Від факту проголошення Незалежності в мене було певне внутрішнє піднесення, тільки я не міг зрозуміти, чи відбудуться системні зміни, бо побачив, що голосують комуністи, а для мене здобуття Незалежності — це однозначна і повна зміна системи координат. Коли повернувся додому, то побачив, що нічого не міняється: все, як сиділо на своїх місцях, так воно і сидить.
Зрозумів, що толку з того не буде, і почав сам писати усякі проекти, шукати шляхи, щоб витворити якусь певну нову систему, яка могла б бути доволі дієвою щодо захисту державницьких і національних інтересів українського народу і нації. Я народився в Дніпродзержинську і жив практично біля Дніпровського металургійного заводу, який пізніше став комбінатом. Перші дитячі враження – це яскраве-яскраве небо. Коли в пічках ішла плавка, все небо переливалось від відблисків. Потім колись мене життя закинуло на північ Росії, і там я побачив північне сяйво, яке було дуже схоже на небо з мого дитинства. Я був дитиною асфальта і балкона, тобто жив у робітничій хрущовці. Відповідно, коло людей навкруги було специфічне. Про школу в мене тільки позитивні спогади. Спочатку я навчався, як тоді називалося “ударно”, на “4” і “5”. А коли закінчив школу, то мав 5 трійок по усіх предметах, які я не любив: хімія, інформатика, алгебра, геометрія і англійська. А от з історією і літературою все було нормально.
Малюком я хотів бути військовим льотчиком-винищувачем і літати на “МіГах”, ще хотів займатися контррозвідкою. Підлітком я читав усе, що було пов’язане з війнами. Дуже любив історичну літературу, радянську мемуаристику. Згодом було більше можливостей побачити, чим була радянська армія і що таке КГБ. Стало зрозуміло, що це – репресивний апарат, застій і занепад. Тому бажання щодо армії відходили на задній план. Після закінчення школи в мене виникла дилема: я міг одразу йти у інститут, але не пішов, бо хотілося самостійності. І в 16 років я пішов працювати на завод слюсарем-ремонтником по металургійному обладнанню. Мені з батьками дуже сильно пощастило, бо вони ніколи мені не заважали і завжди підтримували. До 96-го року я був російськомовною людиною. Сім’я у мене була аполітична і теж російськомовна. Але потім ми прийняли рішення перейти на українську.
Взагалі певна любов до України і мови у мене почалась з 4-го класу, завдяки вчительці, яка дуже цікаво розповідала різні оповідання про бандерівців, про український національно-визвольний рух. Це були дуже негативні оповідання, тому що радянські. Але в душі я відчув симпатії до їхніх героїв.
Цілий комплекс збігів і певних подій у житті витворили мене як людину, яка вирішила почати міняти життя на краще. Ось цим і займаюсь по сьогоднішній день. Дніпродзержинськ був доволі активний у плані неформальних, як тоді називалось, організацій, і згодом я долучився до національно-визвольної боротьби. Зустрів людей з Асоціації екологічної ініціативи восени 88-го, а потім ми створили Народний Рух України, точніше тоді це був Народний Фронт. І пішло-поїхало; якраз відбувались вибори на з’їзді народних депутатів СРСР. Цей рік між закінченням школи і потраплянням у Радянську армію у мене був дуже активний: різноманітні поїздки, зустрічі. Був навіть момент, коли я провів голодування в Дніпродзержинську. Це сталося на День прикордонника. Ця акція протесту була пов’язана з екологічними проблемами у нашому місті. З екологію там погано і зараз, але тоді було ще гірше, бо працювали всі заводи, і дихати практично не було чим. Я почав з того, що збирав підписи проти запуску коксової батареї на одному з коксохімів. ЇЇ запускали без очищувальних споруд. А це – купа шкідливих хімічних речовин у повітрі. Ми з хлопцями ходили по магазинах, по квартирах, скрізь, де тільки могли. Завдяки зібраним підписам,а їх було кілька тисяч, ми призупинили пуск цієї батареї. Але через вибори всі втягнулись у політику і наша робота стала марною. Коли ми дізналися, що цю батарею знову запускають, я оголосив попереджувальний однодобовий страйк, вийшов на центральну площу, плакат на собі повісив з закликами. Це вийшла доволі резонансна акція. Мені тоді було 17 років, але у групі підтримки було дуже багато людей, які приходили і ставили свої підписи. Я відвіз той плакат у Москву і врешті нам вдалося зупинити запуск тієї батареї. Ця поїздка мені тоді дуже запам’яталася, бо я познайомився з Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, Валерією Новодворською. Тобто зустрів багато знакових людей, які в моєму житті щось значили. Я мав можливість з ними поспілкуватися. Більше того, мені вдалося потрапити в “Українську Гельсінську спілку”, на той час найрадикальнішу структуру, яка активно переслідувалась радянськими спецслужбами.
Взагалі в Москву я їздив частенько, бо мав там діда, а от коли вперше потрапив у Київ, побачив несанкціонований мітинг на Майдані, тоді він називався Жовтневої Революції. Вперше в житті побачив, як ОМОН розганяє цей мітинг, вперше дістав кийком по горбу і вперше побачив наш жовто-блакитний прапор у величезному натовпі посеред столиці. Ті події стали для мене певними віхами, які формували свідомість і напрям життя. Я тоді ще не ідентифікував себе як націоналіст, але неодноразово задавав собі питання, чому я почав брати участь у таких дисидентських течіях, мабуть тому, що у мене було загострене почуття справедливості. Наприклад, перший мій страйк у житті стався після 7-го класу. Тоді існували так звані “лагеря труда и отдыха” – школярів вивозили в колгоспи, і ми там сапали усяку редиску або огірки. Я у класі був лідером і мені вдалося зібрати коло людей, своїх однокласників, і стояти на тому, щоб ми не виконували ту роботу, за яку нам мали б платити в декілька разів більше, ніж ми отримували. За такий страйк тоді по шапці можна було отримати дуже просто, але нам пощастило. Мені взагалі в житті дуже часто щастить. Ми побачили, як крадуть м’ясо з їдальні працівники цього табору. І це стало формою певного шантажу з нашого боку. Тоді ми отримали паритет: вони нас не чіпають, а ми їх. А ще дорослі стали прислуховуватися до наших побажань, стосовно норм і розцінок.
У квітні 89-го я підняв перший український прапор, кажуть, що на сході країни, це взагалі трапилось вперше. Цей прапор шила моя бабуся і моя сестра.
Вони, можливо, смислового навантаження ще туди не вкладали, але певна симпатія і віра в те, що я правильно роблю в них була. В жовтні того ж 89-го я потрапив в армію, але вже як член Народного Руху України, як УГСівець. Армія для мене стала великою школою життя, це було певне загартування, і я вдячний Богу, що туди потрапив. У мене там стався величезний конфлікт з генерал-майором. Він, побачивши мою особову справу, викликав мене до себе. Я стояв перед ним – пацаньонок, 18 років, форма на мені настовбурчується, віє запах “духа”, я тоді ще присягу навіть не прийняв. Стою і розумію, що мені не можна тут скакати, щось доводити, бо все одно нічого не доведу, а от гірше може бути. А генерал був дуже комуністичний, ще й начальник політвідділення, і все одно він мене спровокував півгодинною розмовою про трагедію в Тбілісі. Про те, як дивізія імені Дзержинського порубала саперними лопатками жінок. Це мало бути для мене прикладом дисципліни, самопожертви солдат, але тут я не стримався і почав гнати все, що думав про їхній Радянський Союз. І тоді мене запхали в найгірший дивізіон полка. Там я навчився виживати і боротися за свої права.
Я відслужив 2 роки і звістку про Незалежність зустрів перед самим дембелем. Тоді я теж спробував проявити свою громадянську позицію: понаписував листівки приблизно наступного змісту: “Не підпорядковуйтесь наказам комуністичних динозаврів, не воюйте проти свого народу”. Мене навіть прийшли заарештовувати за розповсюдження цих листівок, але на мій бік стали всі, бо я мав авторитет у полку і серед офіцерів, і серед солдат. Вдалося домовитись з парторгом, що вони не агітують за ГКЧП, а ми не агітуємо за Єльцина. І в той день я зрозумів, що не марно живу на білому світі. Від факту проголошення Незалежності в мене було певне внутрішнє піднесення, тільки я не міг зрозуміти, чи відбудуться системні зміни, бо побачив, що голосують комуністи, а для мене здобуття Незалежності – це однозначна і повна зміна системи координат.
Коли повернувся додому, то побачив, що нічого не міняється: все, як сиділо на своїх місцях, так воно і сидить. Зрозумів, що толку з того не буде і почав сам писати усякі проекти, шукати шляхи, щоб витворити якусь певну нову систему, яка могла б бути доволі дієвою щодо захисту державницьких і національних інтересів українського народу і нації. У 1994 році для мене такою організацією стала “Тризуб імені Степана Бандери”. А Василь Іванишин як перший головний командир, наставник і вчитель зробив з мене націоналіста. Бо я себе ідентифікував як національний демократ. З того часу я професійно зайнявся громадською діяльністю, хоч нам і було дуже важко з сім’єю, і на базарі довелося постояти, і на північ літав півроку. Я дуже боявся йти на базар, але життя примусило. Коли одружився з Олею, своєю вірною дружиною, якось потрібно було заробляти гроші. І ми придумали свій бізнес: вона в’язала різні дитячі речі, а я ходив і продавав. Це були 90-ті,а тоді можна було або красти, або йти в рекет, або продавати. А на базарі виявилось навіть цікаво, бо там було доволі інтелектуальне коло. За рік ми непогано піднялися, мали вже дві точки. А ще постійні інфляції: купив долари по одній ціні, продав по іншій. Але я відчував, що то все – не моє. Було гидко займатися торгашеством, але був змушений, бо народилася ще й наша перша дитинка. Цей бізнес допомагав виживати, але коли трапився “Тризуб”, ми потихеньку почали його закривати і практично одночасно займатися політикою. Це був постійний ризик, бо радянські силовики всі заточені на ворогів, а не на державників, які хочуть їм допомогти навести лад у країні. І всі вони, і менти, і сбушники думали, що Україна – це дуже тимчасове явище. Півроку, рік – і не буде тої України. Тому ніхто не збирався її розбудовувати, накрасти побільше – то була єдина їхня мета. Тому цей процес державотворення і призвів до Помаранчевої революції і до зимової. Дав би Бог, щоб до останньої, хоча дуже в цьому сумніваюся.
Коли я тільки починав у “Тризубі”, то стати авторитетом для людей, які ледь не вдвічі старші за тебе, – це дуже важко, але мені вдалося. В мене було три буремних роки, я страшно вимотався.
Але перше, що дозволяє втілювати в життя свої плани – це ідеологічні мотиви, тобто коли ти знаєш, в ім’я чого це робиться. І зараз оця війна показує, що ідейно мотивовані підрозділи воюють набагато краще при найгіршому забезпеченні.
А окрім того, я просто завжди був нарваний і проявляв себе де треба і не треба. Я – солдат, воїн, а солдат має виконувати чітко поставлені завдання і розпорядження свого керівництва. В зв’ язку з тим, що під час створення “Правого сектора” в “Тризубі” я вже займав найвищу посаду, хлопці прийняли рішення, що час мені йти в публічну площину, а публічності я завжди боявся, точніше недолюблював, як мінімум. Саме тому, коли прийшлося взяти відповідальність за події 19 числа на Грушевського – це була мука для мене. Мені постійно доводиться брати якусь відповідальність на себе. Це лягає на плечі певним тягарем, і цього тягаря якоюсь мірою боїшся. Але я йду на це, бо я – людина команди і команда в мене – найкраща в світі. Найголовніше зараз, щоб молодь займалась такими справами. А я просто люблю робити свою роботу і намагаюсь робити її максимально добре.
Зараз найстрашніше – це віддати наказ, від якого можуть загинути хлопці. Коли тобі приносять “двохсотих” і “трьохсотих” – це важко. Одна справа, коли ти їдеш разом на виконання якогось завдання, а таких нагод все менше. Структура розбудовується все більше і більше, і хлопці просто мене не пускають. Мій здоровий глузд часто підказує, що на командному пункті я принесу набагато більше користі, ніж якщо піду в складі якоїсь розвідгрупи. А особисто за своє життя мені було страшно в дитинстві, коли я одного разу провалився під лід у 4 класі. Це було на середині Дніпра, мене витягли, але такого панічного страху я не відчував більше ніколи. На війні я тримаю себе під контролем, бо керую людьми і страхи не мають проявлятися назовні. Звичайно, маю великий страх потрапити в полон, тому гранату для себе ношу завжди, бо смерть, як на мене, – краще, ніж потрапляння в лапи ворога.
Ще я боюся за свою сім’ю і уявляю, чим є для моєї дружини моя постійна відсутність і постійні ризики. Але при тому моя дружина Ольга зі мною майже 22 роки. Вона в мене – справжня і ніколи мене не підводила. Це – найнадійніший тил, який тільки може бути. А от каліцтва я не боюся, бо знаю, що навіть будучи калікою, я все одно піду воювати. Коли побачив, що в мене рука теліпається, подумав, що їй хана, бо я її навіть не відчував, але це мене не лякало. Я почав одразу думати, скільки знадобиться часу, щоб я лівою навчився стріляти. Взагалі коли поранили, перші відчуття в мене були, чи всі живі, бо нас разів 5 перекрутило. Слава Богу, всі вижили.
Воювати я пішов, бо розумію, що треба витворювати нову систему, яка буде здатна захищати цю державу. За Україну треба боротися. Без особистого прикладу побудувати щось справжнє неможливо.
Тим більше, що в мене був досвід керування доволі великою парамілітарною структурою, я знав, що авторитет треба постійно підтримувати діями. Відповідно, я зайнявся тим, що разом зі своєю командою пропонував певні ідеї, якісь виходи із ситуацій. Ми відразу ж узяли декілька баз для підготовки, бо усвідомлював, що Кримом воно не завершиться. І почали проганяти особовий склад, формувати загони. Озброєння спершу у нас ніякого не було, тільки те, що під час революції вдалося дістати, щось купили, хтось мав власне. Я розумів прекрасно, що повести людей на війну має право тільки людина, яка сама пройшла певні етапи в конкретній бойовій роботі. Через мою безпосередню участь у ряді бойових операцій, хлопці просто побачили, що я не ховаюсь від куль, не сиджу в тилу і не кричу правильні слова “давайте за мною”. Таким чином я досяг ще більшого рівня авторитету, який дозволив мені врешті вийти на формування “Добровольчого українського корпусу”. Він є єдиною всеукраїнською структурою, яка на моє глибоке переконання стала суспільним явищем, продовженням традицій реального козацтва, не отого шароварного, що бігає вічно п’яне із гарматками, а справді бойового. Це певне продовження Запорізької Січі. А ще моя безпосередня участь у таких операціях підняла і мою особисту самооцінку. Бо коли навколо тебе літають гранати, іде стрільба з усіх видів стрілецької зброї, коли відчуваєш себе на межі життя і смерті, відбувається переоцінка цінностей.
Коли корпус сформувався, звичайно, моя участь в бойових операціях стала набагато меншою – хлопці просто не пускають. Але те, що я маю перебувати постійно на передку, на своєму командному пункті, який так само зазнає ударів артилерії, для мене це так само однозначно, бо я зібрав людей, організував їх, повів на війну і після цього я не зможу просто сидіти в ВР і казати який я класний. Не можна жити постійно тим, що вже зробив, а треба постійно робити нове і думати про перспективу – це правильна і життєва, і націоналістична позиція. Бо націоналізм – це не просто почуття любові до Батьківщини, це ще й постійна дія на підтвердження цієї любові. Я казав навіть своїм виборцям, що я не маю грошей, щоб побудувати дороги, я не маю грошей, щоб провести газ, але я можу придушити якихось чиновників і видушити щось з них для вирішення якихось певних питань. А ще можу організувати людей на боротьбу за їх права. Щоб вони не були стадом, яким можуть помикати кому заманеться. Вони мають стати громадянами, а громадяни – це ті, хто об’єднані якимись ідеями і інтересами. І тоді вони стають силою, з якою починають рахуватися. Саме тому на фронті я був і буду, поки йде війна. А коли одужаю, то буду їздити в Раду і пробивати ті закони, які вважаю найважливішими: захист добровольців, який ми зареєстрували в перший день роботи, закон про зброю, національну безпеку та багато інших. Мені треба встигати працювати і депутатом, а коли я побачу, що я вичерпався, і що користі ВР багато не принесу, тоді можна і мандат скласти, хай іде інша людина і працює.
Роботи в нас дуже багато – державу цілу збудувати треба, війну виграти, Крим відвоювати. Бажано Росію розвалити як імперію. Тому тут себе можна знайти в дуже багатьох іпостасях. У нас, націоналістів, вибір завжди є.
Перша точка декалогу українського націоналіста звучить так: здобудеш українську державу або загинеш в боротьбі за неї.
Ця війна мене ще більше загартувала, я почав більш стратегічно мислити, отримав дуже багато знань і військового досвіду. Але з другого боку я став більш цинічним, більш черствим. Бо коли ти бачиш, як гинуть люди і ти їм закриваєш очі, звичайно, що всередині щось кам’ яніє. Єдине, що завжди допомагає, це віра в Бога, яка є певним рушієм. Я вважаю себе віруючим, хоч і дуже поганим християнином, бо до церкви давно не ходив. Для практикуючого християнина дуже важливо – це постійна сповідь і причастя. Останній рік у мене з тим дуже великі проблеми, бо війна є війна і не дозволяє щиро каятись у всьому, що робиш. Я вірю в те, що на все Божа воля, а Божі дива мене все життя супроводжують. Перед штурмом 19 січня на Грушевського я пішов на Аскольдову могилу посповідався – і в нас все вийшло. Я думаю, що ми як мінімум змінили хід революції, а можливо і хід історії України.
Нація – це мертві, живі і ненароджені українці в Україні і поза Україною сущі, як казав Шевченко. А народ, тобто те покоління, що живе зараз, – це лише одна з ланок нації. Бо нацією для нас були і князь Святослав зі своєю дружиною, і запорізькі козаки, і так далі. Покоління, яке є зараз, воно дуже неоднозначне. Можливо, навіть, той військовий конфлікт, який відбувається у нас на сході, в якійсь мірі обумовлений деградацією цього покоління, або його частини. Це дуже сильно проявлялося на Майдані, коли совок попер проти українства. Є не раби, а є раби – це деградована частина існуючого народу, для якої матеріальні блага вирішують все. Нещодавно нам попався в полон один деенерівець, він був чи то водієм “Града”, чи щось подібне. Роботи не було, а йому деенерівці дали дві з половиною тисячі грн зарплати, і він пішов за них воювати. Тобто гроші для нього – все. А Новоросія йому нахрєн не потрібна. Я йому кажу: “Дурак, ти б прийшов в українську армію, по контракту більше б грошей отримав”. Він: “Да? А давайте, я підпишу”. Це просто жах, це настільки примітивізм і відсутність будь-чого святого, що воно призводить до такої деградації. Але на цьому тлі ми бачимо мільйони людей, які за свою свободу готові жертвувати усім, в тому числі і життям. Мені здається, що дуже погано, коли люди мислять тоталітарно – оці всі погані, а оці всі хороші. Наприклад, Юра Бірюков нещодавно наїхав на когось несправедливо, як на мене, але на нього одразу гавкають, що він тепер поганець і так далі, а він стільки зробив і зараз зелений ходить від роботи. Цього чомусь ніхто не враховує. Не можна оцінювати людей, тим більше які постійно працюють на межі виснаження, через якісь пару написаних слів у фейсбуці, бо це руйнує єдність всього фронту і тилу. Треба тверезо оцінювати кожен вчинок людини. Спробувати спочатку побувати на її місці, а потім вже критикувати. Має бути об’єктивізм. Бо, коли втікали солдати з позицій цілими автобусами і їх зустрічали, як героїв, а вони відкривали фланги і тили іншим частинам, які на смерть тримали свої позиції і потім потрапляли в котли, – це друга сторона медалі. Це люди, яких потрібно було б віддати під військовий трибунал, а їх звеличують як героїв.
Все одно наш народ для мене – найкращий, як найкращий для мене і “Правий сектор”, і моя команда. І так має бути у кожної нормальної людини, у всьому світі, незалежно від національної приналежності. Своє – воно найближче, і немає більшої любові, ніж віддати свою душу за своїх друзів, за своїх найближчих. Так зараз і на фронті. Хлопці віддають свої життя за конкретних людей. Війна для мене – це не тільки великі речі, такі як здобуття держави, окрім того – це ще й захист конкретно своєї сім’ї, своїх дітей, свого майбутнього.
Людина має бути просто порядною, жити з якоюсь певною любов’ю, виховувати правильно своїх дітей і не робити з них паскуд. А ще треба любити свою Батьківщину, бо це так само, як любити маму. Бог, Україна, Свобода, Орагнізація – все має бути на своїх місцях.
Бо, як правило, жінки закохуються в наших хлопців як в бійців, які себе проявляють в боротьбі, а потім, коли виходять заміж, деякі з них намагаються зробити так, щоб сім’я для чоловіка стала важливішою за ту справу, якою він займався. Ламаються критерії, а це впливає і на взаємостосунки і на виховання дітей, і сім’я може навіть зруйнуватися.
Я завжди говорив, що треба спиратись на справжніх, на тих, що вміють щось робити. В наших хлопців по декілька вищих освіт, купа людей зі знанням іноземних мов. У нас – купа гідної молоді. І я не розумію, чому влада не може піти по системі грузинських реформ. А від цього і пробуксовка в звільненні наших східних територій, пробуксовка в тилу. Бо не ставлять на тих людей, які здатні жертовно взяти і пахати. Складається враження, що теперішня влада нас боїться більше, ніж зовнішнього ворога. Зараз державі було б більше потрібно надати нам статус окремого виду Збройних сил України самостійного добровольчого руху, ніж нам щось від них. Дати більше свободи і легкої стрілецької зброї. По добровольчому руху зараз дуже сильний спад, немає резерву. А ми не встигаємо поповнювати особовий склад у нашій учебці в “Десні”, бо черги стоять. Це говорить, мабуть, про адекватність прийняття рішень, про те, що ми бережемо людей, що ми їх не підставляємо і не зраджуємо. В нашого керівництва не було політичної волі, щоб придушити той перший заколот у Слов’янську, ту першу банду з двох десятків людей. І тепер гинуть тисячі.
В такі революційно-військові часи демократія не може відігравати якусь позитивну роль. Як правило, якщо держава бавиться в демократію під час війни, вона програє, а цього допускати не можна.
В моєму житті було багато зрадників, але я всіх їх простив і в людях не розчарувався. І вважаю себе дуже щасливою людиною, бо в мене є все: справжні друзі, які пройшли через все життя, а зараз їх стає реально більше, багато з них перевірені і миром, і війною, а ще репресіями і тюрмами, улюблена справа, чудова сім’я, діти, онук. Оце все можна назвати щастям. Найкращий відпочинок для мене – це коли я у колі родини, коли онук по мені повзає. Мені хочеться зробити свою справу і дожити до пенсії. Я б сидів собі вдома перед каміном, мангал поставив би, шашлики смажив. Зараз живу в хаті, яку побудував мій дід. Мене часто туди возили малим, потім там жили батьки, а тепер я добудував там спальню, кабінет, коридор, гараж, ще в планах знести старий потрісканий сарай. Дуже люблю проводити там час. До Дніпра – 15 хвилин, а це моя річка, яку я дуже люблю. Не менше люблю Оріль. Вона тиха, чиста і не цвіте. Ми туди їздимо постійно відпочивати з наметами, купаємось, бісимось з дітворою. Мені подобається бути на природі, бо постійне спілкування з людьми втомлює. Ти ж все одно для людей намагаєшся бути кращим, а вдома можна розслабитись і бути самим собою. Вдома не треба нікому нічого доводити.
Глава Торы, которую мы читаем на этой неделе, содержит два эпизода, которые поначалу кажутся совершенно не связанными между собой. В первом из них Итро, жрец Мидьяна и тесть Моше, советует своему зятю, как лучше распределить властные полномочия между членами общины. Во втором главным действующим лицом выступает Всевышний, который заключает с евреями беспрецедентный союз у горы Синай. Первый и единственный раз Господь явил себя целому народу, заключил с ним завет и передал ему самый известный в мире краткий этический кодекс 
(Ученик Аристотеля Теофраст называл евреев «народом философов», подтверждая таким образом ту же идею).