Стратегічні запаси урану України, які не захоплені РФ
Україна до війни входила у десятку найбільших урановидобувних країн.
На непідконтрольних територіях Миколаївської, Харківської, Донецької і Луганської областей є родовища урану, які ще не розроблялися Україною.
Але найбільші з них все ж розташовані на підконтрольній території, у Кіровоградській області. Якби Росії вдалося окупувати найбільше в Європі родовище урану, вона б значно зміцнила своє становище на ринку ядерного палива, наголошує Стелла Шехунова.
Багато років Україна дешево продавала свою руду в Росію, звідки отримувала ядерне паливо для АЕС. З перших років незалежності були плани побудувати підприємства з переробки руди та виробництва палива, це знизило б залежність від російських виробників ТВЕЛів.
Об’єкт № 906:
створення, розвиток і занепад уранового проєкту
Уранова промисловість України веде свою історію з кінця 1940-х років. Виробниче об'єднання «Придніпровський хімічний завод» (ВО «ПХЗ») у 1949–1991 роках переробляло доменний шлак, урановмісні концентрати та уранову руду. На території підприємства та поза його межами утворено сім хвостосховищ (бл. 42 млн т відходів переробки уранових руд) і цех для отримання окису-закису урану з азотнокислих розчинів. На початку ХХІ ст. здійснюються ліквідаційно-рекультиваційні заходи на об'єктах колишнього ВО «ПХЗ». Сучасна уранова промисловість розвивається згідно Державної цільової економічної програми «Ядерне паливо України». На початку ХХІ ст. в Україні видобування власного природного урану становить 500–800 т. на рік, що забезпечує потреби вітчизняної атомної енергетики на 30%. Решту Україна імпортує з Росії, але до 2015 р. існують плани на 100% забезпечити себе ураном власного видобутку. Уранові родовища розташовані в основному в межах Кіровоградської області.
Основні запаси урану зосереджені в Кіровоградському урановорудному районі (оцінювані запаси понад 100 тис. т.); а також у Центральноукраїнському урановорудному районі. Родовища Побузького УРР відпрацьовані в 1990-х роках. В експлуатації перебувають Ватутінське, Мічурінське і Новокостянтинівське родовища, в резерві — Северинське родовище. Промислові родовища урану України представлені ендогенними родовищами в альбітитах і екзогенними родовищами у відкладеннях платформного чохла Українського щита. Україна має 12 детально розвіданих уранових ендогенних родовищ із сумарними запасами достатніми щоб забезпечити потреби діючих АЕС України на наступних 100 років. Епігенетичні уранові родовища в осадовому чохлі Українського щита є по суті комплексними — вміщають ряд інших хімічних елементів: молібден, реній, селен, ванадій, скандій, що підвищує їх потенційну рентабельність розробки. Застосування технології підземного вилуговування у 2,5 рази знижує собівартість видобування урану.
Станом на 2010 р. повний цикл робіт з видобутку (підземним способом) та переробки уранових руд в Україні здійснює одне підприємство — ДП «Східний ГЗК». До його складу входять Смолінська шахта (працює з 1973 року), яка розробляє Ватутінське родовище, та Інгульська шахта (працює з 1969 року), що розробляє Мічурінське та Центральне. Резервне — Северинське родовище уранових руд. Виведення з експлуатації діючих шахт передбачається у 2020–2025 рр.
Переробка уранових руд і отримання уранового концентрату (U3О8) здійснюється на Гідрометалургійному заводі м. Жовті Води. Відходи (хвости) збагачення уранових руд зберігаються в спеціально обладнаному хвостосховищі "Балка «Щербаківська» (на 2010 р. — 37,4 млн т).
З 2000 р. в Кіровоградській області будується державне підприємство на базі Новокостянтинівського родовища (с. Олексіївка, Маловисківський район), яке є найбільш перспективним для України. Запаси родовища (100 тис.т. урану) оцінюють як найбільші в Європі і п'яті в світі за потужністю. Розробка Новокостянтинівського родовища дозволить Україні зайняти 2-е місце серед урановидобувних країн світу.
У 2016 р. Міністерство енергетики та вугільної промисловості України домовилося з міністерством енергетики Казахстану і Національної атомної компанією "Казатомпром" про створення спільного підприємства для видобутку урану в обох країнах. Казахстан має розвинуті технології вилуговування з видобутку урану. Казахстан також запросив Україну увійти в проєкт будівництва заводу з виробництва тепловиділяючих збірок (ТВЗ) для АЕС, який став би альтернативою Російському ТВЕЛу[1].
Виробниче об'єднання Придніпровський хімічний завод — колишнє державне підприємство, що спеціалізувалося на переробці уранової руди, на виробництві фосфатних добрив з продуктів уранового виробництва, синтетичних сорбентів та екстрагентів, хімічних солей та речовин, рідкісноземельної продукції, цирконію тощо.
Історія створення
У 1946 році розпочалось будівництво заводу № 906 у Дніпродзержинську, для виробництва атомної зброї (з 1966 року —Виробниче об'єднання Придніпровський хімічний завод), під керівництвом Михайла Прокоповича Аношкіна, який продовжував керувати заводом до 1975 року. Для зведення заводу було відселено селище Тритузне, на місці яких постали тимчасові концтабори з ув'язненими та німецькими військовополоненими, які й будували завод. Будівництво було завершене за два роки.
Перші радянські атомні бомби були виготовлені з урану добутого в Дніпродзержинську. Проєкт будівництва був засекречений — працівників заводу були змушені дотримуватись підписки про нерозголошення. Крім будівництва самого заводу велось будівництво власного житлового фонду, спорткомплексів. З 1946 по 1992 рік підприємство займалося переробкою уранової руди (виробництво закису-окису урану) — на заводі перероблялось 65 % уранових руд Радянського союзу.
Протягом 1950-х років на доменній печі № 6 Дніпровського металургійного заводу відбувалось плавлення урановмісного шлаку, з якого згодом добувався уран, внаслідок чого під час викидів відходів на місто сипався радіоактивний пил. У 1974 році почалися спроби переробки тепловидільних елементів, але у зв'язку зі зростанням кількості онкологічних хвороб у місті від цієї ідеї відмовились.
Промисловий цикл з виробництва продукції ядерної галузі охоплював підприємства на теренах всього Радянського Союзу, а ПХЗ був його важливою ланкою. Постачання сировини відбувалось з різних територій колишнього СРСР та Східної Європи: Уранові руди —родовище "Вісмут" (Німецька Демократична Республіка), Мангишлак (Казахстан),
Жовті Води, де, одночасно із будівництвом ПХЗ, відбувалось будівництво Східного гірничо-збагачувального комбінату з видобування уранової руди.У 1992 році виробництво урану було припинене. Причиною цього стали розпад Організації Варшавського Договору (найбагатші руди постачались з НДР) та СРСР.
У 1999 році відбулась конверсія (розчленування) заводу на декілька підрозділів. Зокрема першим було відділено ДП «Бар'єр», яке займалось доглядом за місцями захоронення відходів заводу. На базі підприємства було створено 12 окремих компаній, серед яких найпотужнішими є: Державне науково-виробниче підприємство «Цирконій», Державне підприємство «Смоли», Державне підприємство "Поліхім", Закрите Акціонерне Товариство «Амофос» , Закрите Акціонерне Товариство "Нітрофос" (з 2007 року "Амофос" і "Нітрофос" об'єднані у Публічне акціонерне товариство Придніпровський завод мінеральних добрив), Придніпровський державний гідрометалургійний завод та Придніпровський завод кольорових металів, 38 відділ інженерно-технічних частин.
Державне підприємство Придніпровський хімічний завод. Об’єкт № 906: створення, розвиток і занепад уранового проєкту
Одним з підприємств утворених у 1999 році внаслідок конверсії було Державне підприємство Придніпровський хімічний завод, що спеціалізувалося на виробництві фосфатних добрив та фосфогіпсу для захисту від іонізуючого радіоактивного опромінення на сховищах радіоактивних відходів колишнього ВО ПХЗ та Чорнобильської АЕС. З самого початку утворення фінансовий стан заводу залишався складним. У листопаді 2007 року ДП ПХЗ було оголошене банкрутом і ліквідоване, а його майно виставлене на продаж[4].
Екологія
Кількість радіоактивних відходів, що накопичились у відвалах поблизу підприємства з 1948 по 1991 рік, становить 36,34 млн т (18,96 млн км³). Як хвостосховища використовували глиняні кар'єри, а радіоактивні відходи разом з отруйною хімією зливали в яри. На території міста та на його околицях розташовано 9 хвостосховищ, шість з яких є незаконсервованими, тому є постійним джерелом екологічної небезпеки.
Ситуація ускладнюється тим що виробничі приміщення уранових цехів були покинуті в 1992 році практично за один день без попередніх дезактиваційних робіт, залишивши радіоактивний матеріал на місці.
Станом на 2020 рік радіаційний фон покинутих приміщень уранового виробництва місцями перевищував чорнобильський[5].
У 1964 році на підприємстві з'явились перші очисні споруди. У 2003 році була затверджена програма Кабміну тривалістю 11 років[6] про «приведення небезпечних об'єктів колишнього виробничого об'єднання „Придніпровський хімічний завод“ в екологічно безпечний стан і забезпечення захисту населення від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання»[7].
Немає коментарів:
Дописати коментар