Україноюдаїка – правда про українсько-єврейські взаємини

Віталій Нахманович  

Україноюдаїка – правда про українсько-єврейські взаємини 

Эта статья должна была стать предисловием к новой книге Мартена Давидовича. Книге, которую он так и не успел закончить. Но когда в начале прошлого года я обратился к нему с просьбой дать какой-нибудь материал для новой еврейской газеты, он предложил мне напечатать это свое эссе про украиноиудаику. И сразу согласился войти в состав редакционного совета. Предупредив, что мы, скорее всего, с ним будем часто расходиться во мнениях, но все равно он готов сотрудничать. Наверное, вспомнил наши споры при работе над украинско-еврейской энциклопедией. Энциклопедией, которую задумал он сам и из которой его, в конце концов, вынудили уйти. Я ушел оттуда еще раньше. Не потому что видел все недостатки этого издания лучше, чем он. Просто меня меньше связывало с этим проектом, и я мог себе позволить хлопнуть дверью. Позвонил Мартену Давидовичу и сказал, что не готов ставить свое имя, даже как редактора, под полупрофессиональными текстами. Он ответил, что понимает меня, но не может бросить то, что вынашивал так много лет. Через некоторое время ему «помогли» это сделать...
Впрочем, газета моя, независимая еврейская газета в независимой Украине так тогда и не состоялась. Видно, не пришло еще для нее время. А статья Мартена Давидовича осталась у меня. И когда он умер, я сразу решил отдать ее в «Зеркало недели». Почему именно туда? Потому что «Зеркало» было первым изданием «большой» прессы, которое осенью 2002 г. поддержало нас в борьбе против строительства в Бабьем Яру еврейского общинного центра «Наследие». Поддержало и продолжало поддерживать на протяжении всей этой долгой и отвратительной войны с людской глупостью, жадностью, беспринципностью и подлостью. И в войне этой Мартен Давидович был одним из самых бескомпромиссных бойцов. Одним из первых выступил на страницах «Еврейского Обозревателя» (тогда еще моего «Обозревателя», в котором мы в апреле 2002 г. начали и несколько месяцев вели отчаянную борьбу с этим безумным проектом) с прекрасной идеей вместо общинного центра создать нашу еврейскую Via Dolorosa к Бабьему Яру... Потом решительно заявил, что уйдет из Института иудаики, если институт будет участвовать в проекте «Наследие». И его мнение, возможно, в тот момент стало решающим для определения позиции Института... Потом выступил в том же «Зеркале» с жесткой отповедью одному из горячих сторонников этого строительства, также ныне покойному... И всеми силами поддержал созданный нами в начале прошлого года Комитет «Бабий Яр» в его стремлении наконец-то закрыть эту трагическую и позорную страницу истории и создать на месте массовых расстрелов национальный мемориал...
Поэтому я весной отнес эту статью в «Зеркало». Но что-то случилось, какой-то механизм не сработал, какие-то шестеренки заклинило, и статья тогда так и не пошла. И тогда, через полгода, в начале сентября я отдал ее в «Форум наций». Потому что, если «Зеркало» было нашей опорой в «большой» прессе, то второй нашей опорой, в прессе национальной, был «Форум наций». Он стал ею после того, как в августе 2002 г. мы потеряли «Еврейский Обозреватель», и остается ею по сей день. И такой же крепкой опорой все это время была Татьяна Хорунжая, в прошлом главный редактор «Форума». И Конгресс национальных общин Украины стал первой организацией, открыто и громко выступившей против кощунства в Бабьем Яру, долгое время оставался лидером протеста и передал затем эстафету Комитету «Бабий Яр». И Станислав Костецкий, руководитель Союза поляков Украины и сопрезидент Конгресса, не в пример нашим еврейским «лидерам», уже в этом году отказался от места в Бабьем Яру, предложенного ему городскими властями для строительства Польского культурного центра. И Иосиф Зисельс, председатель Ваада Украины и вице-президент Конгресса, несмотря ни на что оставался с нами все эти годы и вошел в состав Комитета «Бабий Яр».
Поэтому, когда я решил, что «Зеркало» уже не напечатает статью Феллера, я отдал ее в «Форум наций». И в этот момент что-то в «Зеркале» сдвинулось, какие-то шестеренки провернулись, и статья увидела свет. Вероятно, шестеренки провернулись не до конца, потому что при публикации «забыли» указать, что автора уже полгода как нет с нами. И вообще не сказали про него ни одного слова, как будто он еще не раз будет публиковаться на страницах газет, и читатель сам сможет узнать о нем из его статей. И это все дает нам право еще раз опубликовать последний текст Мартена Давидовича. Опубликовать не просто как «один из», а как его последнее «прости» нам и как наше «будем помнить» о нем.
Потому что это был удивительный человек. Человек со странной судьбой, которая была отражением странной судьбы еврейского народа в исчезнувшей стране. Человек, у которого было два имени. Его назвали Мартен «в честь» мартеновского стана, но у него было и еврейское имя Хаим – «жизнь». Он сам себя называл «евреем, который помнит о своих дедах», и вместе с тем, прочитав очередную мою статью, он повторял: «И все-таки мы ассимилированные евреи». На его похоронах читали Кадиш, а потом его тело сожгли в крематории. Но я думаю, что все это не главное. Потому что там, где он сейчас и где будем мы все, важно не это. Важно то, что он всегда был честным человеком, порядочным и добрым, мудрым и принципиальным. Поэтому, и уйдя от нас, он остался с нами, остался нашим другом, соратником и собеседником...
Я хотел, чтобы предисловие к этой статье написал Мирослав Маринович, человек, гораздо лучше, чем я, знавший Мартена Давидовича и вообще человек, слово которого значит гораздо больше моего. Отдавая статью Феллера в «Зеркало», я предложил обратиться к Мариновичу с этой просьбой. Но те же заевшие шестеренки тогда похоронили и эту идею. А сегодня оказалось, что «Форум» выходит буквально на днях, писать надо срочно, а значит, писать надо мне. Тем не менее, я надеюсь, что Мирослав Францевич еще напишет о своем старом друге, напишет не второпях и не два слова, и «Форум» еще будет иметь возможность публиковать его воспоминания о Мартене Феллере. И не только его. Я надеюсь, что многим людям найдется, что рассказать о Мартене Давидовиче, и мы сможем воплотить идею Романа Ленчевского, еще одного его старого друга, и издать книгу, посвященную этому удивительному человеку.

Віталій Нахманович

***

Мартен Феллер :
"Я належу до порівняно невеликого кола прихильників наукового напряму україноюдаїки. Твердження україноюдаїки суперечать значній кількості думок і поглядів, нерідко щиро поважаних, у тому числі і мною, вчених, які, по суті, слідом за К.Марксом розглядають євреїв як капіталістичну, гендлярську націю експлуататорів, а «Протоколи Сіонських старшин» («Протоколы Сионских мудрецов») як істину, а агентами «сионских мудрецов» – жидомасонами, практично всіх євреїв. З другого боку, україноюдаїка протистоїть поширеному переконанню певної кількості поважаних мною єврейських вчених в усьому іншому, крім їхніх, на мій погляд, хибних переконань, ніби українець, ледь чи не приречений на антисемітські налаштування.
Перші виходять, на їхнє переконання, з щиро українського погляду. Я додав би, марксистського. Переконання, що існують нації, які є експлуататорами. В очах таких авторів мусять виглядати зрадниками ті старі галичани, які не полишили своїх добрих згадок про «наших жидів». Вони наводять велику кількість єврейських прізвищ серед тих, хто чинив радянську політику впродовж 30-х років. І забувають Володимира (Зуєва) Жаботинського з його схилянням не лише перед геніальним Т.Шевченком, а й перед українським народом, що прагне самостійності взагалі, не згадують і критику Жаботинським тих євреїв, котрі спочатку ставали «німцями», а згодом «поляками», а на окупованій Московською державою землі «росіянами Мойсеєвого Закону». Не згадують і Бера Борохова, який очолював, створену в Полтаві на початку минулого століття партію «Поалей Ціон» («Робітники Сіону»), яка досить рішуче виступала за права українців. Не згадують і знамените висловлювання московського рабина Мазе, коли той дізнався, що Троцький, до якого звернулись релігійні євреї, щоб припинити більшовицькі насильства на українських землях, відмовив їм. Мазе сказав: «Революцію роблять Троцькі, а страждають від того – Бронштейни» (про всяк випадок, поясню: «Бронштейн» – справжнє прізвище Троцького).
Коли я дискутую з такими істориками, особливо зараз, коли відкрито архіви гестапо і КДБ. Вони посилаються на незаперечні свідчення гестапівських чи енкаведистських донесень, у яких констатується, що українці гаряче і вселюдно вимагають знищення євреїв – у перших, а у других твердиться, що євреї винаходять різні засоби, аби ухилитися від військової служби і тікають поза плечі радянських, у першу чергу російських, солдатів до Ташкента. За цим якось забуваються героїчні вчинки українських Праведників миру і просто мам, які, доки це було можливо, відправляли своїх синочків і доньок з харчами до гетто, де були їхні сусіди. Мої розмови з нащадками таких мам і самими мамами (тепер уже бабусями) свідчать, що відправляли діточок до гетто не до абстрактних євреїв, а до сусідів чи просто до людей, яким було, м'яко кажучи, скрутно.
Що ж стосується євреїв, що «тікали до Ташкента», то впродовж усієї війни, коли ордени ще не продавали на базарі, до речі, незалежно від національності, серед Героїв Радянського Союзу були 72 євреї, народжені в Україні, 27 з них – нагороджено за форсування Дніпра.
Коли узяти до уваги значно більш імовірні, ніж підпорядковані політичним цілям, архівні документи і пропагандистські публікації обох сторін, спогади людей, то виявляється, що українці в Галичині з великою повагою і ностальгією згадують тих «наших», довоєнних «жидів», які, бували і добрими порадниками і схильними допомогти людям, і казали: «Микола за мене працюватиме в суботу, а я за нього – в неділю». Йдеться не лише про Галичину.
Нещодавно дізнався від одного історика, ніби в рік Голодомору в Україні страшенно ріс антисемітизм, про що повідомляли у звітах співробітники КДБ. У той рік моя рідна тітка (з виразним єврейським обличчям) була вчителькою у селі Таборище, неподалік Чигирина, де починалась Хмельниччина. Її щиро поважали, любили. І вже після війни, коли я питався про український антисемітизм, вона впевнено казала: «Это, в основном, было к востоку от нас».
Мій родич – чоловік моєї двоюрідної сестри, який пройшов складний воєнний шлях і закінчив життя заступником голови ради ветеранів Великої Вітчизняної війни попри те, що був єврей. В роки війни він – батальйонний комісар – потрапив до німців у полон. Комісарів, навіть євреїв, гітлерівці не нищили, а досліджували їх фізичний і психічний склад. Макса «вивчали» у Маунтхаузені, звідки він тричі організовував втечі. А після війни сім років (до смерті Сталіна) як зрадника тримали у концтаборі у Норильську.
І сьогодні діти Макса і діти одного з його співв'язнів – найближчі друзі. Як стали і лишались вірними друзями Макс і його співв'язень попри те, що Макс з переконаного комуніста став правовірним євреєм, а його друг був заарештований як бойовик ОУН(б), простіше кажучи, як бандерівець.
До речі, українські і єврейські політв'язні не раз у таборах ставали друзями. Це дуже легко побачити, навіть, із заголовків розділів у книзі Михайла Хейфеца «Українські силуети»: «Святі старики з України» – про бандерівців, які були захоплені і засуджені на вигнання ще в передвоєнні 1939-41 рр. І наступний розділ – «Бандерівські сини» про післявоєнних засланців – українців. Ці люди стали добрими приятелями Михайла Хейфеца і своїм прикладом вірності Україні допомогли стати свідомим євреєм.
Але досить прикладів. Яка концепція покладена в основу ідеї україноюдаїки? Я її формулюю не своїми словами, а за думкою Сергія Єфремова, великого українського літературознавця і культуролога, висловленою у брошурі «Єврейська справа в Україні», виданій на початку ХХ ст. Він писав: «Євреї, як ми знаємо, живуть у найближчому зв'язку з українським народом. Це навіть не сусіди, як здебільшого інші народи, а одна із складових частин людності на самій же такій українській землі» [С.Єфремов. Єврейська справа в Україні. – К., «Вік», 1909].
Думка Сергія Єфремова, поряд з тим, про що свідчили матеріали, які потрапляли мені до рук, власне і наштовхнула мене у свій час запропонувати, як окремий науковий напрям, «україноюдаїку» (читач, безперечно, пам'ятає, що гортає книжку, як підзаголовок до якої я дав «Есеї з україноюдаїки»). Моє авторство щодо терміна «україноюдаїка» визнане в Україні (див., напр. праці А.Подольського, Р.Мниха). Додам, що мені не раз доводилось чути заперечення, начебто були польські євреї, литовські євреї, російські євреї, румунські, але українських євреїв немає підстав виділяти, бо вони жили у польській або російській, аж ніяк не в українській державі, адже українські землі століттями були під Польщею або Росією. Хтось до того додає, що євреї «прислуговували полякам чи росіянам», або навпаки, «були жертвами погромників-українців». Тому мені щиро радять «україноюдаїку» замінити вивченням «історії і культури євреїв в Україні». Але повторюю С.Єфремова – «Євреї ... одна із складових частин людності на самій же такій українській землі». Невипадково, навіть у Сполучених Штатах Америки в 20-ті рр. минулого – ХХ ст. євреї-емігранти з України, з пам'яті яких ще не зникли страшні картини погромів, продовжували вважати себе саме українськими євреями і поважати себе за це.
Відомий дослідник історії українського єврейства О.В.Заремба привернув мою увагу до публікацій одного з провідних єврейських літературних критиків початку минулого століття Баал Махшовеса (Баал Махшовес – псевдонім Ісраеля Еліезера Еліяшева, що позначає «той, хто розмірковує»). Той писав: «В той самий час, коли єврейська польська література відцвітає, в Україні формується група молодих єврейських письменників, яким судилося поєднати стиль наших старих письменників і сучасні сили єврейської літератури. Це особливо ясно виявилося в останні десять років художньої прози і єврейської поезії завдяки прозаїку Давиду Бергельсону і оригінальному романтику Дер Ністеру, завдяки талановитим поетам Давиду Гофштейну, Лейбі Квітко і Ошеру Шварцману, єврейська література знов набуває могутнього кроку вперед... Письменники розділяють епоху, коли центром була Варшава, і епоху, коли Київ з його кількома видавництвами («Київське видавництво», «Народне видавництво» і видавництво «Культур ліги») став одним із найбільших центрів єврейського мистецтва, літератури, і зокрема, справжньої єврейської книжки».
У своїх публікаціях, у першу чергу в книзі «Південне єврейство і єврейська література в ХІХ ст.» – («Дорем йіднтум ун ді ідіше літератур ін найцтн йоргундерт»), написаній у Києві і Берліні 1920–1922 рр. і виданій у Берліні, Баал Махшовес обстоював думку, що сучасний літературний ідиш попри те, що найбільші видавничі центри ідишської літератури в останній чверті ХІХ ст. були у Варшаві та Вільно, сформувався в Наддніпрянській Україні зусиллями письменників, – «українських євреїв», для читачів – «українських євреїв». Баал Махшовес чи не перший почав вживати цей термін поряд з терміном «південні євреї», який уживав, виходячи з того, що українські землі були на півдні Російської імперії. Засновником сучасної ідишської літератури він вважав хасидського цадика Нахмана з Брацлава.
За Баалом Махшовесом, нова єврейська література почала формуватися, як важливий чинник у процесі протистояння народної релігії – хасидизму і секулярного просвітництва – Гаскалі. У той час, коли хасидизм зберігав тісний зв'язок з простим народом і користувався у переказах і літературних творах переважно мовою ідиш, просвітництво, яке було пов'язане з багатими і освіченими євреями, орієнтувалось на іврит, німецьку, а ще більше, на російську мову й освіту, охоче співробітничало з російським урядом і його установами. Обидва напрями висміювали один одного, що привело до великого поширення сатиричної і гумористичної літератури. Переважна кількість літератури мовою ідиш була пов'язана з симпатиками хасидизму і прихильниками народництва, як воно складалося, зокрема в Україні.
Характерна для хасидизму орієнтованість на те, щоб ніколи не зважати на будь-які нещастя і лишатися оптимістами, відбивала на думку Баала Махшовеса характер саме українських євреїв, які завжди більш, ніж будь-де, були тісно пов'язані з ремісництвом і, навіть, із землеробством, зайняті продуктивною працею і торгівлею, не без іронії ставились до схоластичних розмірковувань талмудистів, як ортодоксів, так і прихильників Гаскали (просвітництва). На противагу їм, Гаскала вважала мову ідиш шкідливим, невченим «жаргоном» і наполягала на вивченні як івриту, так і особливо російської мови, світських наук, на лояльності й відданості російській державі.
З цього протистояння Баал Махшовес виводив особливості тої ідишської літератури, що складалася на українських землях. Водночас він поділяв погляд, що етнічні особливості обумовлені історичними, географічними, міжетнічними обставинами, і підкреслював, що розквіт нової єврейської літератури тісно пов'язаний з особливостями земель Волині, Поділля та Галичини.
Останнім часом усвідомлення певної окремішності українських євреїв існує і в політичному житті, і в науковій думці Ізраїля, можливо меншою мірою, в наукових дослідженнях українських вчених, як дослідників власне української історії, так і єврейської історії в Україні.
Дозволю собі визначити предмет україноюдаїки як вивчення історії, культури, літератури, побуту, традицій українських євреїв, як окремого субетносу єврейського народу, що склався впродовж століть у постійному побутовому, політичному на рівні мас, мовленнєвому взаємопроникненні з українським народом, попри традиційну замкнутість євреїв, яка дозволяла їм зберігати свою окремішність і викликала недоброзичливість у певної частини українців, нарешті про різне і спільне у сприйманні світу і суспільства обома народами.
Частиною предмету україноюдаїки вбачаються вивчення за регіонами України українських євреїв та українсько-єврейського взаємопроникнення. У Підкарпатті і Карпатах русини в селах (чи не єдині у цілій Європі) дуже скептично ставились до тверджень про те, що євреї використовують в маці кров християнських дітей, бо надто добре знали сусідів євреїв. На Тернопільщині, де виникла надзвичайно своєрідна (теж єдина в Європі) версія поєднання традиційного і загальноєвропейського в єврейській освіті (цікаво, до речі, прослідкувати можливий зв'язок між оцим єврейським просвітництвом і створеним ним менталітетом і формуванням саме в Тернополі в роки визвольних змагань українського народу «Жидівського куреня» Української Галицької Армії). В Одесі, куди мігрували євреї Тернополя і Бродів, єврейські торговельники високого рівня з Наддніпрянщини і де утворилася така специфічна ментальність, яка ортодоксальним євреям з Поділля дозволяла казати, що «пекло починається в семи кілометрах від Одеси».
Надзвичайно цікавим є уривок, на перший погляд, суперечливий, з записок Абрама Козодоя (1893–1979), дитинство якого пройшло в містечку Покотилові Уманського повіту Київської губернії, що наводить у своїй книжці «Местечко, которого нет» Борис Хандрос: «Коли я замислююсь над взаєминами євреїв і неєвреїв у той старий час (кінець XIX – початок цього століття – Б.Х.), то мене вражає, як євреї знаходили спосіб, щоб працювати, і не раз, навіть, бути друзями з неєвреями. Євреї погано знали мову оточуючих, погано говорили польською мовою і українською.
613 заборон єврейської релігії ізолювали єврейське населення від оточуючих».
Знаючи інші свідоцтва, повинен сказати, що цей «спогад» зазнав значного впливу радянської антирелігійної ідеології, яка суттєво перекручувала реакцію українців на єврейську своєрідність. Як свідчив український етнограф, батько Максима Рильського, Тадей Рильський, українські селяни поважали євреїв саме за вірність і відданість їхній давній релігії, і ще за їхню солідарність. Але, навіть, за Абрамом Козодоєм, виявляється, що євреї працювали, і часто, навіть, були в дружбі з неєвреями, що неєвреї часто бували на єврейських весіллях тощо.
На закінчення спробую дати найкоротше визначення україноюдаїки: комплексна, переважно, етнокультурологічна наука про українське єврейство у його глибинних взаєминах і взаємопроникненні з українцями.
Один з моїх друзів, коли я розповів йому про свій задум написати про україноюдаїку в газету, заперечив мені: «Але ж це про історію, а газета пише, звичайно, про гарячі проблеми сучасності». Як на мене, то вивчення україноюдаїки – світлих взаємовпливів між нашими народами, того, що було не на політичній поверхні, а відбувалось «в глибині лісу» є дуже актуальним сьогодні, коли і деякі представники, як єврейського, так і українського політикуму намагаються (свідомо чи несвідомо) посварити нас, навіть, просто виразною неповагою до одного з наших народів.

                                              Мартен Феллер

заступник директора Інституту юдаїки, професор кафедр журналістики, української мови Києво-Могилянської Академії

Олег БАГАН, Петро ІВАНИШИН
Науково-ідеологічний центр імені Д.Донцова
УКРАЇНОЮДАЇКА:
НАУКА, ЩО ОБ’ЄДНУЄ НАРОДИ


1-2 лютого у Дрогобичі відбувалися перші “Читання з україноюдаїки – 2008”, які актуалізували питанням цієї нової науки. Ця міжнародна наукова конференція була присвячена пам’яті відомого українського вченого професора Мартена Феллера (1933-2004). Конференцію організували Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Національний університет “Києво-Могилянська академія” і Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова. Стратегічним завданням науковців було осмислити методологічні та програмні завдання україноюдаїки як комплексної науки про українське єврейство у його тісному взаємозв’язку із українством. Виступи учасників мали дві головні лінії. Про проблематику україноюдаїки говорили історик Жанна Ковба (вдова М.Феллера), президент НАУКМА Сергій Квіт, директор Центру юдаїки Леонід Фінберг, відомий мовознавець Ярослав Радевич-Винницький, керівник Центру Донцова Олег Баган, відома перекладачка Валерія Богуславська, літературознавець Петро Іванишин та ін. Постать і значення М.Феллера як основоположника україноюдаїки були осмислені у доповідях польської публіцистка Ізабелли Хруслінської, учениці професора Світлани Невдащенко, професора Зенона Гузара, літературознавця Лесі Кравченко та ін.

Основні ідеї конференції, що звучали у виступах, можна підсумувати наступними судженнями. Постать професора Мартена Феллера відома далеко за межами Дрогобича, Києва чи України. Це справедливо і зрозуміло – таким був масштаб творчої діяльності цієї людини. Значною мірою саме під час викладання у Дрогобицькому педуніверситеті, у Франковому вузі сформувався той основоположний культурологічний комплекс теоретичних ідей, який був названий ним ще у 1994-му році “україноюдаїка”.

Йдеться про цілу комплексну науку, об’єктом вивчення якої є українське єврейство у тісному взаємозв’язку із українством. Однак тут простежується набагато глибший і ширший онтологічний аспект. Оскільки йдеться про надзвичайно важливий, перевірений століттями спосіб пізнання та розуміння буття двох давніх народів, народів Біблії із схожою трагічною долею. (Чого вартують лише факти пережитих глобальних катастроф українців та євреїв у ХХ столітті – трьох Голодоморів та Голокосту.) Такі наукові способи ведення культурного діалогу не можуть не заслуговувати на пильну увагу, вивчення та популяризацію у середовищі людей культури. Тим більше, у сучасний період світової історії.

Як це не прикро визнавати, але сучасний глобалізований світ насичений імперськими ідеями національної та релігійної нетерпимості, ворожості та ненависті. Явні чи приховані українофобія та антисемітизм стали, на жаль, сумною реальністю у межах новітнього інформаційного простору. Протидіяти такого типу антинаціональним процесам, налагоджувати конструктивний діалог між різними культурами, пророщувати зерна любові на основі взаємоповаги, взаєморозуміння, взаємовивчення національних традицій, національних ідей одне одного – ось вічно актуальні завдання для інтелігенції різних націй, про що можемо прочитати у Тараса Шевченка і Теодора Герцля, в Івана Франка і Володимира Жаботинського, у митрополита Андрея Шептицького і рабина Давида Кахани... У всіх тих, кого професор М.Феллер слушно окреслював як “наших великих духом”.

Наука україноюдаїка, основоположником якої став Мартен Феллер, належить до того типу продуктивних дисциплін, які допомагають долати історичні кривди та прикрі непорозуміння у житті українського та єврейського народів шляхом зосередження на тому доброму і головному, що було, є і повинно бути у міжнаціональному житті. Не випадково, що ця наука знаходила і знаходить такий однозначно схвальний відгук у середовищі української інтелігенції. Промовистий факт: ініціатором написання першої книжки з україноюдаїки (Феллер М.Д. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1994), а також проведення конференції, присвяченої пам’яті професора М.Феллера, став його друг, відомий український вчений та чільний діяч націоналістичного руху, доцент Дрогобицького університету Василь Іванишин. На жаль, передчасна смерть перешкодила йому особисто взяти участь у цьому важливому заході, але добру ініціативу підхопили учні та однодумці Василя Іванишина, зокрема із Національного університету “Києво-Могилянська академія”.Учасники конференції також відзначили той позитивний факт, що в Дрогобицькому університеті сформувалась група науковців, які організували перші “Читання з україноюдаїки”, вшановуючи тим самим пам’ять гідної шани людини – професора Мартена Феллера. Але водночас вони висловили побажання, щоб такі наукові заходи ставали систематичними, щоб вони охоплювали усе значніші кола науковців в Україні та поза нею, щоб добрий почин дрогобицьких учених став також і добрим зразком для наслідування і ґрунтом для співпраці. Бо справді йдеться про важливу гуманітарну науку, науку, що об’єднує народи.

«Так кажу я, єврей — український націоналіст»

Україноюдаїка, яку заснував професор НУКМА Мартен Феллер— це «комплексна, переважно етно-культурологічна наука про українське єврейство у його глибинних взаєминах і взаємопроникненні з українцями»

Пропонуємо читачем журнальний варіант доповіді одного з чільних організаторів конференції  відомого політичного мислителя, ІДЕОЛОГА УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ, вченого-літературознавця , засновника та провідника  Всеукраїнскої організації "ТРИЗУБ" імені Степана Бандери (Правий Сектор Майдана) полковника Петра Іванишина.

"....Інтелектуальна постать професора М. Феллера була цілком адекватною поставленим науковим завданням, що становили відповідь на поклик часу, на актуальну потребу пошуку міжнаціонального діалогу в постімперський період. Тому не випадково, а закономірно, що М. Феллера, цього мудрого та глибоко людяного дослідника, можна вважати ще й персоніфікацією україноюдаїки, персоніфікацією ефективної моделі вивчення україно-єврейського співбуття. Знаковим свідченням цього може бути виступ у Тернополі на Всеукраїнській науковій конференції «Національна ідея — основа ідеології державного будівництва» 1998-го, який професор завершив словами, що зірвали бурхливі овації величезного переповненого залу: «Так кажу я, єврей — український націоналіст».
У цих словах, мабуть, один із основних ключів і до витлумачення життя та творчості М. Феллера, і до зрозуміння суті та значення україноюдаїки як науки, систему якої годі охопити в межах кількох об’ємних досліджень. Однак можна виявити деякі важливі її методологічні риси.
Навіть поближне ознайомлення із основоположними працями з україноюдаїки її засновника дає можливість помітити суголосність системотворчих принципів із національно-екзистенціальною методологією. І це, мабуть, не випадково. І, очевидно, не лише тому, що автор цього терміна та концепції в українській науці Василь Іванишин був другом Мартена Феллера, хоча і через це, безумовно, теж. (До речі, промовисто суголосними теоретико-лінгвістичні елементи україноюдаїки є з лінгвонаціологією, наукою, що її розробляє інший друг професора М. Феллера, відомий український вчений Ярослав Радевич-Винницький).
Виходячи з праць В. Іванишина та його однодумців, можна окреслити національно-екзистенціальну методологію як гуманітарну методологію націозахисного типу, яка являє собою іманентну українській герменевтичній традиції систему регулятивних принципів національного мислення. Йдеться про ідейно-наукову базу національного світогляду, що випливає з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціальної інтерпретації сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації. В основу цієї універсальної гуманітарної методології покладено досягнення філософії нації, націології та передусім українського націоналізму.
Визначальним елементом національно-екзистенціальної методології є національний імператив: усе те, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії (в українському випадку — християнству), — є добром, а все те, що шкодить нації і релігії, є злом. У гуманітарній царині, зокрема у літературознавстві, це означає, що, по-перше, позиція дослідника мала б бути звірена з християнством та ідеєю свободи народу; по-друге, науковець зобов'язаний осмислювати дійсність передусім у категоріях захисту, відтворення і розвитку нації.
Класичним прикладом національно-екзистенціального мислення є відомий методологічний принцип — національний імператив Івана Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації».
Найбільш повно, якщо не теорію, то принаймні достатньо чітку національно-екзистенціальну практику розуміння та витлумачення подано у трьох україноюдаїстичних книжках Мартена Феллера (не враховуючи його численних статтей): «Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них» (Дрогобич, 1994), «Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо ж про нелюдське і людяне в них» (Дрогобич, 1998), «Про наших великих духом? Есеї з україноюдаїки» (Львів, 2001). Саме у цих працях помітним є осмислення співбуттєвих національних стосунків із погляду «взаємопроникнення» (термін, який, слідом за І.Дзюбою, активно використовує автор). Велика кількість аспектів цих стосунків не дозволяє детально окреслити їх у невеликій студії, однак зауважимо, що пріоритетними заявлені тематичні групи, що стосуються мов, ксенофобії та національної толерантності, а також осмислення визначних постатей в межах тієї чи іншої культури, що охоплює принаймні три дисципліни: лінгвістику, націологію та культурологію.
Неважко помітити, що особливо часто у всіх трьох працях автор апелює до філософії та ідеології сіонізму, зокрема досвіду видатного діяча єврейського націоналістичного руху — «мудрого політика і філософа» Володимира (Зеєва) Жаботинського. Перша книжка містить цілий підрозділ — лист В. Жаботинському, друга, за словами автора, «аж рясніє» цитатами з його творів, третя — включає два есе, присвячені цьому діячеві. Тому логічно саме на прикладі феллерівської актуалізації ідей В. Жаботинського розглянути націоекзистенціальну теоретичну модель, яка значною мірою структурує методологічну базу україноюдаїки....." Повний текст читай тут: (https://universum.lviv.ua/magazines/universum/2008/2/ukrjud.html )