КАК ГРАЖДАНИН ИЗРАИЛЯ И БОЕЦ ЦАХАЛА НАШЕЛ СМЫСЛ ЖИЗНИ И СВОЮ СУДЬБУ В БОРЬБЕ ЗА УКРАИНСКУЮ КОЗАЦКУЮ ВОЛЮ

Здесь мы помещаем чрезвычайной важности человеческий документ - живое свидетельство того, что свободные люди ( в отличие от рабов) бедь то националисты -евреи, или националисты- украинцы - они всегда побратимы в борьбе " за нашу и вашу свободу".    

БОЕЦ АТО ИЗ ИЗРАИЛЯ. ИНТЕРВЬЮ 

http://bykvu.com/bukvy/boets-ato-iz-izrailya-intervyu.html

.........В рядах ВСУ возникали проблемы из-за твоей национальности?    

Нет. Когда в конце лета началось большое наступление российских войск, было разбомблено 2 наших базы: Дмитровская и Победа. “Айдар” и другие бойцы МВД и ВСУ в последствии эвакуировали оттуда технику и останки. Ребята, которые были на Победы принесли мне еврейскую кипу со словами: “ты же еврей, ты знаешь что с этим делать”. На Счастье мы стояли вместе с одним националистом, который мне говорил, что прекрасно понимает, что именно там фашисты. Он говорил, что еще год назад не мог представить, что харьковские антифашисты будут ему звонить, чтобы узнать все ли у него в порядке и отправлять ему гуманитарку.  

Мы перешли эту ступень. Просто людям тяжело это понять. Мы перешли эту ступень. Мне очень обидно за них, потому что я - человек со стороны, который вообще не должен был принимать в этом участие, считаю что проблемы нет.

Я считаю, что украинский национализм - это казацкая воля. Все решается сообща. Мир без границ, все люди выбирают свою культуру. Если приехал в Испанию - уважай их культуру, если приехал в Украину - уважай ее. Я считаю,  что это здравый национализм, любить то место где человек вырос и жить по его же правилам. В том же “Правом секторе” нет ничего ни против мусульман, ни против евреев.  .......

Ексклюзивне інтерв'ю Дмитра Яроша

https://www.youtube.com/watch?v=lvZ0PxTSK5k&feature=youtu.be

Мы ведем переговоры с Генштабом по легитимизации "Правого сектора", - Ярош

Мы ведем переговоры с Генштабом по легитимизации "Правого сектора", - Ярош

Согласно совместному решению руководства Добровольческого украинского корпуса и...

CENSOR.NET.UA|АВТОР: ЦЕНЗОР.НЕТ

УКРАИНСКИЕ ЕВРЕИ - ДОБРОВОЛЬЦЫ НА ФРОНТЕ, ВОЛОНТЕРЫ В ТЫЛУ ...

Арсений Финберг: "Евреи просто поддержали страну, в которой живут"

 Создано: 31 Март 2015

 

Арсений Финберг — известная фигура в волонтерском движении Украины, один из основателей крупнейшего в стране Центра для вынужденных переселенцев, через который прошли уже 25 тысяч человек, и по совместительству успешный бизнесмен, владелец экскурсионной компании «Интересный Киев» и отец двух маленьких детей. Корреспондент Jewish.ru в Киеве поговорил с Арсением Финбергом о гражданской позиции, еврейских ценностях и новой Украине.

— Чем ты объясняешь тот грандиозный размах, который приобрело волонтерское движение в последний год? Мы помним «оранжевую революцию», попытки построить гражданское общество, но ничего похожего на эту жертвенность тогда не было и в помине. Да и вообще на Украине, как и на всем постсоветском пространстве, волонтерство никогда не находило особого отклика: если на субботник, то только по указке профкома. А тут вдруг...

— Меня самого поначалу удивляло, что 70% сограждан за последний год приняли участие в волонтерском движении. Но надо понимать, что Украина в новейшей истории никогда не сталкивалась с войной. И когда к нам пришла эта беда, стало ясно, что государства по большому счету еще нет, а война уже идет. И если мы сейчас не поможем нашей стране, то будет поздно…

— А как же традиционная надежда на то, что кто-то там наверху все разрулит?

— Когда стало очевидно, что «кого-то» нет, а враг есть, опасность потерять все излечила от инфантилизма. Кроме того, у каждого из нас появился конкретный человек — кум, брат, сват, знакомый, — ушедший на фронт, человек, который может погибнуть, если ты ему сейчас не поможешь.

— Ты называешь себя «волонтером поневоле». Это не поза? Ведь началось все с «Эскадронов добра» еще на Майдане...

— Как и большинство киевлян, я так или иначе помогал Майдану, эпизодически возил продукты, лекарства. А когда наступило 18 февраля и начали стрелять, понял, что пользы от моего стояния там мало: как вести себя, когда вокруг стреляют, я не знаю. А в логистике немного разбираюсь, поэтому кинул клич, мол, еду покупать медикаменты, кто хочет — присоединяйтесь. На следующий день уже десяток машин курсировали по всему городу, покрывая потребности больниц и ребят, которые там лежали. Так родилось то, что журналисты назвали позднее «Эскадронами добра», и с этого началось мое волонтерство. В течение месяца-полутора мы активно доставляли медикаменты по всем больницам, где лежали раненные на Майдане, потом поток раненых прекратился, но началась война на Донбассе, и в Киев потянулись вынужденные переселенцы.

— Была ли в этом какая-то еврейская миссия или национальный аспект заботил тебя тогда меньше всего?

— Еврейские ценности мне близки, и понятие «маасер» для меня не пустой звук, поэтому десятую часть своих доходов я давно отдаю на цдаку. Не всегда речь идет о помощи евреям. Достаточно долгое время я помогаю детскому кардиоцентру в Охматдете (крупнейшая детская больница Украины — Прим. ред.), где каждый день спасают десятки новорожденных. При всем этом еще год назад я и подумать не мог, что буду волонтером. У меня свой, требующий внимания бизнес, которому я сегодня уделяю куда меньше времени, чем хотелось бы.

Что касается миссии, то речь идет, скорее, о гражданской позиции, подкрепленной еврейскими ценностями. Если хочешь, то это невозможность остаться в стороне, когда человеку рядом с тобой плохо. И, знаешь, как-то так сложилось, что люди, которые начинали этим вместе со мной заниматься еще во времена «Эскадронов» и «Волонтерской сотни» и продолжают это делать на Фроловской (в Центре для переселенцев на Подоле в Киеве — Прим. ред.), — среди них много евреев. К слову, три четверти координаторов нашего центра либо галахические евреи, либо имеют еврейские корни.

— Значит, наверняка слышали зимой прошлого года, что «не еврейское это дело вмешиваться в чужие разборки»?

— Слышали, хотя все проще гораздо: нам просто небезразлично, что происходит на Украине. Что удивительного в том, что евреи поддержали страну, в которой живут, и пытаются что-то делать во благо этой страны? И в синагоге, и в еврейской школе собирают вещи для нашего центра, а мы, в свою очередь, помогаем лагерю для переселенцев, созданному Киевской еврейской религиозной общиной.

— Сосредоточиться на помощи именно беженцам — твое сознательное решение? Ведь два других направления работы «Волонтерской сотни» — это содействие АТО и поддержка раненых бойцов.

— Простое разделение обязанностей. Но не только… Я люблю Киев, меня называют позитивным маньяком этого города — города, в который сейчас приехали гости, многие — в чем стояли, некоторые из подвалов бомбоубежищ. И я, как радушный хозяин, хочу им помочь. Центр на Фроловской — это центр первой помощи, где люди регистрируются и получают вереницу талончиков — на одежду, горячие обеды, пищевые пайки, наборы бытовой химии и прочее. В течение первых 45 дней после приезда наши гости успевают оформить все социальные выплаты, которые им положены, и найти какую-то работу, в чем мы тоже готовы помочь. Есть медпункт, лекарства первой необходимости выдаем прямо здесь, если требуются более дороги препараты — ищем деньги и закупаем. Кроме того, на территории центра работает психолог, есть столовая, детская комната, точнее военный кунг — фургончик, буквально нафаршированный игрушками, арт-вагончик для мастер-классов, библиотека и центр занятости. Чтобы не заблудиться, везде навигация, разработанная дизайнерами, рисующими новую схему киевского метро. За все это отвечают от 20 до 50 волонтеров, которые работают ежедневно. При этом единственный человек, получающий зарплату, — это наш завскладом.

— А что власть, не ревнует? Вы же, по большому счету, делаете ее работу, оставляя ей упреки в беспомощности со стороны тех же беженцев.

— Мы прекрасно отдаем себе отчет, что власть не в состоянии сейчас делать эту работу сама. За этот год в моем телефоне появились номера многих министров и их замов, и, надо сказать, они быстро откликаются на любые просьбы. Марина Порошенко (первая леди Украины — Прим. ред.) помогла с подарками на Новый год для детей переселенцев, МЧС поставило палатки, замы [Виталия] Кличко (мэр Киева — Прим. ред.) отдают нам списанные киоски, из которых мы раздаем помощь, таможня помогает оперативно оформлять многочисленные контейнеры с гуманитаркой.

— Прости за откровенность, а чего вы ждете от этой власти взамен? Я не финансирование имею в виду и не почетные грамоты...

— Многого ждем, но для меня главное отличие «оранжевой революции» 2004 года от Майдана- 2014 в том, что если десять лет назад люди думали: вот сейчас изберем новую власть и все наладится, то Майдан научил нас, что, пока ты сам что-то не сделаешь, ничего в этой стране не изменится. Поэтому у человека, начинающего кричать «Все пропало!», я спрашиваю: «А что сделал ты?» Знакомый раввин говорит мне, мол, все это тщеславие. И это отчасти правда, я горд тем, что у нас получилось. Но это еще и расчет: чтобы государство изменилось, нужны тысячи людей, которые начнут менять реальность вокруг себя.

— Каково происхождение всех этих вещей и продуктов, которые вы распределяете? Это помощь от бизнеса или собрано простыми гражданами? Как, грубо говоря, проходит фандрейзинг?

— 98% того, что поступает на наши склады, приносят люди с улицы. Сотни киевлян ежедневно приходят с вещами для переселенцев, окошко приема не закрывается. Есть, конечно, и контейнеры от благотворительных фондов, датчане, например, прислали оборудование для больниц, но, повторюсь, это 2-3% от общего объема помощи. На самом деле мы получаем в десятки раз больше вещей, чем нужно в центре, поэтому еженедельно отправляем несколько тонн в лагеря для переселенцев по всей Украине.

— Можешь широкими мазками нарисовать портрет человека, стоящего у окошка приема с вещами для переселенцев?

— Ну, разве что очень широкими (улыбается). От пенсионерки, у которой у самой две кофточки и одну из них она отдает в наш центр, до дамы на Lamborghini, которая, перебирая свой шкаф, приносит брендовые вещи с бирками. От школьников, которые отдают школьную форму, из которой выросли, до хипстеров и барышень, сдающих обувь на 12-сантиметровых каблуках. Я иногда шучу, что скоро придется брать деньги за прием вещей.

Сложнее всего с продуктами, но и с ними помогают — и люди с улицы, и крупные компании, в основном международные и украинские IT-гиганты: Ciklum, Luxoft, GlobalLogic, «Инфопульс». У нас есть боксы для сбора пожертвований в некоторых ресторанах, а киевский филиал израильской сети Aroma, например, отчислял с каждой проданной чашки кофе одну гривну в пользу бойцов АТО.

Принцип тут простой: мы ни у кого ничего не просим, просто кидаем клич. На пожертвования закупаем продукты и бытовую химию — такой пакет welcome pack мы выдаем каждому, кто только приезжает в Киев, а зимой выдавали также новые одеяла для детей. Ежедневно варим 100 литров супа и 120 литров чая, ведь в пиковые дни наш центр принимает до 200 семей. А иногда просто пишем в Facebook, в чем нуждаемся, и люди сами приносят еду.

— Насколько я понимаю, ты ежедневно несколько часов отдаешь работе в центре. Это ведь специфический образ жизни для успешного человека. Семья с пониманием относится? Жена, дети, родители…

— Стараюсь, чтобы пропорция бизнес/волонтерство составляла примерно 70 на 30. Не всегда это удается, порой выходит 50 на 50. Жена иногда переживает: у нас двое детей, четырех и полутора лет, и она как женщина острее воспринимает любую, даже потенциальную угрозу размеренной жизни. Как и, наверное, во многих семьях, у нас неоднократно поднималась тема эмиграции, но для меня отъезд сейчас стал бы предательством своего города и своей страны.

Что касается родителей, то они и сами приносят вещи, и знакомых подбивают. Отец (Леонид Финберг, директор Центра исследований истории и культуры восточноевропейского еврейства — Прим. ред.) приводит к нам своих зарубежных гостей, мама (известный в Киеве врач — Прим. ред.) работала во время Майдана волонтером в Доме профсоюзов и эвакуировалась оттуда буквально за час до того, как он сгорел.

— Значительная часть клиентов твоего центра, мягко говоря, не проукраински настроена. Это не напрягает? Вспыхивают иногда споры между беженцами и волонтерами? И как их удается разрешить?

— Во-первых, есть некоторые правила: мы принципиально не говорим о политике на территории центра. Во-вторых, антиукраинские настроения среди беженцев — это во многом клише. Встречаются и такие, конечно, но много и настоящих патриотов, десятки переселенцев из Крыма и Донбасса просят в нашем детском отделе найти вышиванку для своих детей. Между прочим, половина волонтеров сами выходцы с юго-востока Украины.

Если обобщать, будем откровенны: эти люди жили своей жизнью, им было все равно, какой флаг висит на улице, они возделывали свой огород, растили детей в своем мирном городе. К ним пришла война, и многие понимают, кто привел эту войну, а те, кто не желает понимать, хотят, чтобы их по меньшей мере не трогали, и это тоже естественно.

— Ты принципиально дистанцируешься от личных проблем своих подопечных, как психоаналитик, не впускающий в себя чужую боль, чтобы сохранить работоспособность?

— Я действительно почти не общаюсь с переселенцами. У нас есть постоянный психолог, есть волонтеры, которые реагируют на специфические потребности отдельных гостей. Я занимаюсь в основном инфраструктурой, договариваюсь о выделении киосков, оптимизирую механизм электронной очереди, систему учета и регистрации переселенцев. Мне важнее наладить систему помощи, чем помочь одной конкретной семье.

— Большинство клиентов твоего популярного в Киеве турбюро еще недавно составляли россияне. Понятно, что поток уменьшился, но не совсем же иссяк. С туристами из России за рамки разговоров о достопримечательностях выходите?

— Мы каждую неделю делаем рассылку нашим клиентам, в том числе и российским. После известных событий пришло какое-то количество писем с оскорблениями. Тем не менее, пока меня слышали, я пытался вести диалог со всеми, потом диалог прекратился. К сожалению, понятие «вата» более чем реально. Есть люди (и среди наших клиентов, к сожалению, тоже), убежденные в том, что мы в одну ночь стали фашистами и бандеровцами. Но с теми, кто готов слушать и слышать, мы общаемся, и они понимают, что все, мягко говоря, не так, как представлено в российских СМИ. Тем не менее приезжают единицы, остальные же если и не считают нас фашистами и бандеровцами, то просто боятся. А те, кто приезжает, все видят сами и часто спрашивают, чем помочь.

— Войне на Донбассе скоро год. Ты так или иначе каждый день сталкиваешься с ее последствиями. Не пришло ли понимание того, как дальше нам строить отношения, что мы должны сделать, чтобы действительно стать единой страной?

— Нам просто нужно строить страну, в которой захочется жить, из которой не захочется уезжать и которая будет примером нашим соседям. В последнее время я играю «в коробочку» — разделяю все, что у нас происходит, на две категории: то, на что я могу повлиять, и то, на что повлиять не могу. В первом случае беру и делаю, а по поводу остального стараюсь рефлексировать как можно меньше.

Беседовал Михаил Гольд

источник: jewish.ru

фото: открытый доступ

 

Киев еврейский

метастазы "православия головного мозга"

FB сегодня сообщил мне, что удалил из моей ленты публикацию от 14 октября 2014 года. как неугодную "русскому миру" . Поэтому я скопировал этот скромный но архи актуальный текст на свой персональный блог для сохранения архива нашей революции :

"Так было, но теперь так не будет - Киевская Русь стряхнула с себя остатки сгнившей Московской орды, которая то ли с бодуна, то ли от метастазы "православия головного мозга", юродствуя лукаво, объявила себя "Третьим Римом" и наследницей, сгнившего от проказы Второго Рима - византийского. То есть,- тупиковая ветвь развития была предопределена, и не царями, а пройдохами - попами типа пламенного борца с "ересью жидовствующих" сторонников европейского пути Московского царства, - игумена Иосифа Волоцкого, которые на церковном Соборе 1504 г. в Москве поставили жирный крест на пути в Европу, и постановили сжечь живьем на площадях всех жидовствующих еретиков во главе с царским министром иностранных дел Курициным и Киевским митрополитом Исидором, который подписал Унию на Венецанском Соборе..... (Исидор - участник Ферраро-Флорентийского собора, активный сторонник унии с Римской католической церковью. Действия Исидора, направленные на утверждение неприемлемой для Московского княжества Флорентийской унии, стали поводом для не канонического рейдерского провозглашения вначале автокефалии а после патриаршества Московской митрополии....)

 http://www.facebook.com/photo.php?fbid=734556956591448&set=a.217724178274731.50740.100001114517334&type=1

СІОНОБАНДЕРІВСЬКЕ БОЙОВЕ БРАТСТВО МАЙДАНУ ПЕРЕМОЖЕ МОСКОВСЬКИЙ ЧОРНОСОТЕННИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ НАЦИЗМ

Українсько-єврейські буржуазні націоналісти

Володимир В'ятрович, для УП _ Середа, 23 січня 2008, 10:50    http://www.pravda.com.ua/articles/2008/01/23/3354867/

про українсько-єврейську співпрацю в боротьбі за незалежну Україну

Перші більш-менш рішучі кроки української офіційної влади на шляху до визнання Української Повстанської Армії викликали очікуваний спротив у представників лівих та проросійських політичних сил. Підконтрольні їм ЗМІ здійняли справжній інформаційний бум публікацій, головні тези яких повторювали традиційний для совпропу набір із "колабораціонізму і братовбивства".

Неочікуваною виявилася реакція окремих єврейських організацій, що теж висловили своє обурення з приводу процесу реабілітації УПА. Неочікуваною хоча б тому, що не логічною, адже серед тих, хто в лавах повстанців проливав кров за волю України — сотні євреїв.

Про них, забутих, незнаних, а тепер ще й ганьблених своїми співплемінниками наша стаття.

Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.

Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід'ємну рису ідеології українського націоналізму.

Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них — із праці Миколи Сціборського 1930 року "Український націоналізм і жидівство" (етнонім "жид" стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку).

Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: "Обов'язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості".

Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН "Розбудова нації", оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.

Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року гарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.

Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: "У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – ВВ] в боротьбі за Українську Державу".

В одній із програмних робіт іншого публіциста підпілля Ярослава Старуха за 1947 рік читаємо наступне: "Нам взагалі, чужа і ненависна всяка національна нетерпимість, всяка нетолєрація, всякий груповий та національний егоїзм, шовінізм, погромництво та інші подібні прояви…".

Отже, такою була теорія українських націоналістів, але чи узгоджувалася вона із їх практикою?

Найпопулярнішим у звинуваченнях була і для деяких дослідників залишається участь оунівців в організованих німцями антиєврейських акціях. Члени ОУН, на їх думку, були чи не головними виконавцями і реалізаторами німецької політики Голокосту.

Проте, як свідчить спроба звинувачення бійців "Нахтігаллю" у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і, як показали найновіші дослідження науковців, не відповідають дійсності.

Є свідчення про ставлення оунівців, що за дорученням організації служили в українській поліції, до спроб німців залучити їх до антиєврейських акцій.

Богдан Казанівський, активний діяч ОУН цього часу, наводить у своїх спогадах цікавий епізод. До крайового провідника ОУН Івана Климова-"Легенди" звернувся один із заступників комісара української поліції за порадою, яким має бути їхнє ставлення до німецьких протиєврейських акцій.

"Ми не маємо жодного інтересу в тому – почав Климів, - щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами-старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх небагато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН".

Очевидно, деякі читачі поставляться з упередженням до цього свідчення, як спроби пост-фактум виправдати позицію ОУН її активним членом. Проте німецькі документи, авторів яких годі звинувачувати в симпатіях до українських націоналістів, наводять навіть цікавішу інформацію — факти допомоги євреям з боку ОУН.

У донесенні від 30 березня 1942 року начальник поліції безпеки і СД повідомляв, що "Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими документами не тільки своїх членів, а й також євреїв". Очевидно, саме така діяльність українських націоналістів стала приводом для німецьких звинувачень, поширених у тисячах листівок, що "ОУН є знаряддям жидівського большевизму".

Є досить багато підтверджень тому, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям.

Історик Лев Шанковський наводить свідчення ізраїльського журналіста Лева Геймана, про те, що в Ізраїлі жило 52 євреї, які стверджували, що їх врятували українські повстанці. Цікаво, що серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, що протягом 1942-1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберг.

Роман Шухевич знав про це, більше того, він допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Ірини Рижко. Згодом, коли Наталія була заарештована німцями, дівчинку переховали у монастирському сиротинці в Куликові. Таким чином вона пережила німецьку окупацію.

Захист євреїв членами українського визвольного руху був не поодиноким явищем. Зелік Бройлерман згадує про врятування його та ще п'ятдесяти євреїв повстанцями під командою Романа Поліщука.

Багато євреїв мешкали у лісах, цілими таборами, які існували під охороною УПА. До прикладу на Волині їх організував шеф господарського сектору УПА-Північ, відомий волинський кооператор Василь Мороз-"Зубатий". Згідно з єврейськими джерелами, такі табори існували біля Ратного, біля Порицька, в Криничках, у лісах коло Тучина.

Євреї не просто користалися наданим їм прихистком з боку українських повстанців, але й активно включалися у їхню боротьбу. Багато із них ставали лікарями в повстанській армії. Прізвища більшості цих людей досі залишаються невідомими, у свідченнях минулого вони залишилися під наданими їм повстанцями бойовими псевдонімами.

Отже, в повстанських матеріалах знаходимо згадки про лікарів "Білого", "Варма", "Грифеля", "Богдана", "Коваля", "Чорного", "Кума". Лише окремі з них відомі за прізвищами, зокрема Самуель Нойман, який працював під псевдонімом "Максимович", Антін Кольман –"Вугляр", Варм Шай–"Сокіл" (інше псевдо "Скрипаль"), Абрагам Штерцер.

Про значну кількість єврейських лікарів в УПА писали навіть радянські партизани. У радіограмі командування рівненського партизанського з'єднання зазначалося: "У даний час [мова йде про жовтень 1943 року – В.В] серед націоналістів багато євреїв, особливо лікарів".

По-різному склалася доля цих лікарів, окремі з них, як до прикладу згадувані Абрагам Штерцер, відійшли від підпілля зі зміною окупації і відходом німців. Деякі, як Самуель Нойман-"Максимович" та "Кум", продовжили боротьбу у лавах повстанців до смерті.

Останній з них був справді легендарною фігурою в УПА, тому дозволимо собі навести ширшу характеристику, яка належить перу підполковника УПА Степана Фрасуляка-"Хмеля".

"Доктор "Кум" — знана фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Доктор "Кум" по національности жид, до нас був щиро прив'язаний, і хоч Організація дозволила йому по приході большевиків відійти на легальщину [вийти з підпілля — ВВ], він волів ділити долю і недолю з нами дальше, а в потребі чесно згинути. Який хрустальний характер. Я мав нагоду з ним часто стрічатися і говорити. Доктор "Кум" був оптимістом, вірив у нашу перемогу. Одного разу, вже за большевицької дійсності, я з ним стрінувся в Марині, та запитав, чому він не відійшов на легальщину. Він мені так відповів: "Знаєте пане поручнику, що мене заболіла та відомість, що ви мене хочете збутися. Я належу до категорії тих людей, що добре довго пам'ятають. Під час німецької окупації Організація виратувала мене від смерти, то чому я маю бути їй невдячний і не помагати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу не раз стати в пригоді".

Доктор "Кум" дотримав свого слова. 26 січня 1946 року він загинув у бою з НКВД, охороняючи шпиталь із пораненими повстанцями. Заслуги "Кума" належно оцінило керівництво українського визвольного руху – згідно з наказом Головного Військового Штабу УПА, йому присуджено Срібний хрест за заслуги. Таким чином, він став єдиним євреєм, відзначеним такою високою нагородою збройного підпілля.

Участь євреїв в УПА не обмежувалася медичною службою. Один із них, Лейба Йосипович Домбровский–"Валерій", працював у структурах пропаганди підпілля.

Як свідчить доповідна записка начальника управління контррозвідки "Смерш" 1-го українського фронту генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП (б)У Микиті Хрущову, Домбровський в 1943 році став працівником політичного відділу УПА. Він був автором звернень від імені ОУН до вірмен, узбеків, таджиків і навіть написав окрему роботу "Як московський царизм підкорював народи".

Спроби продовжити спільну українсько-єврейську співпрацю не завершилися і після Другої світової війни. Нещодавно у Галузевому державному архіві Служби безпеки України віднайдено листівку "Євреї – громадяни України!"

Це поки що єдиний відомий документ ОУН, адресований спеціально представникам цієї національності. Він написаний у березні 1950 року, тобто в час, коли український та єврейський народи знову на повну силу відчули на собі силу тоталітарної машини. Адже це період остаточного придушення збройного руху ОУН та УПА, масових репресій та депортацій.

З іншого боку, це час розкручування комуністичною пропагандою антиєврейської кампанії, яка називалася "боротьбою проти "безрідного космополітизму"". Отже, знову, як уже неодноразово в своїй історії, українці і євреї отримали спільного ворога.

Можливо, згадувана листівка була лише початком ширшої кампанії на зближення двох націй у спільному опозиційному русі.

Автор листівки вітає євреїв із здобуттям врешті держави Ізраїль, що стала результатом революційної визвольної боротьби єврейського народу. Українці теж мають право повстати за свою незалежність.

"І так, як єврейські революціонери стали зі зброєю в руках на захист людських прав єврейського народу і ті права вибороли, так і ми, українські революціонери-бандерівці, стали на шлях національно-визвольної боротьби".

Як і багато інших такого роду звернень, листівка закінчується цілим рядом закликів. Тут, поруч із традиційними "Смерть Сталіну і його вислужникам! Смерть московсько-большевицьким імперіалістам!", знаходимо й таке: "Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава! Слава керівникам Українського Революційного Руху С. Бандері і генералові Т. Чупринці!"

Проте українцям та євреям не вдалося тоді широко розгорнути своєї співпраці. Вже незабаром після написання цієї листівки каральним військам вдалося досягнути перелому у боротьбі з повстанцями, і протягом кількох наступних років придушити діяльність українського підпілля.

Натомість співпрацю вдалося налагодити українським та єврейським політв'язням у таборах. Її символом можна назвати Герша Келлера, єврея, колишнього вояка УПА, який став одним із керівників найбільшого табірного повстання у Кенгірі в 1954 році, де більшість повсталих становили українці.

Так само успішною стала співпраця українських та єврейських дисидентів, що об'єдналися в боротьбі проти тоталітарного режиму в 1960-1980-ті роки.

В історії українців та євреїв є багато сторінок, які нас розділяють — ми не повинні їх оминати. Проте ніхто не має права перекручувати та спотворювати у власних політичних інтересах ті з них, котрі показують приклади співпраці між нашими народами, приклади, що можуть сприяти подальшому розвиткові приязних стосунків між ними.

Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам'яті

© 2000-2014 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

Еврейская община Украины просит мировое еврейство остановить военную агрессию русских фашистов Путина в Украину

В этой ситуации главное, что необходимо сделать для снижения вероятности антисемитских инцидентов и обеспечения безопасности еврейской общины Украины – это остановить российскую агрессию. 
Все цивилизованное человечество, и мировое еврейство как его часть, стоят сегодня перед лицом угрозы терроризма, бросающего вызов современным ценностям гуманизма, плюрализма и демократии. Т.н. «Исламское государство» и связанные с ним структуры несут угрозу еврейским общинам во всем мире. Украина тоже борется на своей территории с исповедующими человеконенавистническую идеологию экстремистскими организациями, поддерживаемыми соседней страной, которая в этом контексте может быть названа государством-спонсором международного терроризма. Еврейская община не может стоять в стороне от этого противостояния, тем более, что евреи являются потенциальной мишенью террористов. 
Мы просим у Вас понимания и призываем помочь в нашей борьбе. Это наша общая борьба на стороне демократического, цивилизованного мира против агрессии и террора со стороны авторитарных, недемократических государств.
Полностью     Выступление вице-президента Всемирного еврейского конгресса, cопрезидента Ассоциации еврейских организаций и общин (Ваада) Украины Андрея Адамовского на заседании исполкома Всемирного еврейского конгресса 23 марта 2015 г. см. тут:
http://eajc.org/page18/news50631.html

Отягощенный Злом руZZкий мир празднует День Опричника

МИР МЕЧТЫ              

http://flavius-aetius1.livejournal.com/81457.html

• Mar. 21st, 2015 at 7:40 PM

Был у Стругацких в "Отягощённых злом" такой персонаж - Марик Парасюкин, эдакий литературный предтеча нынешних патриотов, всевозможных Фёдоровых и Яровых, профессиональный русич. Так вот, если кто помнит, этот самый Марик просил Демиурга отправить его, в качестве, так сказать, премии за ударный труд, в мир его мечты, прекрасный и чистый. Вероятно, сейчас, по прошествии почти 30 лет после написанного, этот ослепительный мир назывался бы Русским. Демиург, не отказывая патриоту в просьбе, предупреждал, тем не менее, что столь желанное Мариком место не обязательно окажется столь сияющим, как ему думается. Марик не внял предостережениям, за что и пострадал. Вернулся из мира мечты изрядно избитым, и даже страшно сказать - обосравшись. Видать, что-то его там сильно испугало.

Я вот, тогда ещё, в конце 80-х, когда читал, думал, - что же он, Марик, там узрел. И, не могу сказать, что вышло удачно, не дай нам Б-г такой удачи, но мы ныне получили возможность увидеть его начало. Именно то, что сейчас происходит в высокодуховной и вставшей с колен - возведение этого хрустального замка на холме, которым с разной степенью энтузиазма заняты более ста миллионов её обитателей, и кому, в отличие от вышеупомянутого Марика, возвращаться решительно некуда. Их, правда, это не сильно беспокоит - они думают, что там им будет хорошо. Я повторю, - мир этот ещё только строится, хотя уже и имеется прочный фундамент. Над ним, тем не менее, маячат ещё, некие подобия институтов современного общества. Но, как традиционно и было в России, из под силком напяленного Петром камзола проглядывает пропахший навозом зипун. Тем более, что камзол этот стареет и ветшает и всё громче раздаются голоса, что его необходимо сбросить по причине абсолютной чужеродности.

Вот мне и захотелось представить, что же из всего этого получится - ведь, говоря о своём особом пути, они более чем серьёзны. Более того, я склонен думать, что этот самый "капитализм для друзей", для членов кооператива "Озеро", тоже обречён, ибо даже такой вот паханат не устраивает очень многих там, наверху. Они действительно хотят величия, хотят великую державу в своём средневековом понимании, ещё более зверея от факта, что они, со своими идеями абсолютно непонятны тем, с кем они хотят решать судьбы мира. Просто потому, что весь нормальный мир давно живёт другими ценностями. Так же как им, лидерам "бездуховного запада" были бы непонятны, появись они сейчас, личности вроде Фридриха Барбароссы или Вильгельма-Завоевателя.

Каюсь, мне ещё недавно казалось, что бандиты, окружающие карлика, те кого называют олигархами, всегда будут действовать прагматично, конечно, так, как они сами понимают понятие "прагматизм". Что, те, кого Пионтковский назвал "партией Бабла", никогда не будут действовать себе во вред и терять деньги. Вероятно, такие там действительно есть. Но странное дело - мы наблюдаем, как они теряют свои миллиарды, как их страна катится в пропасть и они вместе с ней, но они не предпринимают видимых попыток исправить положение. Наоборот, глупость громоздится на глупость, а карлик вот-вот окончательно слетит с катушек. Богатейшие люди страны рассказывают о своей готовности к дальнейшим трудностям, хотя их искренность очень сомнительна. И становится ясно, что верх берёт другая партия - партия "крови". Этот вывод напрашивается сам собой, если просто оценить события за прошедший год, год с момента аннексии Крыма.

Может быть я неправ, но мне кажется, что далеко не все, и даже не большинство, там, в Кремле, обычные воры и уголовники, В сложившийся ситуации, я думаю, лучше бы они и правда были обычными урками в президентских и министерских креслах. Но нет. Партия "крови" становится всё сильнее, и даже сам подполковник, весьма и весьма нечуждый алчности и воровству, целиком и полностью перешёл на их позиции. Победа над Грузией и аншлюс Крыма вскружили ему голову. Я не знаю, понимают ли они сами, какой маховик они раскачали и чем это может кончиться.

Да, я вполне серьёзно полагаю, что жуткий мир сорокинского "Дня Опричника" имеет все шансы стать реальностью. Прагматизм, которого и раньше было немного в их политике, вовсе сходит на нет, а по мере роста международной изоляции исчезнет совсем, уступив место некоей абстрактной великодержавности. Опять же, что они и демонстрируют уже сейчас, якобы не прогибаясь перед санкциями, а на деле подталкивая себя всё ближе и ближе к краю пропасти. Им не впервой идти своим путём, отменив крепостничество только в 1861, черту оседлости в 1917, и восстановивших крепостное право в виде колхозов в конце 20-х, и заменив реальную политику навязыванием своих идиотских политических идей всем, до кого только могли дотянуться.

Да, сорокинский мир может прийти даже помимо воли многих из тех, кто ныне говорит об особом пути. Дугин, Фёдоров и прочая мразь не появились ниоткуда. На самом деле все эти идеи уже были весьма популярны в определённых кругах на излёте советской власти. Оттуда растут кривые ноги нынешнего евразийства и теории сиономасонского заговора. Более того, я уверен, что они просто озвучивают мысли кое-кого гораздо повыше.

Итак, особый путь. Он тестируется сейчас в мелочах, но, не сомневайтесь - это проба сил. Бесчинства православнутых и публичные высказывания церковных иерархов в духе аятоллы Хомейни, причёсывание истории и преследование инакомыслящих, сростание бизнеса и государства. Они действительно хотят построить свой "Русский мир", а прийдя к неизбежному экономическому краху, сделают это просто ради того, чтобы удержаться у власти. Что будет? Религиозное государство, регулирующее все стороны жизни биомассы, ведь религия как ничто другое держит охлос под контролем. В этом деле уже сейчас достигнуты значительные успехи. Крайний национализм и ненависть ко всему "нерусскому". Как результат, прижмут "к ногтю" "инородцев, и здесь кавказцев успешно заменят евреи. Вместе с крахом экономики и скатыванием уровня жизни до северокорейского - ещё большее закручивание гаек. Концлагеря. Полное огосударствление промышленности и возврат к распределительной системе. Просто потому, что не будет хватать всего. Вместо мяса, - призывы гордиться страной и тем самым особым путём. Разумеется, железный занавес. И самоенеприятное для окружающих стран - внешняя агрессия. Это, кстати, тоже уже началось. Или кто-то ещё не уверен, что в Добассе воюет русская армия.

Чтобы понять, насколько всё это реально, просто проследите за тем, что происходит в этой стране и за изменениями, которые мы наблюдаем последние пятнадцать лет. Почитайте российские форумы, посмотрите телевизор, послушайте их политиков. Оцените лишний раз всю абсурдность и нелогичность их политики внешней, и идиотизм внутренней. Это всё более чем серьёзно. Это очень опасно, ибо в конечном счёте они не менее мракобесные и агрессивныe чем ISIS, a логика событий говорит о том, что скоро Иран по сравнению с ними будет казаться эталоном демократии. И снова повторю - их необходимо остановить любой ценой, ибо эта цена будет расти тем больше, чем дольше решение проблемы будет откладываться.

"Мир мечты" Марика Парасюкина должен исчезнуть, пока он только нарождается. Уничтожен безжалостно, даже если его обитателям он пока нравится. Карфаген должен быть разрушен. Carthago Delenda Est.

Про річницю Куренівської трагедії: що буває, коли влада бореться з пам'яттю

Бабин Яр - це відкрита могила Голокосту на кістках жертв якої й досі продовжуются дікунські танці сталінсько-путінских катів - чекистів-вурдалаків та їх агентури.
І тільки таки незламні і високопорядні люди як Віталій Портніков б'ють в набат тривоги за Історичну пам'ять двох народів - єврейского і українського, які обночасно стали жертвами геноциду, Голокосту і Голодомору з боку комуно-фашистского сталінсько-гітлеровського режиму:
https://www.youtube.com/watch?v=bkHe4opyPcI&feature=youtu.be

За что просвещенная Европа так ненавидит евреев

БЫТЬ НАМИ

 Фев 23, 2015  Редакция "Исрагео"  Антисемитизм,Еврейская история, Еврейский вопрос, Еврейский мир  2  

---

За что просвещенная Европа так ненавидит евреев

Алекс ТАРН
Фотоиллюстрация: Dennis Jarvis | Flickr

На одном из самых оживленных перекрестков галисийского города Сантьяго-де-Компостела, в сотне-другой метров от точки завершения много-премного-километрового паломничества к мощам св. Иакова, в мостовую вмонтирована надпись на нескольких языках. Надпись гласит: «Европа выстроена вдоль дороги пилигримов в Компостелу».

Ну да, как же, как же. Любой путешественник, который хоть сколько-нибудь поездил по Европе, знает, что в этих словах есть как минимум доля истины. Едва ли не каждый третий более-менее заметный европейский городок непременно отмечен в путеводителях как станция на пути Большого Европейского паломничества.

Что же тогда сказать о европейском еврействе? Уж если на то пошло, правильней было бы сказать, что Европа выстроена вокруг наших синагог. Это ведь мы жили во всех этих Кельнах, Трирах, Тулузах, Парижах, Миланах, Краковах, Прагах, Барселонах и Компостелах задолго до того, как эти – и сотни других европейских городов и столиц окончательно обрели свои нынешние имена. Неслучайно бывшие еврейские кварталы находятся в самом сердце старых средневековых городов. Мы пришли сюда еще с римлянами, когда предки здешних королей еще жрали желуди, бок о бок с выводком лесных кабанов, не слишком отличаясь от последних. Мы жили среди галлов, вандалов, аланов, визиготов, норманнов, франков и кельтов задолго до того, как из этого пестрого конгломерата образовались теперешние великие европейские нации и великие европейские языки. Фактически мы – самый древний народ Европы; если кто-то и может называться тут коренным, так это именно мы, евреи.

Мы строили эту Европу – строили вдоль всех ее рек и дорог – всех, а не только ведущих в Компостелу, к останкам святого с более чем характерным именем Иаков. Мы были основой ее торговли и ее финансовой системы, духом ее медицины, этики, учености; наша поголовная грамотность была светочем и примером в мире ее темного звериного невежества. Мы вывели этот континент к свету, мы сделали его тем, что он есть. Стены твоих городов, Европа, хранят отпечатки наших мезуз, следы наших шагов спят под асфальтом твоих магистралей, миллионы наших сожженных, замученных, погубленных душ дышат тебе в затылок, когда ты запускаешь свои жадные пятерни в сундуки с нашим ОБЩИМ добром.

«Мы с тобой оба знаем, кому всё это принадлежит», – говорит хозяину фермы героиня фильма «Ида», входя в дом, где некогда жила еврейская семья, вырезанная и ограбленная соседями-поляками под шумок – вернее, под грохот Катастрофы. В этих словах сформулирована глубинная причина современного европейского антисемитизма: и мы, и они слишком хорошо знаем, кому на самом деле принадлежит ВСЁ ЭТО.

Фильм «Ида», полный чувства вины перед загубленными евреями, претендует сейчас на премию Оскар в номинации лучшей иностранной ленты. Он снят поляком в современной Польше – как и «Колоски» – другое недавнее столь же острое кино на ту же самую тему. В последние годы все чаще и чаще в Европе появляются фильмы, книги, статьи, которые вслух, открыто, с горьким стыдом самобичевания проговаривают то, о чем раньше молчали все: в тотальном истреблении евреев виновны отнюдь не одни только немцы. Еврейских соседей и сограждан травили всем континентом, и это ужасное правило почти не знало исключений.

Нас всегда ненавидели за то, что мы были другими – даже тогда, когда изо всех сил стремились казаться такими же, как все. Время от времени это чувство становилось невыносимым для самих ненавистников, и тогда они убивали и изгоняли нас в иные пределы. Изгоняли лишь затем, чтобы спустя несколько десятилетий, а то и несколько лет, вернуть, заманивая щедрыми льготами и привилегиями. Почему они так нуждались в нас? Потому, что наш уход всегда оставлял после себя ощущение пустоты – невзирая на то, что в наши залитые кровью дома и кварталы немедленно после погрома вселялись семьи наших бывших соседей – грабителей и убийц. Потому, что без нас место лишалось не только торговцев, грамотеев, менял и врачей – оно лишалось души, лишалось корня. Ведь, как уже сказано, с течением лет именно мы превратились в коренное население этого континента.

И мы возвращались. Возвращались, точно зная, что последует потом. В том же фильме «Ида» еврейская девушка спрашивает парня, прельщающего ее перспективой счастливой совместной жизни: «А потом?»

– Потом купим собаку и поженимся, – шутливо отвечает парень.

– А потом? – повторяет свой вопрос Ида.

– Потом построим дом и родим детей.

– А потом?

Он молчит, искренне не понимая смысла ее слов. Но она-то знает, что рано или поздно случится ПОТОМ. Потом будет погром. Потом зарубят топорами мужчин, распорют животы женщинам, изнасилуют и убьют детей. Такое вот традиционное неизбежное европейское ПОТОМ… Почему же мы возвращались, почему своей собственной волей шли под нож, под дубье, под сапог? По единственной причине: нам просто некуда было идти, кроме как к этому ПОТОМ.

Тогда – не было, зато теперь – есть. И этот факт сделал нас иными: мы наконец-то перестали быть европейцами – даже тогда, когда, на время выехав из своей Страны, вновь поселяемся в европейских городах. А что же случилось с пустотой, которую, как обычно, оставил наш очередной – на сей раз, почти тотальный исход? Пустота никуда не делась, хотя чисто внешне заполнилась миллионными ордами современных вандалов. Без нас континент вновь страдает фантомными болями – болями вырванного корня, вырезанного сердца. И, страдая, по-прежнему ненавидит нас за эту невыносимую боль. Ненавидит нашу Страну, ставшую нам убежищем от европейской тьмы, грязи, крови.

Эта ненависть, для которой даже придумано специальное слово «антисемитизм», кажется многим иррациональной и загадочной, но суть ее проста и объясняется известным механизмом образования противоположной реакции. Нас ненавидят из тоски по тому лучшему, что мы собой представляем. Нас ненавидят потому, что хотят быть нами.

Фильм «Ида» снят в подчеркнуто скупой, бесстрастной манере, без тени надрыва и без каких-либо мелодраматических аксессуаров, типа чувствительной закадровой музыки. В ключевом эпизоде поляк средних лет, проживающий со своей семьей в бывшем еврейском доме, соглашается показать девушке место, где он закопал ее родителей, которых сам же и убил на исходе войны для того, чтобы завладеть фермой. Соглашается, естественно, не даром, а в обмен на отказ от каких-либо дальнейших претензий. Яма, которую он выкапывает в лесу, неожиданно глубока, почти в человеческий рост. Оттуда этот добрый человек достает и передает еврейкам, героиням фильма, останки людей, собственноручно зарубленных им 18 лет тому назад. Детский череп. Кости и черепа взрослых. Потом еврейки уходят, унося в охапке свою страшную ношу. Они уносят ее туда, где их предки от века привыкли хоронить своих близких: на старое еврейское кладбище Люблина («Если оно еще существует», – буднично замечает старшая). А мужчина с натруженными, привычными к топору и лопате руками, хороший семьянин и набожный христианин, остается сидеть в черной лесной яме, оглушенный ненавистью и чувством вины.

Трудно вообразить себе более точную аллегорию современной антисемитской Европы. Мы ушли, схоронив своих мертвецов (если было что хоронить) на старых еврейских кладбищах (если они еще уцелели). Мы ушли, унеся с собой свои претензии, а она, Европа, осталась. Она глушит свое чувство вины покаянными речами, книгами, фильмами и памятниками жертвам Катастрофы. Она пестует свою ненависть антиизраильскими демонстрациями, бойкотами, открытой враждебностью. Она ходит по нашей земле, пользуется нашим добром, дышит пеплом наших сожженных детей, который до сих пор витает в европейском воздухе. Но, подобно тому польскому крестьянину, вселившись в наши дома, европейцы не стали нами. Снедаемые раскаянием и злобой, корчатся они в черной лесной яме антисемитизма, и нет поблизости нашей великодушной руки, чтобы вытянуть их на свет Божий. Нет, и не будет: мы слишком хорошо знаем, что будет ПОТОМ.

Что ж, может, оно и к лучшему для Европы. Может, так она сумеет осознать элементарную, в сущности, вещь: для того, чтобы стать мудрым и храбрым, не надо убивать мудрецов и храбрецов, врываться в их дома и вырезать их семью, а затем съедать печень и сердце своих жертв. Для начала достаточно всего лишь не быть грабителем, убийцей и людоедом. Если вы так отчаянно хотите стать нами – просто будьте нами, только и всего.

Виталий Портников: Век-крысолов

          Чтобы понять, что Путин не волк, что – это крыса, необходимо выманить его из норы... В этом и состоит суть событий, происходящих в ХХI веке.     

         Майдан стал дудочкой в умелых руках века-крысолова. Путин пошел за звуками украинских казачьих маршей как зачарованный – и вслед за ним двинулись в последний путь олигархи, депутаты, министры, народные артисты, журналисты, статисты “Антимайданов” и “народных республик”, словом – вся президентская рать. И чем дальше они идут – тем больше мельчают: шерстка сваливается, лапки подкашиваются, в глазах уже нет былого огня, а только неуемная злоба и ненависть. И уже видно – нет, это не волчья стая. Это совсем другие звери.

Гениальная статья Виталия Портникова. Сохраняю на сервере блога для потомства.

Подробнее читай тут:    http://www.svoboda.org/content/article/26865424.html

Віталій Портніков."Український рубікон" ч.2.

https://www.youtube.com/watch?v=VmPVx9hjK_0&feature=share

ДМИТРО ЯРОШ: “ЗАРАЗ НАЙСТРАШНІШЕ – ЦЕ ВІДДАТИ НАКАЗ, ВІД ЯКОГО МОЖУТЬ ЗАГИНУТИ ХЛОПЦІ”

16 ЛЮТОГО, 17:46

Від факту проголошення Незалежності в мене було певне внутрішнє піднесення, тільки я не міг зрозуміти, чи відбудуться системні зміни, бо побачив, що голосують комуністи, а для мене здобуття Незалежності — це однозначна і повна зміна системи координат. Коли повернувся додому, то побачив, що нічого не міняється: все, як сиділо на своїх місцях, так воно і сидить.

Зрозумів, що толку з того не буде, і почав сам писати усякі проекти, шукати шляхи, щоб витворити якусь певну нову систему, яка могла б бути доволі дієвою щодо захисту державницьких і національних інтересів українського народу і нації. Я народився в Дніпродзержинську і жив практично біля Дніпровського металургійного заводу, який пізніше став комбінатом. Перші дитячі враження – це яскраве-яскраве небо. Коли в пічках ішла плавка, все небо переливалось від відблисків. Потім колись мене життя закинуло на північ Росії, і там я побачив північне сяйво, яке було дуже схоже на небо з мого дитинства. Я був дитиною асфальта і балкона, тобто жив у робітничій хрущовці. Відповідно, коло людей навкруги було специфічне. Про школу в мене тільки позитивні спогади. Спочатку я навчався, як тоді називалося “ударно”, на “4” і “5”. А коли закінчив школу, то мав 5 трійок по усіх предметах, які я не любив: хімія, інформатика, алгебра, геометрія і англійська. А от з історією і літературою все було нормально.

Малюком я хотів бути військовим льотчиком-винищувачем і літати на “МіГах”, ще хотів займатися контррозвідкою. Підлітком я читав усе, що було пов’язане з війнами. Дуже любив історичну літературу, радянську мемуаристику. Згодом було більше можливостей побачити, чим була радянська армія і що таке КГБ. Стало зрозуміло, що це – репресивний апарат, застій і занепад. Тому бажання щодо армії відходили на задній план. Після закінчення школи в мене виникла дилема: я міг одразу йти у інститут, але не пішов, бо хотілося самостійності. І в 16 років я пішов працювати на завод слюсарем-ремонтником по металургійному обладнанню. Мені з батьками дуже сильно пощастило, бо вони ніколи мені не заважали і завжди підтримували. До 96-го року я був російськомовною людиною. Сім’я у мене була аполітична і теж російськомовна. Але потім ми прийняли рішення перейти на українську. 

Взагалі певна любов до України і мови у мене почалась з 4-го класу, завдяки вчительці, яка дуже цікаво розповідала різні оповідання про бандерівців, про український національно-визвольний рух. Це були дуже негативні оповідання, тому що радянські. Але в душі я відчув симпатії до їхніх героїв.

Цілий комплекс збігів і певних подій у житті витворили мене як людину, яка вирішила почати міняти життя на краще. Ось цим і займаюсь по сьогоднішній день. Дніпродзержинськ був доволі активний у плані неформальних, як тоді називалось, організацій, і згодом я долучився до національно-визвольної боротьби. Зустрів людей з Асоціації екологічної ініціативи восени 88-го, а потім ми створили Народний Рух України, точніше тоді це був Народний Фронт. І пішло-поїхало; якраз відбувались вибори на з’їзді народних депутатів СРСР. Цей рік між закінченням школи і потраплянням у Радянську армію у мене був дуже активний: різноманітні поїздки, зустрічі. Був навіть момент, коли я провів голодування в Дніпродзержинську. Це сталося на День прикордонника. Ця акція протесту була пов’язана з екологічними проблемами у нашому місті. З екологію там погано і зараз, але тоді було ще гірше, бо працювали всі заводи, і дихати практично не було чим. Я почав з того, що збирав підписи проти запуску коксової батареї на одному з коксохімів. ЇЇ запускали без очищувальних споруд. А це – купа шкідливих хімічних речовин у повітрі. Ми з хлопцями ходили по магазинах, по квартирах, скрізь, де тільки могли. Завдяки зібраним підписам,а їх було кілька тисяч, ми призупинили пуск цієї батареї. Але через вибори всі втягнулись у політику і наша робота стала марною. Коли ми дізналися, що цю батарею знову запускають, я оголосив попереджувальний однодобовий страйк, вийшов на центральну площу, плакат на собі повісив з закликами. Це вийшла доволі резонансна акція. Мені тоді було 17 років, але у групі підтримки було дуже багато людей, які приходили і ставили свої підписи. Я відвіз той плакат у Москву і врешті нам вдалося зупинити запуск тієї батареї. Ця поїздка мені тоді дуже запам’яталася, бо я познайомився з Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, Валерією Новодворською. Тобто зустрів багато знакових людей, які в моєму житті щось значили. Я мав можливість з ними поспілкуватися. Більше того, мені вдалося потрапити в “Українську Гельсінську спілку”, на той час найрадикальнішу структуру, яка активно переслідувалась радянськими спецслужбами.

Взагалі в Москву я їздив частенько, бо мав там діда, а от коли вперше потрапив у Київ, побачив несанкціонований мітинг на Майдані, тоді він називався Жовтневої Революції. Вперше в житті побачив, як ОМОН розганяє цей мітинг, вперше дістав кийком по горбу і вперше побачив наш жовто-блакитний прапор у величезному натовпі посеред столиці. Ті події стали для мене певними віхами, які формували свідомість і напрям життя. Я тоді ще не ідентифікував себе як націоналіст, але неодноразово задавав собі питання, чому я почав брати участь у таких дисидентських течіях, мабуть тому, що у мене було загострене почуття справедливості. Наприклад, перший мій страйк у житті стався після 7-го класу. Тоді існували так звані “лагеря труда и отдыха” – школярів вивозили в колгоспи, і ми там сапали усяку редиску або огірки. Я у класі був лідером і мені вдалося зібрати коло людей, своїх однокласників, і стояти на тому, щоб ми не виконували ту роботу, за яку нам мали б платити в декілька разів більше, ніж ми отримували. За такий страйк тоді по шапці можна було отримати дуже просто, але нам пощастило. Мені взагалі в житті дуже часто щастить. Ми побачили, як крадуть м’ясо з їдальні працівники цього табору. І це стало формою певного шантажу з нашого боку. Тоді ми отримали паритет: вони нас не чіпають, а ми їх. А ще дорослі стали прислуховуватися до наших побажань, стосовно норм і розцінок.

У квітні 89-го я підняв перший український прапор, кажуть, що на сході країни, це взагалі трапилось вперше. Цей прапор шила моя бабуся і моя сестра.

Вони, можливо, смислового навантаження ще туди не вкладали, але певна симпатія і віра в те, що я правильно роблю в них була. В жовтні того ж 89-го я потрапив в армію, але вже як член Народного Руху України, як УГСівець. Армія для мене стала великою школою життя, це було певне загартування, і я вдячний Богу, що туди потрапив. У мене там стався величезний конфлікт з генерал-майором. Він, побачивши мою особову справу, викликав мене до себе. Я стояв перед ним – пацаньонок, 18 років, форма на мені настовбурчується, віє запах “духа”, я тоді ще присягу навіть не прийняв. Стою і розумію, що мені не можна тут скакати, щось доводити, бо все одно нічого не доведу, а от гірше може бути. А генерал був дуже комуністичний, ще й начальник політвідділення, і все одно він мене спровокував півгодинною розмовою про трагедію в Тбілісі. Про те, як дивізія імені Дзержинського порубала саперними лопатками жінок. Це мало бути для мене прикладом дисципліни, самопожертви солдат, але тут я не стримався і почав гнати все, що думав про їхній Радянський Союз. І тоді мене запхали в найгірший дивізіон полка. Там я навчився виживати і боротися за свої права.

Я відслужив 2 роки і звістку про Незалежність зустрів перед самим дембелем. Тоді я теж спробував проявити свою громадянську позицію: понаписував листівки приблизно наступного змісту: “Не підпорядковуйтесь наказам комуністичних динозаврів, не воюйте проти свого народу”. Мене навіть прийшли заарештовувати за розповсюдження цих листівок, але на мій бік стали всі, бо я мав авторитет у полку і серед офіцерів, і серед солдат. Вдалося домовитись з парторгом, що вони не агітують за ГКЧП, а ми не агітуємо за Єльцина. І в той день я зрозумів, що не марно живу на білому світі. Від факту проголошення Незалежності в мене було певне внутрішнє піднесення, тільки я не міг зрозуміти, чи відбудуться системні зміни, бо побачив, що голосують комуністи, а для мене здобуття Незалежності – це однозначна і повна зміна системи координат.

Коли повернувся додому, то побачив, що нічого не міняється: все, як сиділо на своїх місцях, так воно і сидить. Зрозумів, що толку з того не буде і почав сам писати усякі проекти, шукати шляхи, щоб витворити якусь певну нову систему, яка могла б бути доволі дієвою щодо захисту державницьких і національних інтересів українського народу і нації. У 1994 році для мене такою організацією стала “Тризуб імені Степана Бандери”. А Василь Іванишин як перший головний командир, наставник і вчитель зробив з мене націоналіста. Бо я себе ідентифікував як національний демократ. З того часу я професійно зайнявся громадською діяльністю, хоч нам і було дуже важко з сім’єю, і на базарі довелося постояти, і на північ літав півроку. Я дуже боявся йти на базар, але життя примусило. Коли одружився з Олею, своєю вірною дружиною, якось потрібно було заробляти гроші. І ми придумали свій бізнес: вона в’язала різні дитячі речі, а я ходив і продавав. Це були 90-ті,а тоді можна було або красти, або йти в рекет, або продавати. А на базарі виявилось навіть цікаво, бо там було доволі інтелектуальне коло. За рік ми непогано піднялися, мали вже дві точки. А ще постійні інфляції: купив долари по одній ціні, продав по іншій. Але я відчував, що то все – не моє. Було гидко займатися торгашеством, але був змушений, бо народилася ще й наша перша дитинка. Цей бізнес допомагав виживати, але коли трапився “Тризуб”, ми потихеньку почали його закривати і практично одночасно займатися політикою. Це був постійний ризик, бо радянські силовики всі заточені на ворогів, а не на державників, які хочуть їм допомогти навести лад у країні. І всі вони, і менти, і сбушники думали, що Україна – це дуже тимчасове явище. Півроку, рік – і не буде тої України. Тому ніхто не збирався її розбудовувати, накрасти побільше – то була єдина їхня мета. Тому цей процес державотворення і призвів до Помаранчевої революції і до зимової. Дав би Бог, щоб до останньої, хоча дуже в цьому сумніваюся.

Коли я тільки починав у “Тризубі”, то стати авторитетом для людей, які ледь не вдвічі старші за тебе, – це дуже важко, але мені вдалося. В мене було три буремних роки, я страшно вимотався.

Але перше, що дозволяє втілювати в життя свої плани – це ідеологічні мотиви, тобто коли ти знаєш, в ім’я чого це робиться. І зараз оця війна показує, що ідейно мотивовані підрозділи воюють набагато краще при найгіршому забезпеченні.

А окрім того, я просто завжди був нарваний і проявляв себе де треба і не треба. Я – солдат, воїн, а солдат має виконувати чітко поставлені завдання і розпорядження свого керівництва. В зв’ язку з тим, що під час створення “Правого сектора” в “Тризубі” я вже займав найвищу посаду, хлопці прийняли рішення, що час мені йти в публічну площину, а публічності я завжди боявся, точніше недолюблював, як мінімум. Саме тому, коли прийшлося взяти відповідальність за події 19 числа на Грушевського – це була мука для мене. Мені постійно доводиться брати якусь відповідальність на себе. Це лягає на плечі певним тягарем, і цього тягаря якоюсь мірою боїшся. Але я йду на це, бо я – людина команди і команда в мене – найкраща в світі. Найголовніше зараз, щоб молодь займалась такими справами. А я просто люблю робити свою роботу і намагаюсь робити її максимально добре.

Зараз найстрашніше – це віддати наказ, від якого можуть загинути хлопці. Коли тобі приносять “двохсотих” і “трьохсотих” – це важко. Одна справа, коли ти їдеш разом на виконання якогось завдання, а таких нагод все менше. Структура розбудовується все більше і більше, і хлопці просто мене не пускають. Мій здоровий глузд часто підказує, що на командному пункті я принесу набагато більше користі, ніж якщо піду в складі якоїсь розвідгрупи. А особисто за своє життя мені було страшно в дитинстві, коли я одного разу провалився під лід у 4 класі. Це було на середині Дніпра, мене витягли, але такого панічного страху я не відчував більше ніколи. На війні я тримаю себе під контролем, бо керую людьми і страхи не мають проявлятися назовні. Звичайно, маю великий страх потрапити в полон, тому гранату для себе ношу завжди, бо смерть, як на мене, – краще, ніж потрапляння в лапи ворога.

Ще я боюся за свою сім’ю і уявляю, чим є для моєї дружини моя постійна відсутність і постійні ризики. Але при тому моя дружина Ольга зі мною майже 22 роки. Вона в мене – справжня і ніколи мене не підводила. Це – найнадійніший тил, який тільки може бути. А от каліцтва я не боюся, бо знаю, що навіть будучи калікою, я все одно піду воювати. Коли побачив, що в мене рука теліпається, подумав, що їй хана, бо я її навіть не відчував, але це мене не лякало. Я почав одразу думати, скільки знадобиться часу, щоб я лівою навчився стріляти. Взагалі коли поранили, перші відчуття в мене були, чи всі живі, бо нас разів 5 перекрутило. Слава Богу, всі вижили.

Воювати я пішов, бо розумію, що треба витворювати нову систему, яка буде здатна захищати цю державу. За Україну треба боротися. Без особистого прикладу побудувати щось справжнє неможливо.

Тим більше, що в мене був досвід керування доволі великою парамілітарною структурою, я знав, що авторитет треба постійно підтримувати діями. Відповідно, я зайнявся тим, що разом зі своєю командою пропонував певні ідеї, якісь виходи із ситуацій. Ми відразу ж узяли декілька баз для підготовки, бо усвідомлював, що Кримом воно не завершиться. І почали проганяти особовий склад, формувати загони. Озброєння спершу у нас ніякого не було, тільки те, що під час революції вдалося дістати, щось купили, хтось мав власне. Я розумів прекрасно, що повести людей на війну має право тільки людина, яка сама пройшла певні етапи в конкретній бойовій роботі. Через мою безпосередню участь у ряді бойових операцій, хлопці просто побачили, що я не ховаюсь від куль, не сиджу в тилу і не кричу правильні слова “давайте за мною”. Таким чином я досяг ще більшого рівня авторитету, який дозволив мені врешті вийти на формування “Добровольчого українського корпусу”. Він є єдиною всеукраїнською структурою, яка на моє глибоке переконання стала суспільним явищем, продовженням традицій реального козацтва, не отого шароварного, що бігає вічно п’яне із гарматками, а справді бойового. Це певне продовження Запорізької Січі. А ще моя безпосередня участь у таких операціях підняла і мою особисту самооцінку. Бо коли навколо тебе літають гранати, іде стрільба з усіх видів стрілецької зброї, коли відчуваєш себе на межі життя і смерті, відбувається переоцінка цінностей.

Коли корпус сформувався, звичайно, моя участь в бойових операціях стала набагато меншою – хлопці просто не пускають. Але те, що я маю перебувати постійно на передку, на своєму командному пункті, який так само зазнає ударів артилерії, для мене це так само однозначно, бо я зібрав людей, організував їх, повів на війну і після цього я не зможу просто сидіти в ВР і казати який я класний. Не можна жити постійно тим, що вже зробив, а треба постійно робити нове і думати про перспективу – це правильна і життєва, і націоналістична позиція. Бо націоналізм – це не просто почуття любові до Батьківщини, це ще й постійна дія на підтвердження цієї любові. Я казав навіть своїм виборцям, що я не маю грошей, щоб побудувати дороги, я не маю грошей, щоб провести газ, але я можу придушити якихось чиновників і видушити щось з них для вирішення якихось певних питань. А ще можу організувати людей на боротьбу за їх права. Щоб вони не були стадом, яким можуть помикати кому заманеться. Вони мають стати громадянами, а громадяни – це ті, хто об’єднані якимись ідеями і інтересами. І тоді вони стають силою, з якою починають рахуватися. Саме тому на фронті я був і буду, поки йде війна. А коли одужаю, то буду їздити в Раду і пробивати ті закони, які вважаю найважливішими: захист добровольців, який ми зареєстрували в перший день роботи, закон про зброю, національну безпеку та багато інших. Мені треба встигати працювати і депутатом, а коли я побачу, що я вичерпався, і що користі ВР багато не принесу, тоді можна і мандат скласти, хай іде інша людина і працює.

Роботи в нас дуже багато – державу цілу збудувати треба, війну виграти, Крим відвоювати. Бажано Росію розвалити як імперію. Тому тут себе можна знайти в дуже багатьох іпостасях. У нас, націоналістів, вибір завжди є.

Перша точка декалогу українського націоналіста звучить так: здобудеш українську державу або загинеш в боротьбі за неї.

Ця війна мене ще більше загартувала, я почав більш стратегічно мислити, отримав дуже багато знань і військового досвіду. Але з другого боку я став більш цинічним, більш черствим. Бо коли ти бачиш, як гинуть люди і ти їм закриваєш очі, звичайно, що всередині щось кам’ яніє. Єдине, що завжди допомагає, це віра в Бога, яка є певним рушієм. Я вважаю себе віруючим, хоч і дуже поганим християнином, бо до церкви давно не ходив. Для практикуючого християнина дуже важливо – це постійна сповідь і причастя. Останній рік у мене з тим дуже великі проблеми, бо війна є війна і не дозволяє щиро каятись у всьому, що робиш. Я вірю в те, що на все Божа воля, а Божі дива мене все життя супроводжують. Перед штурмом 19 січня на Грушевського я пішов на Аскольдову могилу посповідався – і в нас все вийшло. Я думаю, що ми як мінімум змінили хід революції, а можливо і хід історії України.

Нація – це мертві, живі і ненароджені українці в Україні і поза Україною сущі, як казав Шевченко. А народ, тобто те покоління, що живе зараз, – це лише одна з ланок нації. Бо нацією для нас були і князь Святослав зі своєю дружиною, і запорізькі козаки, і так далі. Покоління, яке є зараз, воно дуже неоднозначне. Можливо, навіть, той військовий конфлікт, який відбувається у нас на сході, в якійсь мірі обумовлений деградацією цього покоління, або його частини. Це дуже сильно проявлялося на Майдані, коли совок попер проти українства. Є не раби, а є раби – це деградована частина існуючого народу, для якої матеріальні блага вирішують все. Нещодавно нам попався в полон один деенерівець, він був чи то водієм “Града”, чи щось подібне. Роботи не було, а йому деенерівці дали дві з половиною тисячі грн зарплати, і він пішов за них воювати. Тобто гроші для нього – все. А Новоросія йому нахрєн не потрібна. Я йому кажу: “Дурак, ти б прийшов в українську армію, по контракту більше б грошей отримав”. Він: “Да? А давайте, я підпишу”. Це просто жах, це настільки примітивізм і відсутність будь-чого святого, що воно призводить до такої деградації. Але на цьому тлі ми бачимо мільйони людей, які за свою свободу готові жертвувати усім, в тому числі і життям. Мені здається, що дуже погано, коли люди мислять тоталітарно – оці всі погані, а оці всі хороші. Наприклад, Юра Бірюков нещодавно наїхав на когось несправедливо, як на мене, але на нього одразу гавкають, що він тепер поганець і так далі, а він стільки зробив і зараз зелений ходить від роботи. Цього чомусь ніхто не враховує. Не можна оцінювати людей, тим більше які постійно працюють на межі виснаження, через якісь пару написаних слів у фейсбуці, бо це руйнує єдність всього фронту і тилу. Треба тверезо оцінювати кожен вчинок людини. Спробувати спочатку побувати на її місці, а потім вже критикувати. Має бути об’єктивізм. Бо, коли втікали солдати з позицій цілими автобусами і їх зустрічали, як героїв, а вони відкривали фланги і тили іншим частинам, які на смерть тримали свої позиції і потім потрапляли в котли, – це друга сторона медалі. Це люди, яких потрібно було б віддати під військовий трибунал, а їх звеличують як героїв.

Все одно наш народ для мене – найкращий, як найкращий для мене і “Правий сектор”, і моя команда. І так має бути у кожної нормальної людини, у всьому світі, незалежно від національної приналежності. Своє – воно найближче, і немає більшої любові, ніж віддати свою душу за своїх друзів, за своїх найближчих. Так зараз і на фронті. Хлопці віддають свої життя за конкретних людей. Війна для мене – це не тільки великі речі, такі як здобуття держави, окрім того – це ще й захист конкретно своєї сім’ї, своїх дітей, свого майбутнього.

Людина має бути просто порядною, жити з якоюсь певною любов’ю, виховувати правильно своїх дітей і не робити з них паскуд. А ще треба любити свою Батьківщину, бо це так само, як любити маму. Бог, Україна, Свобода, Орагнізація – все має бути на своїх місцях.

Бо, як правило, жінки закохуються в наших хлопців як в бійців, які себе проявляють в боротьбі, а потім, коли виходять заміж, деякі з них намагаються зробити так, щоб сім’я для чоловіка стала важливішою за ту справу, якою він займався. Ламаються критерії, а це впливає і на взаємостосунки і на виховання дітей, і сім’я може навіть зруйнуватися.

Я завжди говорив, що треба спиратись на справжніх, на тих, що вміють щось робити. В наших хлопців по декілька вищих освіт, купа людей зі знанням іноземних мов. У нас – купа гідної молоді. І я не розумію, чому влада не може піти по системі грузинських реформ. А від цього і пробуксовка в звільненні наших східних територій, пробуксовка в тилу. Бо не ставлять на тих людей, які здатні жертовно взяти і пахати. Складається враження, що теперішня влада нас боїться більше, ніж зовнішнього ворога. Зараз державі було б більше потрібно надати нам статус окремого виду Збройних сил України самостійного добровольчого руху, ніж нам щось від них. Дати більше свободи і легкої стрілецької зброї. По добровольчому руху зараз дуже сильний спад, немає резерву. А ми не встигаємо поповнювати особовий склад у нашій учебці в “Десні”, бо черги стоять. Це говорить, мабуть, про адекватність прийняття рішень, про те, що ми бережемо людей, що ми їх не підставляємо і не зраджуємо. В нашого керівництва не було політичної волі, щоб придушити той перший заколот у Слов’янську, ту першу банду з двох десятків людей. І тепер гинуть тисячі.

В такі революційно-військові часи демократія не може відігравати якусь позитивну роль. Як правило, якщо держава бавиться в демократію під час війни, вона програє, а цього допускати не можна.

В моєму житті було багато зрадників, але я всіх їх простив і в людях не розчарувався. І вважаю себе дуже щасливою людиною, бо в мене є все: справжні друзі, які пройшли через все життя, а зараз їх стає реально більше, багато з них перевірені і миром, і війною, а ще репресіями і тюрмами, улюблена справа, чудова сім’я, діти, онук. Оце все можна назвати щастям. Найкращий відпочинок для мене – це коли я у колі родини, коли онук по мені повзає. Мені хочеться зробити свою справу і дожити до пенсії. Я б сидів собі вдома перед каміном, мангал поставив би, шашлики смажив. Зараз живу в хаті, яку побудував мій дід. Мене часто туди возили малим, потім там жили батьки, а тепер я добудував там спальню, кабінет, коридор, гараж, ще в планах знести старий потрісканий сарай. Дуже люблю проводити там час. До Дніпра – 15 хвилин, а це моя річка, яку я дуже люблю. Не менше люблю Оріль. Вона тиха, чиста і не цвіте. Ми туди їздимо постійно відпочивати з наметами, купаємось, бісимось з дітворою. Мені подобається бути на природі, бо постійне спілкування з людьми втомлює. Ти ж все одно для людей намагаєшся бути кращим, а вдома можна розслабитись і бути самим собою. Вдома не треба нікому нічого доводити.

Джерело: http://censor.net.ua/r324784