волю і , певно, його випхали за кордон. І він почув про те, що починаються повторні арешти. І він уже у 83-му році написав книжку «Українськи силуети». І вона вийшла за кордоном у видавництві «Смолоскип». І там є цей найбільший нарис про Василя Стуса, Зоряна Попадюка, Руденка, Квецька. Ця книжка виходила в нас українською мовою теж. Це збірник «Поле відчаю».

Вахтанг Кіпіані: Цієї книжка не вистачає, бо в магазинах зараз є багато більше, ніж раніше з історії трагічного, але і героїчного 20-го століття.

Василь Овсієнко: Хочу сказати, тоді у журналах, антиукраїнських, таких як «Жовтень» виходив у Львові. Та й «Радянська Україна» газета публікувала фейлетони, що на Заході створюється союз тризуба і зірки Давида. І навіть у журналі «Перець» була вміщена карикатура, як хижий вовк іде попід ручку з прехитрою лисицею.

Вахтанг Кіпіані: Вовк – то українець?

Василь Овсієнко: Це показували Стус і Хейфец. Але справді той союз тризуба і зірки Давида він був в нас у концтаборах і він був також і на Заході. Тоді йшлося про визнання Андрея Шептицького праведником світу, бо він рятував євреїв під час війни. Це вже Яків Сусленський – ще один щирий український патріот, відбувши ув’язнення у 92-му році організував нам, українцям, поїздку в Ізраїль. То там ми уже зустрілися з Михайлом Хейфецом, були ми в гостях в Едуарда Кузнєцова. І дуже гарно нас там приймали, а Яків Сусленський 5 днів возив нас по Ізраїлю. Я собі думаю, хіба я колись би потрапив у найсвятіші християнські місця самостійно? А сталося так, що ми побували в саду Гевсеманському, у храмі Тіла Господнього. Я пам’ятаю, як ми з Євгеном Сверстюком туди заходили, він роззувся і я теж. Я своїм коштом би туди ніколи не дібрався. Моя дорога до Єрусалиму проходила через Мордовію і Урал.

Вахтанг Кіпіані: Така була цікава, можна навіть сказати, хресна дорога від Мордовії. Ваша одна з публікацій про українсько-єврейські табірні взаємини називається «Мордований союз».

Василь Овсієнко: Так, від слова Мордовія. А чому? Знаєте, було деяке потепління десь так в 76-му році, одержує листа один з євреїв, Борис Зерніков: «Ментовская АССР, Душегубский район, поселок Парашево». Це мордовська, селище Барашиво. Ось з такою адресою. Але він дійшов, бо то було певне потепління у стосунках зі Сполученими Штатами і таки листи пропускали.

Вахтанг Кіпіані: Дуже цікаво, бачите. Говорили про табори, але в кінці посміхнулися, бо люди залишаються людьми, і дякувати Богу, що в 70-ті роки – це світла сторінка українсько-єврейської співпраці, бо навіть у таборах люди писали вірші, отримували дотепні листи і мріяли про те, що колись будуть нормальні держави. Ці держави матимуть нормальні стосунки і можна буде їздити один до одного в гості.

Це був Василь Овсієко, український політв’язень, філолог, людина, яка відсиділа 13 років в радянських таборах і, зокрема, його спів’язнями були єврейські націоналісти, вчителі івриту, радянські люди, які в таборах ставали євреями. Це досвід, який ми маємо знати. Спасибі.

Це була програма «Зустрічі», створена за підтримки благодійного фонду «Українсько-Єврейська Зустріч».

 

 

неділя, 19 березня 2023 р.

ЛІНА КОСТЕНКО «ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ АБО ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА»

19 березня- день народження Ліни Васильовни Костенко.
"Митцю не треба нагород,його судьба нагородила..”
Віват, Королево!
" Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку".


https://prostirsvobody.org/news/0/168/?fbclid=IwAR34xnyTa6N9F_r3w7_24dtPUbfnfkpll_Bl7Fj5Xi6zdcA7kvzoxDFhsl0

ЛІНА КОСТЕНКО «ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ АБО ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА»

06.08.2007

Отже, гуманітарна аура нації. Чи не правда, якесь приємне для слуху поєднання слів? Справді, кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, — в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті.
Але спершу уточнимо термінологію, щоб уникнути смислових аберацій.
В наш складний час, в нашій проблематично незалежній державі, де так поляризувалися пріоритети, впадає в очі, наприклад, амбівалентність поняття гуманітарний. Для одних — це комплекс гуманітарних дисциплін, адже humanitas — це категорія культури, освіти, духовності. Для інших слово гуманітарний асоціюється перш за все з гуманітарною допомогою. Як на мене, це вельми прикрий термінологічний збіг, що часом призводить до непорозумінь, коли, замість вироблення концепції гуманітарної політики в її кардинальних аспектах, все зводиться до розмови про черговий гуманітарний вантаж або про екологічно чисті макарони.
Думаю, що у країнах Європи, де є сильна традиція Гуманізму, чіткіше розмежовані ці поняття: гуманітарний і гуманістичний, людський і людяний, у нас же в означенні гуманітарних наук і гуманітарної ж допомоги ця різниця стерлася. Але треба мати на увазі цей нюанс.
Аура. У словниках радянського періоду, енциклопедичних, філософських, навіть іншомовних, — а ці словники осіли на стелажах, і люди досі користуються ними, — аура однозначно інтерпретується як термін медицинський, з області симптоматики деяких тяжких недуг, як специфічний стан, що передує нападові хвороби. Це, очевидно, від нелюбові до окультних наук, де аурою вважається невидиме світіння, яким оточені матеріальні тіла, особливо людина, і яке дано побачити хіба що сенситивам та ясновидцям. Ауру вивчали ще у 20-х роках, за допомогою світлофільтрів, тоді ж у Лондоні вийшла книжка Вальтера Кільнера «Аура людини». А в 60-х була навіть чутка, що ауру почали досліджувати американські вчені, але коли виявилося, що над головами деяких політиків аура вельми темна й плямиста, досліди було припинено, а їхні результати засекречено. Доводилося бачити й фотознімок дружини Реріха, на якому її голова оточена загадковим світінням, — але не беруся сказати, чи то справді була аура, чи щось із області фотоефектів. У кожному разі такі езотеричні поняття, як аура чи, скажімо, біополе, були протипоказані матеріалізмові, про що й свідчить звужено оказіональне визначення аури у вищезгаданих словниках.
Однак існує етимологія слова, досить звернутися до латини, — аура має там до десятка значень, і всі вони зв'язані з вітерцем, повівом, або золотом, відтінками золотого. Відоме Горацієве «aurea mediocritas» — золота середина, чи епітет Персея «auri gena» — «золоторожденний», тобто син Данаї від Юпітера, який навідав її у вигляді золотого дощу.
Зрештою, aureolus, ореол, — це вже прямий прародич аури, хоч у дорозі від давньої латини до наших днів вона приростала ще й іншими смислами, як це часто буває. До прикладу, камікадзе означає божественний вітер, згодом так почали називати японських льотчиків-смертників. Але, якщо вдуматись, то якийсь невловимий зв'язок між цими поняттями є, бо лише порив божественного вітру може кинути людину на такий відчайдушний крок. Словом, як існує, безперечно, якесь біополе особистості, так існує й аура цілої нації, хоч неозброєним оком її й не видно.
Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі ще не відбувся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш поліетнічний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано, — українським народом. У паспорті графа національності скасована. Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу.
Проблема тут навіть не в ідентифікації нації, а в кризі самоідентифікації національно дезорієнтованої частини суспільства. Не буду вдаватися в теорію питання, це окрема тема, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколінням на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог на планеті подарував саме українцям.
І ще одне, вже не з області термінології. Коли ми чуємо: Іспанія, іспанці, — які це у нас викликає асоціації? Ну, звичайно ж, Лопе де Веґа, Кальдерон, Сервантес, Ґойя, музей Прадо, Федеріко Ґарсіа Лорка.
Але ж дозвольте, а вогнища інквізиції, а Торквемада, а конкістадори, а вигнання євреїв з Іспанії, а диктатура генерала Франко? Це ж теж Іспанія. Але чому образ нації визначається не цим? Чому домінує література, культура, мистецтво? Ми знаємо поезію Хіменеса. Ми знаємо полотна Ель Ґреко. Ми знаємо музику Сарасате. Ось що створює ауру нації. І то аж таку, що француз Бізе пише оперу про іспанську циганку за новелою француза Меріме. Американець Гемінґвей пише «Фієсту».
Або німці. Нація філософів і композиторів, хіба не так? Хто дав світові Бетховена, Ґете, Шіллера, Геґеля, Канта, Ніцше? І хоч Бухенвальд недалеко від дуба Ґете, і дуб той спиляний, і солдати вермахту відкривали на тому пні бляшанки, — все одно, не Гітлер визначає образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.
Та ж Росія з її вічними смутами, з напівбезумними царями й генсеками, з її темним, забитим народом, — «где народ, там и стон», «Россия, нищая Россия», «Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрма», «вольному сердцу пошто твоя тьма?» Одначе ж не тьма визначає у світі її гуманітарну ауру. Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали у Нижній Новгород, — саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі.
Ще Гельвецій помітив цю рятівну властивість людства. «Ім'я Конфуція, — писав він, — більш відоме й шановане у Європі, ніж ім'я будь-якого з китайських імператорів». Ще в античному світі знали цю силу мистецтва й науки. І найрозумніші з тодішніх державних мужів дбали не лише про свій політичний авторитет, а й про своє, так би мовити, культурно-політичне реноме. Вони знали, що саме література й мистецтво дарують безсмертя, бо тривають у часі. Гуманісти розробили ідею історичного безсмертя. Де вже ті давні греки, де римляни, а історичне безсмертя їм гарантоване на віки.
Над Скандинавським півостровом, як північне сяйво, стоїть заворожуюча аура музики Ґріґа, Сібеліуса, дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті маленька Колумбія підсвічена магічною аурою Маркеса. Чи ж треба казати, що Англія — це Шекспір, Байрон, Шеллі? Що Франція — це Вольтер, Бальзак, Руссо, Аполлінер? Що Італія — це нація Данте і Петрарки, Рафаеля і Мікеланджело. Бо не квадратне ж підборіддя дуче визначає її обличчя, а її художники і поети.
А чому б у таких самих діоптріях не подивитися на Україну? Якщо десь у світі чують — Україна, українці, які це асоціації викликає там? Хіба це не правомірне запитання? Ми вже держава. Тож чи не час замислитись, хто ми в очах світу і яку маємо ауру, а якщо не маємо, то чому?
Таким чином, скоригувавши термінологію і некомфортним питанням поставивши себе в гуманітарний контекст світу, ми можемо цим закінчити вступ, дотримуючи композиційних настанов одного з ректорів Києво-Могилянської академії Йоаникія Ґалятовського, мабуть, чи не першого теоретика естетики проповідей, який вважав, що кожне казання має складатися з трьох частин: екзордіуму, нарації та конклюзії. Отже, перейдемо від екзордіуму, тобто вступу, до нарації, тобто викладу самої проблеми. І тут я маю нагадати підзаголовок цієї лекції. Повністю, з підзаголовком, її назва виглядає так: ГУМАНІТАРНА АУРА НАЦІЇ, або ДЕФЕКТ ГОЛОВНОГО ДЗЕРКАЛА.
Річ у тім, що коли американці свого часу запускали з мису Канаверал дослідну станцію з якимсь особливо потужним телескопом, що мав прецизійно точну систему дзеркал, то, виявивши в останній момент дефект головного дзеркала, призупинили запуск, усунули дефект і лише тоді запустили цей телескоп на орбіту.
В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, — і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об'єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі. Ефект головного дзеркала, точність його оптики, грають вирішальну роль.
У нас же цей телескоп давно застарів, ніколи не модернізується, його обслуга часом не дуже й грамотна, а часом і недобросовісна й упереджена, так що нація відбивається не в системі розумно встановлених дзеркал, фокусується не в головному дзеркалі, а в шкельцях некоректно поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання. Маємо не ефект, а дефект головного дзеркала, місцями воно розбите, уламки розкидані скрізь по світу. Та й взагалі цей телескоп встановлений нам не нами. Запрограмований на систему анахронічних уявлень, він умисно спотворює обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. В той час, коли справжня дослідна станція з потужним нашим телескопом давно вже повинна пролітати над світом, вивчати світ об'єктивно, і об'єктивно ж віддзеркалювати світові нас.
Раніше це було неможливо. Ми були у складі імперії, вона робила свій імідж на експорт, коригувала систему ідеологічних дзеркал, створювала ілюзію своєї, а відтак і нашої, присутності у світі. Насправді ж ми були на світовій сцені лише по цей бік залізної завіси. Чманіли в ідеологічній риториці, самі собі аплодували, не бракувало й запевнень, що ми великий народ, носії передових ідеалів, що у нас всесвітньо відомий Шевченко etc. Водночас відбувався нечуваний за цинізмом геноцид нації шляхом репресій, голодоморів та асиміляції, послідовна її дискредитація в очах народонаселення, індексування чіпких ідеологем типу «націоналісти», «сепаратисти», «зрадники», і все це в сліпучих перехресних променях добре відшліфованих імперських лінз.
Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають із Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі.
Для багатьох це було страшним відкриттям, для декого прикрою несподіванкою, а дехто буквально пережив шок. А надто це тяжко було, я думаю, для молодих амбітних людей, що саме входили у життя, не обтяжені тягарем ретроспекцій, ані жодним з національних комплексів, готові гідно жити і працювати. А тут раптом така гнітюча і принизлива реальність.
Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме комплікації з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції — це такі капсули українства в психологічно дистанційованому середовищі, без стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене по світу коріння. І що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, часто закамуфльоване до того, що самі його носії майже не усвідомлюють своєї шовіністичної інфікованості.
Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед — об'єктивно оцінити ситуацію. Поставити свою оптику, свою систему дзеркал. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована в силу історичних причин. Бути відкриттям для світу, а не морально ущербним народом в абераціях чужих віддзеркалень.
Перш за все треба було знати, що в Росії головне імперське дзеркало стоїть точно, протирається до блиску регулярно, і механізми системи гостронаправлених антен чітко відрегульовані. І ставити нашвидку свої так-сяк змонтовані рефрактори, тобто телескопи, що заломлюють світло в мінімальній кількості лінз, нерозумно і неефективно. Тим більше, якщо це робиться з простодушною «точністю до навпаки», за принципом — не «Россия родина слонов», а ми — батьківщина індиків.
Ефективне не те, що заперечує чуже, а те, що утверджує своє.
Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л. Кравчука: «Маємо те, що маємо», і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки. Не протиставивши дезінформації про Україну потужної гуманітарної думки, розпочали входження у Європу з оберемком анахронічних проблем. Знайшлися «будителі», які зчинили великий шум і витворили добрячий таки мультиплікат — націю, що хропе, стоячи на колінах. Або двох українців, з яких неодмінно вегетуються три гетьмани. Стало мало не правилом доброго тону увернути щось несхвальне про менталітет цілої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо історії України та її видатних діячів. Невідь з якого нафталіну видобуто комплекс меншовартості.
Нація виявилася незахищеною. Ореол, аура — це дуже тонка матерія, це не панцир і не щит, а, проте, нації, які мають ауру, надбану віками, захищені надійніше. Втім, помічено, що імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування.
Скажімо, та ж Росія. Вона раз і назавжди визначилася для себе в ореолі своєї величі. І хоч би яка найточніша оптика відбивала у тій державі її занепад, нужденність, деградацію, — все одно, в головному дзеркалі фокусується велич. Хоча всі знають, що це зовсім і не дзеркало, а давно вже намальований свій бажаний образ. Фактично це міфологема на експорт. Але без цієї міфологеми Росія себе не мислить. Лише на фактажі своїх реалій вона почувала б великий дискомфорт. А ця міфологема компліментарна, вона легко входить у свідомість. Вона вливається в систему суспільних наук і стимулює інші міфологеми типу «старший брат» чи «колиска братніх народів», з якої вивалилося троє близнюків, з-поміж них один чомусь дуже старший, і якраз той, що з'явився на світ не перший.
Саме по собі імперське самозахоплення — явище досить відворотне для навколишнього світу, типологія його сумновідома, але воно живить амбіції затурканих громадян, воно для них рятівний пас, який не дає їм втонути у своєму ж болоті. «Россия обречена на величие» — це та аксіома, яка в їхній ментальності чомусь цілком уживається з іншою загальновідомою формулою: «Нация рабов, сверху донизу все рабы». Колись не надто пристойний поет Барков у приступі самодержавної патетики написав: «Россия, встань и оживляйся!», згодом цей конструктивний заклик трансформувався в «Россия, встань и возвышайся!», і фігурує нині на всіх націонал-патріотичних радіннях. Згодьтеся, що такий градус самозвеличення привабливіший, ніж постійні заклики підвестися з колін, які вже зробилися лейтмотивом нашої незалежності. В газетах з'являються мало не рубрики: «Хто нас підніме з колін?» — А ніхто. Нація на колінах — це дуже несимпатичний силует. Їй можуть кинути один-другий кредит, та й махнути на неї рукою. Тому що ніхто нікого не зобов'язаний підводити з колін. Крім того, хто це вигадав, що ми стоїмо на колінах? Може, хто й стоїть, хай продовжує, він звик, йому так зручніше. Ось і недавно в одній із столичних газет з'явилося обнадійливе повідомлення: «Піднімаємося з колін». Але чому так наполегливо прищеплюється саме ця конфігурація? А якщо хто не стояв на колінах, чого ж він має підніматися? Наприклад, молодь, — вона ж просто ще й не встигла стояти на колінах, навіщо ж їй приписувати таку анахронічну модель?
Складається враження, що частина комплектуючих нашої оптики взята за інерцією звідти, з колишньої метрополії. І це не дивно, бо понад триста років возз'єднання, навіть не приєднання, а за принциповим постулатом Росії — возз'єднання, тобто всепроникаючої дифузії, — не могли не дати своїх наслідків. Той же патетичний заклик: «Россия, встань и возвышайся!», — передбачає, між іншим, теж вставання з якоїсь непрезентабельної позиції. А що вже казати про грізну інвективу нового російського прем'єр-міністра, яка недавно прогриміла в російській пресі: «Россия может встать с колен и как следует огреть». Різниця лише в тому, що Україна нікого не збирається «огреть», і одним із своїх найбільших досягнень вважає спокій і злагоду, що панує в нашому суспільстві. Однак патріоти запевняють, що нація спить. Це у нас другий лейтмотив незалежності.
Щодо природи цього сну у мене є сумнів. Я його сформулювала ще кілька років тому перед українською аудиторією в Канаді: «Сон, непритомність чи летаргія?» І мала враження, що такий коректив до сонливості нації аудиторія не дуже сприйняла. А нещодавно я знайшла підтвердження у Гельвеція. Ще у XVIII столітті цей філософ писав про летаргію народів, що вийшли з-під деспотій. Більше того, він зауважив, що у таких країнах «летаргія приймається за спокій». Чи не про те ж саме у Зерова: «Де розум і чуття — все спить в анабіозі?» Отже, таки не про сон ідеться, а про летаргію, в кращому випадку про анабіоз, а це стани хворобливі і можуть закінчитися для нації фатально. Так недовго дійти й до аури в інтерпретації радянських словників.
Ще один лейтмотив — рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахіть нашої історії.
А яку історію можна читати без брому? І взагалі, навіщо читати історію з бромом? Історія діло давнє, вона вже минула. Дивіться трансляції засідань нашого парламенту, тут і бром не допоможе.
Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів? Що, історію Англії можна читати без брому? Коли королева Марія Католицька, так і названа Кривавою, страчувала протестантів? Коли у часи Шекспіра «кров з ешафотів бризкала на сцену»? Недарма ж у спектаклі грузинського режисера Стуруа «Річард ІІІ» герої ходять по сцені у плащах, підтіпаних кров'ю.
Чи історія Франції, з її Варфоломіївською ніччю, з кривавим термідором? Чи давній Рим з його гладіаторами, з його цирком, де леви на арені роздирали християн? Чи, може, історія Німеччини дає взірці ідилічного розвитку нації? Чи, може, в Італії Данте не був вигнанцем, а Торквато Тассо не збожеволів? Чи Росія не закатрупила мільйони людей у лихоманці своїх перманентних експансій? А колоніальна політика Іспанії чи Португалії? А за один рік в Толедо три тисячі процесів проти «єретиків»? А тридцятилітня війна у Європі, вона ж тільки щойно закінчилась, коли почалася наша національно-визвольна під проводом Богдана Хмельницького. Європа лежала в руїнах, собаки вили на попелищах.
Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живущих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи. Але кожен з нас зобов'язаний їх не повторити і не примножити.
Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів — підводитися з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т. п. просто вже катастрофічний. Що це, психоз нав'язливих станів, постколоніальний синдром чи просто елементарна неосвіченість?
У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них, їхні постаті відсутні у головному дзеркалі нації, зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції, типу «національна ідея не спрацювала», «так історично склалося», «наш народ не готовий», «друга державна мова» і т. п. Враження таке, що того дзеркала взагалі нема. На його місці нуль. Дірка, заткана павутиною. Навіть не дефект головного дзеркала, а його відсутність.
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою, —це вже лейтмотив з вищих ешелонів влади, — мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, й літератури, й мистецтва. Так ніколи не було, це абсолютна неправда, і доказ тому — вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, й лихоліття, і скульптуру Мікеланджело чернь скидала на брук. Іспанія часів Сервантеса теж була в занепаді. Візьміть «Всемирную историю», видання Каспарі, 1903 р. С.-Петербург. Там є розділ, який буквально так і називається: «Экономический упадок и культурное возвышение Испании». Бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші. Іспанія тих часів була вкрай розорена. Там теж були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією. Двір купався в розкошах, держава загрузала в боргах. Всі ті ґранди і кабальєро були як наші депутати. «Поля заростали бур'янами», — цитую. — «Так стала гинути Іспанія». І при цьому був «розквіт духовного життя», «мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку», в країні створювалися численні поетичні академії. Сервантес і сучасник його із сусідньої Португалії Камоенс, учасники якихось тодішніх «гарячих точок», один втратив руку, а другий — око, обидва бідували, не мали від урядів ніяких пільг, одначе один написав «Дон Кіхота», а другий — свої «Лузіади», які є по сей день окрасою португальської літератури.
Або та ж Росія, «нищая» і «немытая», у поетів якої була «бледная, в крови, кнутом иссеченная Муза», — а яку поезію дала та Муза, так і не дочекавшись сприятливішого для себе періоду. І Золотий вік у неї був, і Срібний. І саме в найтяжчі періоди історії, під невсипущим оком цензури, в катаклізмах початку століття, то розстріляна, то репресована, то приречена на еміграцію.
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів. Так що все це — злиденство духу, популістські дурниці, той самий дефект головного дзеркала.
Але чому люди їм вірять, чому не завдають собі клопоту подумати, чому знову й знову дають ошукати себе? Я назвала б це — адаптованим розумом. У Ніцше є поняття — розум ув'язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув'язнений. Бо ув'язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об ґрати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та «летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу», як писав Гельвецій.
З тієї ж опери й заклинання, наприклад, про те, що обираючи мера, чи президента, чи депутатів, ти вибираєш свою долю. Що головне — єдність, без уточнення кого і з ким. Що там десь, ген за кордоном, у нас «багатовекторна зовнішня політика». То якби ж і внутрішня мала хоч який переконливий вектор.
Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській транскрипції. В рекламах з використанням світових шедеврів, у назвах крамниць і фірм. Рибки Матісса, що плавають. Джоконда, що підморгує. Модільянівська жінка, що ще більше витягує шию. Взуттєва фірма називається «Дон Кіхот», магазин сантехніки — «Кармен». Комп'ютерний вірус, і той «Мікеланджело». Втім, цей останній прийшов із Заходу.
Органічна необхідність у культурі атрофується.
Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків. Про це буде в окремій розвідці, а зараз тільки скажу, що давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані «російськомовні»? Чи відомо їм, що їхню «другу державну» в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?
Явище вимагає терміна, і воно його одержало. Справді, «так історично склалося». Нечуваний тиск русифікації призвів до патологічних мутацій. Отже потрібна не апологія цих мутацій, а їхня діагностика і лікування. Мова — це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.
В такій ситуації, в будь-якій, а в такій особливо, держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх вчених і митців. Бо за таких деструкцій, у перехідний період, це життєво необхідно — накреслити шляхетні обриси своєї культури.
Натомість людям голови захаращують мотлохом. З преси, радіо, телебачення сиплеться філологічно й морально нешеретована продукція. А якісь прицільно ушляхетнені поодинокі з'яви — це результат чисто індивідуальних зусиль як завжди етично зорієнтованих інтелігентів.
Безперечно, такий телескоп без дефектів всього лиш за вісім років державності створити важко. Це дуже складна система дзеркал. Але ж, принаймні, можна було б уже мати хоч якийсь проект. А то ще за радянських часів як була поставлена оптика на примітив, так вона і залишилась.
Та ще такий тепер час настав, що кожен може пускати зайчики зі свого балкона. Кожен може дивитися в перевернутий бінокль. Кожен може все розглядати крізь свою призму. Закомплексована феміністка, зиркнувши на себе у своє дамське дзеркальце, може заявити: «Літератури у нас нема». Якісь архаїчні щелепи можуть пережовувати у пресі нестерпне для слуху слово «жид». Державний діяч колгоспного типу може привселюдно з трибуни ностальгувати за колискою братніх народів.
Ще один контрапункт незалежності: нав'язлива ідея, завезена нам амбітними аутсайдерами західної науки, — десакралізація. І не кого іншого, а неодмінно Шевченка. Вже в нашій літературі немає більш-менш помітної постаті, яка б не була облита брудом.
Для демократії в цьому її посттоталітарному варіанті характерна втрата шляхетності в почуттях, у критеріях, у полеміці. Ну, невже ж таки найактуальнішим завданням інтелектуалів було ганяти каламутні хвилі навколо Шевченка? Причому, діапазон цих борінь вражаючий. Одні — за десакралізацію, інші — за канонізацію. Головного дзеркала і тут нема.
Ще наші класики не повернуті Україні в нормальній цивілізованій оптиці, ще текстологічно не відновлені їхні твори, покалічені то царською, то радянською цензурою, ще ми їх не звільнили від полуди фальсифікацій, — а вже взялися руйнувати.
Особливо дратує декого, що Шевченко в очах українців пророк.
А поляки у своєму головному дзеркалі бачать Krypte wieszczуv і два надгробки: Міцкевич і Словацький. Wieszcz, між іншим, це по-польськи пророк. І не просто пророк, а великий поет-пророк.
Колись партійні ідеологи розбивали вітраж Шевченка. Тепер теж шваброю дістають.
Не уявляю, щоб інші народи припустились чогось подібного. Згадайте, як експонують свою літературу грузини. Ті ж давні греки забороняли рабам співати на слова своїх поетів. Брюс Лі, американський актор китайського походження, в жодній зі своїх ролей не допускав приниження китайської культури.
А тут як не порнографічний шабаш, то етнографічні гопакедії.
Це вже навіть не викривлена система дзеркал, це — зловісна кімната сміху. Є там і «хохли», і запроданці, і мазепинці, і націоналісти.
У своєму імперському дзеркалі Росія показувала Україну як Малоросію. Вона й досі показує там різні пики.
Але не треба гатити по ньому кулаком, розбите дзеркало — це погана прикмета.
Треба просто поставити своє, і воно подасть Україну зовсім в іншому світлі. Буде у неї завтра ж аура чи не буде, але, принаймні, тьма тараканська розсіється.
Після віків такого «возз'єднання» довго ще нам доведеться вдаватись до сумних зіставлень. Але все це проблеми минулих аспірацій.
А сьогодні, зверніть увагу: Ростропович, приїхавши в Росію з симфонічним оркестром, каже: «Ми будемо грати російську музику, щоб показати, який великий російський народ».
І поки тут наші пігмеї намагаються повалити наших велетнів, Росія, мов та цариця з пушкінської казки, все заглядає у дзеркальце, все його питає: «Я ль на свете всех милее, всех румяней и белее?» У нас поремонтувати центральну вулицю столиці, і то скільки було нарікань, — «зарплатні не дають», а Хрещатик вимощують. А Росія реставрує свій Петергоф, відновлює бурштинову кімнату. Правда, при цьому вона торохтить кістками убієнної царської сім'ї і бомбить Грозний, що їй аури не додає.
Ми навіть 800-ліття Чорнобиля не зуміли відзначити. Ювілей мертвого міста, — де ще таке у світі є? Міста славного, старовинного, атомний попіл якого мав би стукати в наше серце, — не відзначили і забули.
А в Нижньому Новгороді, наприклад, збираються святкувати «1000-летие русской ложки». Хоч тоді там не тільки російської ложки, а й самих росіян ще не було, була мордва і булгари. Нація любить себе, доточує там, де куцо. Поки українці думають, що Анна Ярославна, королева Франції, — київська княжна, то десь у Ярославлі, у глибині Росії, реставрують якийсь будинок під готель — «Анна Франс», відкривають пам'ятник Ярославу Мудрому, і президент Росії називає його «первым русским князем-реформатором». А українська делегація за його спиною тільки знічено усміхається.
В часи чергової смути монах Філофєй сидів у якомусь псковському монастирі і шив Москві на виріст теорію «третього Риму». І хоч він себе називав: «невежа в премудрости», але добре тямив, що робить. Замість того, щоб писати, що Москва у мокві сидить, і московити великими гідностями не позначені, він ставив Москві її державницьку оптику. І вона таки добре її побільшувала ось уже стільки століть. Потім митрополит Макарій писав не яку, а «царственну книгу». І виникала генеалогічна легенда про походження московської царської династії від «Августа-кесаря», звичайно ж, з пересадкою в Києві, у князя Володимира.
І хоч би як пручалася реальна історія, а російські історики — як ілюзіоністи, вони виймуть те, що ніколи там не лежало. І це буде «московська схема світової історії», як писав професор Оглоблин. І поламати цю схему дуже важко. А місця для України в цій схемі нема.
А де наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава.
Наріжним каменем таких підвалин у цивілізованих народів завжди була Книга, культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя. В епоху Відродження навіть данину з переможених брали книгами.
Ось тут, може, і є печальна розгадка, чому Гердер писав: «Слов'янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії». Це не так. Історія була, історія гідна великих народів. Але вона не віддзеркалена у всесвітньо відомих анналах. На те склалось багато причин, серед них і візантійська відрубність культури серед латиномовних культур. Але також очевидно й те, що шаблями наші предки володіли краще, ніж пером. Бо якщо Данія має в початках своєї історії такого Саксона Граматика, що написав «Діяння данців», то відтак є і данці, і їхні діяння, духовно не привласнені ніким. Історик Йордан описав діяння готів. Готів немає, а діяння є.
В початках сотворіння світу було Слово. В початках сотворіння нації теж повинне бути Слово. Але якщо вже так сталося, якщо предки не виявили таких комунікативних інтенцій і не залишили свого потужного дзеркала, то, принаймні, треба поглянути в чуже неупереджене. Французький історик Шерер, наприклад, писав про українців так: «Ми побачимо батьків, що передали своїм синам почуття гордості бути незалежними й залишали їм у спадок саму тільки шаблю з девізом: «Перемогти або загинути!» Цілком інший образ нації. Де ж тут стояння на колінах, де хронічний сон, де три гетьмани з двох українців? Це, повторюю, так бачив українців француз.
Але він же й писав: «Ці чесноти, що викликають захват, коли йдеться про греків чи римлян, можливо, вважатимуться варварськими у розповідях про козаків». Так і сталося. Чому? Знову ж таки, питання оптики і того головного дзеркала, яке чомусь не фокусує правди.
Взагалі ж у дзеркалі світових опіній «національні фізіоґномії», як назвав їх Кант, відбиті більш чи менш об'єктивно, в сумі своїх антропологічних характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного порядку.
Кант у своїй «Антропології з прагматичної точки зору» зробив побіжну характеристику різних народів. У іспанців він констатує «національну гордість» і свідомість власної гідності, у німців — «темперамент холодної розсудливості і витримки». Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування, а італійці — художнім смаком. Про вірменів пише з великою симпатією, як про народ розумний і працелюбний. Сучасні греки здаються йому підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Що ж до Росії, то він сказав про неї досить ухильно, — «Росія іще не те, що потрібно для певного поняття про природні задатки, готові до розвитку».
Англійців і французів Кант становчо називає двома «найцивілізованішими народами на землі» і, крім природних властивостей, відзначає їхній «розвиток за допомогою мови». Англійській мові він вже тоді передрікав роль найбільш комунікативної ділової мови. Неважко помітити, що історія з часів Канта не раз підтверджувала слушність його спостережень.
Українці, зрозуміло, в цих кантівських викладках не присутні. Україна була у складі іншої держави, і як складова, попри всю її національну самобутність, самостійно для світу не існувала. Лише в окремі періоди до неї пробуджувався інтерес. В період козацьких воєн, скажімо, коли вона з'явилася як новий формотворчий елемент історії. Згодом привернула до себе увагу німецьких романтиків, коли вони відкрили для себе поетику цієї слов'янської стихії. А також у період визвольних змагань за свою державу в 20-ті роки. Та ось тепер, коли вона може постати на повен зріст.
Тож чи не час навести такий кантівський об'єктив на цю націю, — невже там відіб'ється та її фізіоґномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш, — фізіоґномія народу «без пуття, без чести, без поваги?»
Тоді все правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький — великий полководець, але не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного народу. Якщо ж це не так, то годі вже добивати цей народ.
Ось він і настав, цей найвищий час, повернути йому його історію, його мову, його культуру. Адже все це віками нищила імперія як визначальні чинники його національної ідентичності.
Натомість сталося непрощенне, — вже не імперія, не ворог, а у своїй же незалежній державі знайшлися сили, різнозаряджені, та водночас спрямовані на демонтаж України.
Сказав Монтеск'є — спочатку Треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом. 


вівторок, 14 березня 2023 р.

Де лежать витоки рашизму




Дмитро Чекалкін :        

 Принято считать, что поддержка войны, ненависть к Украине и к Западу – это следствие многолетнего промывания людям мозгов.

Это не так.

Тоталитарная пропаганда никогда не берёт свои идеи с потолка.

Ненависть и агрессия не пришли в мозги россиян из телевизора. Ровно наоборот – они в телевизор пришли из потаённых уголков коллективного сознания, отравленного обидой за гибель империи под названием СССР. 

Такое уже случалось в истории. 

Гитлер стал канцлером в январе 1933. Предшествовавшие этому выборы в ноябре 1932 его партия выиграла, но с результатом всего в 33%. Всего через год, в ноябре 1933, состоялись новые выборы. Вернее – «выборы», в кавычках. Нацистская партия была на них единственной, и получила 92%.

Но полностью промыть мозги 60-миллионному народу меньше, чем за год - нереально. Так что большинство немцев поддержали нацизм и тоталитаризм не потому, что их за считанные месяцы обработала геббельсовская пропаганда. И не потому, что их воодушевили территориальные завоевания (таковых в 1933-м ещё и в помине не было).

А потому, что многие немцы внутренне были готовы поддержать нацизм ещё до того, как нацизм был провозглашен официальной идеологией. Нацизм и тоталитаризм жили в их головах и до 1933 года.

 Очень важно понять: тоталитарная пропаганда никогда не навязывает обществу то, что этому обществу на самом деле чуждо.

Тоталитарная пропаганда реабилитирует дикие людоедские установки, УЖЕ СИДЯЩИЕ в головах людей, но считающиеся постыдными.

Антисемитизм, вера в кольцо врагов, жажда реванша были свойственны многим в Германии и ДО прихода Гитлера к власти. Люди верили, что во всех бедах Германии виноваты внешние враги. Что внешним врагам помогает пятая колонна. Что германские евреи и есть эта пятая колонна.

Но в демократическом обществе такие взгляды не поощрялись. И многие рядовые немцы их скрывали, не афишировали. В тоталитарном же обществе, напротив, именно эти взгляды были объявлены традиционными ценностями. Людоедство стало не просто допустимым – оно стало похвальным.

Вот и в России многие и до путинской пропаганды верили, что СССР развалили внешние враги и внутренняя пятая колонна. Жажда реванша за развал империи и ненависть к тем, кто из империи ушёл, были присущи многим россиянам задолго до 2022-го.

В 90-х, да и в первое десятилетие XXI века, такие взгляды не поощрялись – ровно как в Германии в 1920-х. Поэтому люди их по большей части скрывали. Но потом появилась пропаганда. Она услышала запрос глубинного народа. И «легализовала» эти его обиды, эту жажду реванша и эту ненависть.

И вот что ещё важно. Пропаганда может в одночасье замолчать – надеюсь, более-менее скоро так и произойдёт, пропаганда рухнет вместе с режимом. А вот идеи и настроения, живущие в головах глубинного народа, в одночасье не исчезнут. В Германии на то, чтобы изжить их, ушли десятки лет. Россию ждёт путь не менее долгий.

(Т/К Профессор Преображенский)

"Моральні інстинкти проти інстинкту самозбереження", - Мирослав Маринович

четвер, 9 березня 2023 р.

Валерій Пекар, Інерційний сценарій на післяперемоги....

  Валерій Пекар:        З важким серцем публікую давно написану статтю, оприлюднення якої я постійно відкладав.
Виграти війну, програти мир: інерційний сценарій.
Нація ображених переможців.
Що чекає нас далі?
Читайте за посиланням.  Виграти війну, програти мир: інерційний сценарій
Виграти війну, програти мир: інерційний сценарій
SITE.UA
Виграти війну, програти мир: інерційний сценарій