Шукати в цьому блозі

вівторок, 31 березня 2015 р.

метастазы "православия головного мозга"

FB сегодня сообщил мне, что удалил из моей ленты публикацию от 14 октября 2014 года. как неугодную "русскому миру" . Поэтому я скопировал этот скромный но архи актуальный текст на свой персональный блог для сохранения архива нашей революции :
"Так было, но теперь так не будет - Киевская Русь стряхнула с себя остатки сгнившей Московской орды, которая то ли с бодуна, то ли от метастазы "православия головного мозга", юродствуя лукаво, объявила себя "Третьим Римом" и наследницей, сгнившего от проказы Второго Рима - византийского. То есть,- тупиковая ветвь развития была предопределена, и не царями, а пройдохами - попами типа пламенного борца с "ересью жидовствующих" сторонников европейского пути Московского царства, - игумена Иосифа Волоцкого, которые на церковном Соборе 1504 г. в Москве поставили жирный крест на пути в Европу, и постановили сжечь живьем на площадях всех жидовствующих еретиков во главе с царским министром иностранных дел Курициным и Киевским митрополитом Исидором, который подписал Унию на Венецанском Соборе..... (Исидор - участник Ферраро-Флорентийского собора, активный сторонник унии с Римской католической церковью. Действия Исидора, направленные на утверждение неприемлемой для Московского княжества Флорентийской унии, стали поводом для не канонического рейдерского провозглашения вначале автокефалии а после патриаршества Московской митрополии....)

неділя, 29 березня 2015 р.

СІОНОБАНДЕРІВСЬКЕ БОЙОВЕ БРАТСТВО МАЙДАНУ ПЕРЕМОЖЕ МОСКОВСЬКИЙ ЧОРНОСОТЕННИЙ ПРАВОСЛАВНИЙ НАЦИЗМ

Українсько-єврейські буржуазні націоналісти

Володимир В'ятрович, для УП _ Середа, 23 січня 2008, 10:50    http://www.pravda.com.ua/articles/2008/01/23/3354867/
про українсько-єврейську співпрацю в боротьбі за незалежну Україну
Перші більш-менш рішучі кроки української офіційної влади на шляху до визнання Української Повстанської Армії викликали очікуваний спротив у представників лівих та проросійських політичних сил. Підконтрольні їм ЗМІ здійняли справжній інформаційний бум публікацій, головні тези яких повторювали традиційний для совпропу набір із "колабораціонізму і братовбивства".
Неочікуваною виявилася реакція окремих єврейських організацій, що теж висловили своє обурення з приводу процесу реабілітації УПА. Неочікуваною хоча б тому, що не логічною, адже серед тих, хто в лавах повстанців проливав кров за волю України — сотні євреїв.
Про них, забутих, незнаних, а тепер ще й ганьблених своїми співплемінниками наша стаття.
Сам факт, що з українським підпіллям співпрацювало багато євреїв, а деякі з них навіть боролися поруч із українцями із зброєю в руках відкидає звинувачення в антисемітизмі ОУН. Для багатьох з них ця організація була тією політичною силою, що могла забезпечити нормальне існування єврейської національної меншини в майбутній українській державі.
Ця теза, напевно, здивує багатьох читачів, що звикли до радянських стереотипів про антисемітизм як невід'ємну рису ідеології українського націоналізму.
Для її спростування не вдаватимемося до глибоких історичних досліджень ідейно-програмових засад ОУН, наведемо лише кілька цитат. Одна з них — із праці Миколи Сціборського 1930 року "Український націоналізм і жидівство" (етнонім "жид" стосовно до євреїв вживався в Західній Україні до 1939 року, не маючи жодного образливого чи негативного відтінку).
Формулюючи завдання української влади у відновленій державі, він зокрема вказує: "Обов'язком державної влади буде витворити для жидівства такі умови, при яких би воно, заховуючи свої органічні расові, культурні, релігійні властовости, одночасно втягалося б як рівноправний чинник у коло загальних суспільно-державних інтересів та позитивної творчості".
Зважаючи на посаду автора в структурі ОУН (політичний, а згодом організаційний референт Проводу Українських Націоналістів, один із головних її ідеологів) та появу статті в офіціозі ОУН "Розбудова нації", оголошене твердження можна вважати офіційною позицією організації.
Ця позиція залишилася, по суті, незмінною і протягом наступних років, незважаючи на вируючий довкола у міжвоєнній Польщі, нацистській Німеччині чи навіть післявоєнному СРСР антисемітизм. Загальновідомі постанови ІІІ Надзвичайного збору ОУН з 1943 року гарантували права на власну культуру, мову, релігію всім національним меншинам.
Провідний ідеолог українського визвольного руху Йосип Позичанюк у 1944 році в ході внутрішньоорганізаційної дискусії про політичний зміст боротьби зазначав: "У програмі не мусить бути ніякого антисемітизму і будь-якого фобства. В програмі мусить бути визнано права нацменшостей і навіть підкреслено пільги тим, хто співдіятиме й офіруватиме [жертвуватиме – ВВ] в боротьбі за Українську Державу".
В одній із програмних робіт іншого публіциста підпілля Ярослава Старуха за 1947 рік читаємо наступне: "Нам взагалі, чужа і ненависна всяка національна нетерпимість, всяка нетолєрація, всякий груповий та національний егоїзм, шовінізм, погромництво та інші подібні прояви…".
Отже, такою була теорія українських націоналістів, але чи узгоджувалася вона із їх практикою?
Найпопулярнішим у звинуваченнях була і для деяких дослідників залишається участь оунівців в організованих німцями антиєврейських акціях. Члени ОУН, на їх думку, були чи не головними виконавцями і реалізаторами німецької політики Голокосту.
Проте, як свідчить спроба звинувачення бійців "Нахтігаллю" у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і, як показали найновіші дослідження науковців, не відповідають дійсності.
Є свідчення про ставлення оунівців, що за дорученням організації служили в українській поліції, до спроб німців залучити їх до антиєврейських акцій.
Богдан Казанівський, активний діяч ОУН цього часу, наводить у своїх спогадах цікавий епізод. До крайового провідника ОУН Івана Климова-"Легенди" звернувся один із заступників комісара української поліції за порадою, яким має бути їхнє ставлення до німецьких протиєврейських акцій.
"Ми не маємо жодного інтересу в тому – почав Климів, - щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Ми заопікувалися кількома жидами-старшинами з УГА, лікарями й іншими фахівцями, які хотіли ділити долю з нашим рухом у підпіллі. Вони радо погодилися працювати для ОУН, але їх небагато. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН".
Очевидно, деякі читачі поставляться з упередженням до цього свідчення, як спроби пост-фактум виправдати позицію ОУН її активним членом. Проте німецькі документи, авторів яких годі звинувачувати в симпатіях до українських націоналістів, наводять навіть цікавішу інформацію — факти допомоги євреям з боку ОУН.
У донесенні від 30 березня 1942 року начальник поліції безпеки і СД повідомляв, що "Сьогодні точно встановлено, що рух Бандери забезпечує фальшивими документами не тільки своїх членів, а й також євреїв". Очевидно, саме така діяльність українських націоналістів стала приводом для німецьких звинувачень, поширених у тисячах листівок, що "ОУН є знаряддям жидівського большевизму".
Є досить багато підтверджень тому, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям.
Історик Лев Шанковський наводить свідчення ізраїльського журналіста Лева Геймана, про те, що в Ізраїлі жило 52 євреї, які стверджували, що їх врятували українські повстанці. Цікаво, що серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, що протягом 1942-1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберг.
Роман Шухевич знав про це, більше того, він допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Ірини Рижко. Згодом, коли Наталія була заарештована німцями, дівчинку переховали у монастирському сиротинці в Куликові. Таким чином вона пережила німецьку окупацію.
Захист євреїв членами українського визвольного руху був не поодиноким явищем. Зелік Бройлерман згадує про врятування його та ще п'ятдесяти євреїв повстанцями під командою Романа Поліщука.
Багато євреїв мешкали у лісах, цілими таборами, які існували під охороною УПА. До прикладу на Волині їх організував шеф господарського сектору УПА-Північ, відомий волинський кооператор Василь Мороз-"Зубатий". Згідно з єврейськими джерелами, такі табори існували біля Ратного, біля Порицька, в Криничках, у лісах коло Тучина.
Євреї не просто користалися наданим їм прихистком з боку українських повстанців, але й активно включалися у їхню боротьбу. Багато із них ставали лікарями в повстанській армії. Прізвища більшості цих людей досі залишаються невідомими, у свідченнях минулого вони залишилися під наданими їм повстанцями бойовими псевдонімами.
Отже, в повстанських матеріалах знаходимо згадки про лікарів "Білого", "Варма", "Грифеля", "Богдана", "Коваля", "Чорного", "Кума". Лише окремі з них відомі за прізвищами, зокрема Самуель Нойман, який працював під псевдонімом "Максимович", Антін Кольман –"Вугляр", Варм Шай–"Сокіл" (інше псевдо "Скрипаль"), Абрагам Штерцер.
Про значну кількість єврейських лікарів в УПА писали навіть радянські партизани. У радіограмі командування рівненського партизанського з'єднання зазначалося: "У даний час [мова йде про жовтень 1943 року – В.В] серед націоналістів багато євреїв, особливо лікарів".
По-різному склалася доля цих лікарів, окремі з них, як до прикладу згадувані Абрагам Штерцер, відійшли від підпілля зі зміною окупації і відходом німців. Деякі, як Самуель Нойман-"Максимович" та "Кум", продовжили боротьбу у лавах повстанців до смерті.
Останній з них був справді легендарною фігурою в УПА, тому дозволимо собі навести ширшу характеристику, яка належить перу підполковника УПА Степана Фрасуляка-"Хмеля".
"Доктор "Кум" — знана фігура в УПА. Його знали тисячі повстанців. Доктор "Кум" по національности жид, до нас був щиро прив'язаний, і хоч Організація дозволила йому по приході большевиків відійти на легальщину [вийти з підпілля — ВВ], він волів ділити долю і недолю з нами дальше, а в потребі чесно згинути. Який хрустальний характер. Я мав нагоду з ним часто стрічатися і говорити. Доктор "Кум" був оптимістом, вірив у нашу перемогу. Одного разу, вже за большевицької дійсності, я з ним стрінувся в Марині, та запитав, чому він не відійшов на легальщину. Він мені так відповів: "Знаєте пане поручнику, що мене заболіла та відомість, що ви мене хочете збутися. Я належу до категорії тих людей, що добре довго пам'ятають. Під час німецької окупації Організація виратувала мене від смерти, то чому я маю бути їй невдячний і не помагати повстанцям будувати Україну? Я вірю, що себе не посоромлю, а вам можу не раз стати в пригоді".
Доктор "Кум" дотримав свого слова. 26 січня 1946 року він загинув у бою з НКВД, охороняючи шпиталь із пораненими повстанцями. Заслуги "Кума" належно оцінило керівництво українського визвольного руху – згідно з наказом Головного Військового Штабу УПА, йому присуджено Срібний хрест за заслуги. Таким чином, він став єдиним євреєм, відзначеним такою високою нагородою збройного підпілля.
Участь євреїв в УПА не обмежувалася медичною службою. Один із них, Лейба Йосипович Домбровский–"Валерій", працював у структурах пропаганди підпілля.
Як свідчить доповідна записка начальника управління контррозвідки "Смерш" 1-го українського фронту генерал-майора Осетрова секретарю ЦК КП (б)У Микиті Хрущову, Домбровський в 1943 році став працівником політичного відділу УПА. Він був автором звернень від імені ОУН до вірмен, узбеків, таджиків і навіть написав окрему роботу "Як московський царизм підкорював народи".
Спроби продовжити спільну українсько-єврейську співпрацю не завершилися і після Другої світової війни. Нещодавно у Галузевому державному архіві Служби безпеки України віднайдено листівку "Євреї – громадяни України!"
Це поки що єдиний відомий документ ОУН, адресований спеціально представникам цієї національності. Він написаний у березні 1950 року, тобто в час, коли український та єврейський народи знову на повну силу відчули на собі силу тоталітарної машини. Адже це період остаточного придушення збройного руху ОУН та УПА, масових репресій та депортацій.
З іншого боку, це час розкручування комуністичною пропагандою антиєврейської кампанії, яка називалася "боротьбою проти "безрідного космополітизму"". Отже, знову, як уже неодноразово в своїй історії, українці і євреї отримали спільного ворога.
Можливо, згадувана листівка була лише початком ширшої кампанії на зближення двох націй у спільному опозиційному русі.
Автор листівки вітає євреїв із здобуттям врешті держави Ізраїль, що стала результатом революційної визвольної боротьби єврейського народу. Українці теж мають право повстати за свою незалежність.
"І так, як єврейські революціонери стали зі зброєю в руках на захист людських прав єврейського народу і ті права вибороли, так і ми, українські революціонери-бандерівці, стали на шлях національно-визвольної боротьби".
Як і багато інших такого роду звернень, листівка закінчується цілим рядом закликів. Тут, поруч із традиційними "Смерть Сталіну і його вислужникам! Смерть московсько-большевицьким імперіалістам!", знаходимо й таке: "Хай живе держава Ізраїль і дружба між єврейським та українським народами! Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава! Слава керівникам Українського Революційного Руху С. Бандері і генералові Т. Чупринці!"
Проте українцям та євреям не вдалося тоді широко розгорнути своєї співпраці. Вже незабаром після написання цієї листівки каральним військам вдалося досягнути перелому у боротьбі з повстанцями, і протягом кількох наступних років придушити діяльність українського підпілля.
Натомість співпрацю вдалося налагодити українським та єврейським політв'язням у таборах. Її символом можна назвати Герша Келлера, єврея, колишнього вояка УПА, який став одним із керівників найбільшого табірного повстання у Кенгірі в 1954 році, де більшість повсталих становили українці.
Так само успішною стала співпраця українських та єврейських дисидентів, що об'єдналися в боротьбі проти тоталітарного режиму в 1960-1980-ті роки.
В історії українців та євреїв є багато сторінок, які нас розділяють — ми не повинні їх оминати. Проте ніхто не має права перекручувати та спотворювати у власних політичних інтересах ті з них, котрі показують приклади співпраці між нашими народами, приклади, що можуть сприяти подальшому розвиткові приязних стосунків між ними.
Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам'яті
© 2000-2014 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua

вівторок, 24 березня 2015 р.

Еврейская община Украины просит мировое еврейство остановить военную агрессию русских фашистов Путина в Украину

В этой ситуации главное, что необходимо сделать для снижения вероятности антисемитских инцидентов и обеспечения безопасности еврейской общины Украины – это остановить российскую агрессию. 
Все цивилизованное человечество, и мировое еврейство как его часть, стоят сегодня перед лицом угрозы терроризма, бросающего вызов современным ценностям гуманизма, плюрализма и демократии. Т.н. «Исламское государство» и связанные с ним структуры несут угрозу еврейским общинам во всем мире. Украина тоже борется на своей территории с исповедующими человеконенавистническую идеологию экстремистскими организациями, поддерживаемыми соседней страной, которая в этом контексте может быть названа государством-спонсором международного терроризма. Еврейская община не может стоять в стороне от этого противостояния, тем более, что евреи являются потенциальной мишенью террористов. 
Мы просим у Вас понимания и призываем помочь в нашей борьбе. Это наша общая борьба на стороне демократического, цивилизованного мира против агрессии и террора со стороны авторитарных, недемократических государств.
Полностью     Выступление вице-президента Всемирного еврейского конгресса, cопрезидента Ассоциации еврейских организаций и общин (Ваада) Украины Андрея Адамовского на заседании исполкома Всемирного еврейского конгресса 23 марта 2015 г. см. тут:
http://eajc.org/page18/news50631.html

неділя, 22 березня 2015 р.

Отягощенный Злом руZZкий мир празднует День Опричника

МИР МЕЧТЫ              

http://flavius-aetius1.livejournal.com/81457.html



Был у Стругацких в "Отягощённых злом" такой персонаж - Марик Парасюкин, эдакий литературный предтеча нынешних патриотов, всевозможных Фёдоровых и Яровых, профессиональный русич. Так вот, если кто помнит, этот самый Марик просил Демиурга отправить его, в качестве, так сказать, премии за ударный труд, в мир его мечты, прекрасный и чистый. Вероятно, сейчас, по прошествии почти 30 лет после написанного, этот ослепительный мир назывался бы Русским. Демиург, не отказывая патриоту в просьбе, предупреждал, тем не менее, что столь желанное Мариком место не обязательно окажется столь сияющим, как ему думается. Марик не внял предостережениям, за что и пострадал. Вернулся из мира мечты изрядно избитым, и даже страшно сказать - обосравшись. Видать, что-то его там сильно испугало.

Я вот, тогда ещё, в конце 80-х, когда читал, думал, - что же он, Марик, там узрел. И, не могу сказать, что вышло удачно, не дай нам Б-г такой удачи, но мы ныне получили возможность увидеть его начало. Именно то, что сейчас происходит в высокодуховной и вставшей с колен - возведение этого хрустального замка на холме, которым с разной степенью энтузиазма заняты более ста миллионов её обитателей, и кому, в отличие от вышеупомянутого Марика, возвращаться решительно некуда. Их, правда, это не сильно беспокоит - они думают, что там им будет хорошо. Я повторю, - мир этот ещё только строится, хотя уже и имеется прочный фундамент. Над ним, тем не менее, маячат ещё, некие подобия институтов современного общества. Но, как традиционно и было в России, из под силком напяленного Петром камзола проглядывает пропахший навозом зипун. Тем более, что камзол этот стареет и ветшает и всё громче раздаются голоса, что его необходимо сбросить по причине абсолютной чужеродности.

Вот мне и захотелось представить, что же из всего этого получится - ведь, говоря о своём особом пути, они более чем серьёзны. Более того, я склонен думать, что этот самый "капитализм для друзей", для членов кооператива "Озеро", тоже обречён, ибо даже такой вот паханат не устраивает очень многих там, наверху. Они действительно хотят величия, хотят великую державу в своём средневековом понимании, ещё более зверея от факта, что они, со своими идеями абсолютно непонятны тем, с кем они хотят решать судьбы мира. Просто потому, что весь нормальный мир давно живёт другими ценностями. Так же как им, лидерам "бездуховного запада" были бы непонятны, появись они сейчас, личности вроде Фридриха Барбароссы или Вильгельма-Завоевателя.

Каюсь, мне ещё недавно казалось, что бандиты, окружающие карлика, те кого называют олигархами, всегда будут действовать прагматично, конечно, так, как они сами понимают понятие "прагматизм". Что, те, кого Пионтковский назвал "партией Бабла", никогда не будут действовать себе во вред и терять деньги. Вероятно, такие там действительно есть. Но странное дело - мы наблюдаем, как они теряют свои миллиарды, как их страна катится в пропасть и они вместе с ней, но они не предпринимают видимых попыток исправить положение. Наоборот, глупость громоздится на глупость, а карлик вот-вот окончательно слетит с катушек. Богатейшие люди страны рассказывают о своей готовности к дальнейшим трудностям, хотя их искренность очень сомнительна. И становится ясно, что верх берёт другая партия - партия "крови". Этот вывод напрашивается сам собой, если просто оценить события за прошедший год, год с момента аннексии Крыма.

Может быть я неправ, но мне кажется, что далеко не все, и даже не большинство, там, в Кремле, обычные воры и уголовники, В сложившийся ситуации, я думаю, лучше бы они и правда были обычными урками в президентских и министерских креслах. Но нет. Партия "крови" становится всё сильнее, и даже сам подполковник, весьма и весьма нечуждый алчности и воровству, целиком и полностью перешёл на их позиции. Победа над Грузией и аншлюс Крыма вскружили ему голову. Я не знаю, понимают ли они сами, какой маховик они раскачали и чем это может кончиться.

Да, я вполне серьёзно полагаю, что жуткий мир сорокинского "Дня Опричника" имеет все шансы стать реальностью. Прагматизм, которого и раньше было немного в их политике, вовсе сходит на нет, а по мере роста международной изоляции исчезнет совсем, уступив место некоей абстрактной великодержавности. Опять же, что они и демонстрируют уже сейчас, якобы не прогибаясь перед санкциями, а на деле подталкивая себя всё ближе и ближе к краю пропасти. Им не впервой идти своим путём, отменив крепостничество только в 1861, черту оседлости в 1917, и восстановивших крепостное право в виде колхозов в конце 20-х, и заменив реальную политику навязыванием своих идиотских политических идей всем, до кого только могли дотянуться.

Да, сорокинский мир может прийти даже помимо воли многих из тех, кто ныне говорит об особом пути. Дугин, Фёдоров и прочая мразь не появились ниоткуда. На самом деле все эти идеи уже были весьма популярны в определённых кругах на излёте советской власти. Оттуда растут кривые ноги нынешнего евразийства и теории сиономасонского заговора. Более того, я уверен, что они просто озвучивают мысли кое-кого гораздо повыше.

Итак, особый путь. Он тестируется сейчас в мелочах, но, не сомневайтесь - это проба сил. Бесчинства православнутых и публичные высказывания церковных иерархов в духе аятоллы Хомейни, причёсывание истории и преследование инакомыслящих, сростание бизнеса и государства. Они действительно хотят построить свой "Русский мир", а прийдя к неизбежному экономическому краху, сделают это просто ради того, чтобы удержаться у власти. Что будет? Религиозное государство, регулирующее все стороны жизни биомассы, ведь религия как ничто другое держит охлос под контролем. В этом деле уже сейчас достигнуты значительные успехи. Крайний национализм и ненависть ко всему "нерусскому". Как результат, прижмут "к ногтю" "инородцев, и здесь кавказцев успешно заменят евреи. Вместе с крахом экономики и скатыванием уровня жизни до северокорейского - ещё большее закручивание гаек. Концлагеря. Полное огосударствление промышленности и возврат к распределительной системе. Просто потому, что не будет хватать всего. Вместо мяса, - призывы гордиться страной и тем самым особым путём. Разумеется, железный занавес. И самоенеприятное для окружающих стран - внешняя агрессия. Это, кстати, тоже уже началось. Или кто-то ещё не уверен, что в Добассе воюет русская армия.

Чтобы понять, насколько всё это реально, просто проследите за тем, что происходит в этой стране и за изменениями, которые мы наблюдаем последние пятнадцать лет. Почитайте российские форумы, посмотрите телевизор, послушайте их политиков. Оцените лишний раз всю абсурдность и нелогичность их политики внешней, и идиотизм внутренней. Это всё более чем серьёзно. Это очень опасно, ибо в конечном счёте они не менее мракобесные и агрессивныe чем ISIS, a логика событий говорит о том, что скоро Иран по сравнению с ними будет казаться эталоном демократии. И снова повторю - их необходимо остановить любой ценой, ибо эта цена будет расти тем больше, чем дольше решение проблемы будет откладываться.

"Мир мечты" Марика Парасюкина должен исчезнуть, пока он только нарождается. Уничтожен безжалостно, даже если его обитателям он пока нравится. Карфаген должен быть разрушен. Carthago Delenda Est.

субота, 14 березня 2015 р.

Про річницю Куренівської трагедії: що буває, коли влада бореться з пам'яттю

Бабин Яр - це відкрита могила Голокосту на кістках жертв якої й досі продовжуются дікунські танці сталінсько-путінских катів - чекистів-вурдалаків та їх агентури.
І тільки таки незламні і високопорядні люди як Віталій Портніков б'ють в набат тривоги за Історичну пам'ять двох народів - єврейского і українського, які обночасно стали жертвами геноциду, Голокосту і Голодомору з боку комуно-фашистского сталінсько-гітлеровського режиму:
https://www.youtube.com/watch?v=bkHe4opyPcI&feature=youtu.be

вівторок, 3 березня 2015 р.

За что просвещенная Европа так ненавидит евреев

БЫТЬ НАМИ


Быть нами
За что просвещенная Европа так ненавидит евреев
Алекс ТАРН
Фотоиллюстрация: Dennis Jarvis | Flickr
На одном из самых оживленных перекрестков галисийского города Сантьяго-де-Компостела, в сотне-другой метров от точки завершения много-премного-километрового паломничества к мощам св. Иакова, в мостовую вмонтирована надпись на нескольких языках. Надпись гласит: «Европа выстроена вдоль дороги пилигримов в Компостелу».
Ну да, как же, как же. Любой путешественник, который хоть сколько-нибудь поездил по Европе, знает, что в этих словах есть как минимум доля истины. Едва ли не каждый третий более-менее заметный европейский городок непременно отмечен в путеводителях как станция на пути Большого Европейского паломничества.
Что же тогда сказать о европейском еврействе? Уж если на то пошло, правильней было бы сказать, что Европа выстроена вокруг наших синагог. Это ведь мы жили во всех этих Кельнах, Трирах, Тулузах, Парижах, Миланах, Краковах, Прагах, Барселонах и Компостелах задолго до того, как эти – и сотни других европейских городов и столиц окончательно обрели свои нынешние имена. Неслучайно бывшие еврейские кварталы находятся в самом сердце старых средневековых городов. Мы пришли сюда еще с римлянами, когда предки здешних королей еще жрали желуди, бок о бок с выводком лесных кабанов, не слишком отличаясь от последних. Мы жили среди галлов, вандалов, аланов, визиготов, норманнов, франков и кельтов задолго до того, как из этого пестрого конгломерата образовались теперешние великие европейские нации и великие европейские языки. Фактически мы – самый древний народ Европы; если кто-то и может называться тут коренным, так это именно мы, евреи.
Мы строили эту Европу – строили вдоль всех ее рек и дорог – всех, а не только ведущих в Компостелу, к останкам святого с более чем характерным именем Иаков. Мы были основой ее торговли и ее финансовой системы, духом ее медицины, этики, учености; наша поголовная грамотность была светочем и примером в мире ее темного звериного невежества. Мы вывели этот континент к свету, мы сделали его тем, что он есть. Стены твоих городов, Европа, хранят отпечатки наших мезуз, следы наших шагов спят под асфальтом твоих магистралей, миллионы наших сожженных, замученных, погубленных душ дышат тебе в затылок, когда ты запускаешь свои жадные пятерни в сундуки с нашим ОБЩИМ добром.
«Мы с тобой оба знаем, кому всё это принадлежит», – говорит хозяину фермы героиня фильма «Ида», входя в дом, где некогда жила еврейская семья, вырезанная и ограбленная соседями-поляками под шумок – вернее, под грохот Катастрофы. В этих словах сформулирована глубинная причина современного европейского антисемитизма: и мы, и они слишком хорошо знаем, кому на самом деле принадлежит ВСЁ ЭТО.
Фильм «Ида», полный чувства вины перед загубленными евреями, претендует сейчас на премию Оскар в номинации лучшей иностранной ленты. Он снят поляком в современной Польше – как и «Колоски» – другое недавнее столь же острое кино на ту же самую тему. В последние годы все чаще и чаще в Европе появляются фильмы, книги, статьи, которые вслух, открыто, с горьким стыдом самобичевания проговаривают то, о чем раньше молчали все: в тотальном истреблении евреев виновны отнюдь не одни только немцы. Еврейских соседей и сограждан травили всем континентом, и это ужасное правило почти не знало исключений.
Нас всегда ненавидели за то, что мы были другими – даже тогда, когда изо всех сил стремились казаться такими же, как все. Время от времени это чувство становилось невыносимым для самих ненавистников, и тогда они убивали и изгоняли нас в иные пределы. Изгоняли лишь затем, чтобы спустя несколько десятилетий, а то и несколько лет, вернуть, заманивая щедрыми льготами и привилегиями. Почему они так нуждались в нас? Потому, что наш уход всегда оставлял после себя ощущение пустоты – невзирая на то, что в наши залитые кровью дома и кварталы немедленно после погрома вселялись семьи наших бывших соседей – грабителей и убийц. Потому, что без нас место лишалось не только торговцев, грамотеев, менял и врачей – оно лишалось души, лишалось корня. Ведь, как уже сказано, с течением лет именно мы превратились в коренное население этого континента.
И мы возвращались. Возвращались, точно зная, что последует потом. В том же фильме «Ида» еврейская девушка спрашивает парня, прельщающего ее перспективой счастливой совместной жизни: «А потом?»
– Потом купим собаку и поженимся, – шутливо отвечает парень.
– А потом? – повторяет свой вопрос Ида.
– Потом построим дом и родим детей.
– А потом?
Он молчит, искренне не понимая смысла ее слов. Но она-то знает, что рано или поздно случится ПОТОМ. Потом будет погром. Потом зарубят топорами мужчин, распорют животы женщинам, изнасилуют и убьют детей. Такое вот традиционное неизбежное европейское ПОТОМ… Почему же мы возвращались, почему своей собственной волей шли под нож, под дубье, под сапог? По единственной причине: нам просто некуда было идти, кроме как к этому ПОТОМ.
Тогда – не было, зато теперь – есть. И этот факт сделал нас иными: мы наконец-то перестали быть европейцами – даже тогда, когда, на время выехав из своей Страны, вновь поселяемся в европейских городах. А что же случилось с пустотой, которую, как обычно, оставил наш очередной – на сей раз, почти тотальный исход? Пустота никуда не делась, хотя чисто внешне заполнилась миллионными ордами современных вандалов. Без нас континент вновь страдает фантомными болями – болями вырванного корня, вырезанного сердца. И, страдая, по-прежнему ненавидит нас за эту невыносимую боль. Ненавидит нашу Страну, ставшую нам убежищем от европейской тьмы, грязи, крови.
Эта ненависть, для которой даже придумано специальное слово «антисемитизм», кажется многим иррациональной и загадочной, но суть ее проста и объясняется известным механизмом образования противоположной реакции. Нас ненавидят из тоски по тому лучшему, что мы собой представляем. Нас ненавидят потому, что хотят быть нами.
Фильм «Ида» снят в подчеркнуто скупой, бесстрастной манере, без тени надрыва и без каких-либо мелодраматических аксессуаров, типа чувствительной закадровой музыки. В ключевом эпизоде поляк средних лет, проживающий со своей семьей в бывшем еврейском доме, соглашается показать девушке место, где он закопал ее родителей, которых сам же и убил на исходе войны для того, чтобы завладеть фермой. Соглашается, естественно, не даром, а в обмен на отказ от каких-либо дальнейших претензий. Яма, которую он выкапывает в лесу, неожиданно глубока, почти в человеческий рост. Оттуда этот добрый человек достает и передает еврейкам, героиням фильма, останки людей, собственноручно зарубленных им 18 лет тому назад. Детский череп. Кости и черепа взрослых. Потом еврейки уходят, унося в охапке свою страшную ношу. Они уносят ее туда, где их предки от века привыкли хоронить своих близких: на старое еврейское кладбище Люблина («Если оно еще существует», – буднично замечает старшая). А мужчина с натруженными, привычными к топору и лопате руками, хороший семьянин и набожный христианин, остается сидеть в черной лесной яме, оглушенный ненавистью и чувством вины.
Трудно вообразить себе более точную аллегорию современной антисемитской Европы. Мы ушли, схоронив своих мертвецов (если было что хоронить) на старых еврейских кладбищах (если они еще уцелели). Мы ушли, унеся с собой свои претензии, а она, Европа, осталась. Она глушит свое чувство вины покаянными речами, книгами, фильмами и памятниками жертвам Катастрофы. Она пестует свою ненависть антиизраильскими демонстрациями, бойкотами, открытой враждебностью. Она ходит по нашей земле, пользуется нашим добром, дышит пеплом наших сожженных детей, который до сих пор витает в европейском воздухе. Но, подобно тому польскому крестьянину, вселившись в наши дома, европейцы не стали нами. Снедаемые раскаянием и злобой, корчатся они в черной лесной яме антисемитизма, и нет поблизости нашей великодушной руки, чтобы вытянуть их на свет Божий. Нет, и не будет: мы слишком хорошо знаем, что будет ПОТОМ.


Что ж, может, оно и к лучшему для Европы. Может, так она сумеет осознать элементарную, в сущности, вещь: для того, чтобы стать мудрым и храбрым, не надо убивать мудрецов и храбрецов, врываться в их дома и вырезать их семью, а затем съедать печень и сердце своих жертв. Для начала достаточно всего лишь не быть грабителем, убийцей и людоедом. Если вы так отчаянно хотите стать нами – просто будьте нами, только и всего.